Людомир Собанський – поліглот і письменник

Про моє листування з «Фаустом із серцем Прометея»

На рубежі століть і тисячоліть у районній бібліотеці мою увагу привернула саморобна збірочка під назвою «Путівник для крилатих душ». Це були поезії, а прізвище автора мені незнайоме — Собанський, до того ж ім’я  унікальне — Людомир. Одразу ж  виникла асоціація з відомою династією шляхтичів Собанських, які колись панували на Поділлі.

Власне кажучи, про основні віхи життя невідомого мені досі чоловіка дізнався із довідки-автобіографії на останній сторінці збірочки. Життєпис цей можна викласти одним абзацом. Народився 1915 року в містечку Бершаді, закінчив семирічну школу, зоотехнікум, згодом — Харківський лінгвістичний інститут. Останні роки жив у Литві.

У самому кінці збірки — адреса автора. Я одразу ж написав Людомирові Антоновичу. І запитав у листі, чи має він якийсь стосунок до роду відомих магнатів Собанських (до речі, до представниці цієї династії Кароліни Собанської  свого часу залицявся О. Пушкін).

Відповідь не забарилася.  Пан Людомир розповів про себе і своє життя. А ще надіслав кілька своїх книжок польською мовою, зокрема й автобіографічну  «Наша доля і недоля». Між нами зав’язалося листування. Із листів і книжок я дізнався, що Людомир справді походить із шляхетного роду. Але... як з’ясувалося, що і в таких родинах траплялися події, що різко ділили людей за соціальним станом.

Із листа Л. Собанського:

«Так, ми з роду магнатів Собанських. Але мого прапрадіда батьки вигнали з дому і позбавили шляхетства та спадку за те, що полюбив просту селянку. Тому нас при царизмі записували «крестьянами». Можу додати, що дружину ободівського поміщика звали Марією, як і мою маму. Листи, адресовані мамі, одержувала спочатку пані, розривала, читала, а потім передавала моїй мамі з написом: «Перепрошую, що розірвала через помилкову адресу», а на конверті виправляла мамине прізвище на «Сабанській», доводячи, що ми зовсім їм не родичі, бо навіть написання прізвищ різні. Батько працював у ободівських Собанських ветеринаром, і графиня часом запрошувала його на обід, щоб пофліртувати, коли не було чоловіка. Переконувала, що ми Сабанські, а не Собанські, і зовсім їм чужі. Граф і ветеринар не можуть бути родичами!»

...Почався розкол у династії з уже згаданого прапрадіда, якого звали Казимир. Він народився після другого поділу Польщі, виховувався у шляхетному роду Собанських. Але, за словами Людомира Антоновича, захопився ідеями Французької революції і вирішив,  що революцію слід починати з особистого життя. Особливо це стосується ідеї рівності всіх людей. Та, звичайно, головним у цій історії було кохання. Він одружився із селянкою, і через це був відлучений від родини. Але не дуже журився через це, а поїхав на Дністер, добре заробив там на сплавах лісу. Купив будинок, ділянку лісу, посадив сад, завів пасіку...

Ось  із цього  («селянського») відгалуження і походить добродій Людомир, який пішов із життя 13 квітня 2007-го у віці 92 років. А перед цим я сім років мав чудову можливість спілкуватися з ним листовно. І відчув, яка це неординарна і неповторна особистість.

...Він був єдиним і пізнім сином у родині Марії та Антонія Собанських, народився, коли їм було по сорок років. До речі, прадід Марії Ян Чайковський у вісімнадцятому столітті був багато років головою Кам’янця-Подільського (портрети його та дружини Анни висіли у батьківській хаті). Антоній після закінчення військової ветеринарної школи пропрацював ветеринаром 54 роки, Марія ж закінчила приватний пансіонат, працювала гувернанткою, навчала дітей французької мови і гри на фортепіано. Писала вірші, загадки, оповідання, але ніде їх не друкувала.

У п’ятирічному віці Людомир навчився читати: спочатку польською, а потім українською мовами. Вчився у польській та українській школах. Самотужки вивчав історію релігії, Біблію, філософію, латину, щороку ознайомлювався з однією-двома іноземними мовами. Його важко було відірвати від книжок. За три роки закінчив курс семирічної школи. Мріяв стати народознавцем. Задумав навіть написати об’єктивну всесвітню історію, навіть склав план, але згодом переконався, що це непосильна для нього праця. Тривалий час не міг знайти підручника з есперанто, тому взявся створити свій варіант міжнародної штучної мови — славську. 1929 року в дитячій газеті «На зміну» з’явився заочний курс есперанто. І згодом Людомир уже знав цю мову досконало. Есперантистом залишався до кінця життя. Хоч були такі часи, що відповідні клуби закривали, листування цією мовою заборонялося.

До речі, певний період сім’я змушена була вдавати, що польську мову забули, при паспортизації записалися українцями.

Коли настав час обирати фах, Людомир усупереч своєму бажанню вступив до зоотехнічного технікуму. Бо там кожен студент щоденно отримував по 400 грамів хліба — це ж період голодних тридцятих. Також виручали ще призначені для свиней харчі: макуха, кукурудза, буряки...

Після технікуму недовго працював на Мелітопольщині, а згодом став студентом лінгвістичного технікуму в Кам’янці-Подільському. Пізніше учителював. Викладав іноземні мови.

А потім були війна, життя і праця на окупованій  румунами території — завідувачем спиртоскладу на гуральні, касиром, учителем німецької мови і географії, бухгалтером на цвяховій фабриці, директором друкарні, де за т.з. Трансністрії (Задністров’я) у перші роки окупації  видавався релігійно-літературний тижневик «Думініка» («Неділя») російською й румунською мовами.

Із березня 1944 року Людомир Собанський — у лавах Червоної армії, служить артилеристом-топографом. Пройшов Румунію, Угорщину, Австрію, Чехословаччину, Монголію, Китай...

Після демобілізації в листопаді 1945 року Людомир і його дружина-українка Валентина працювали вчителями у школах Поділля. Але їх гнітило поступове зросійщення освіти. Тому, протестуючи проти цього, спочатку переїздять до Молдавії, а згодом до Литви. Жили у містечку Солечники. Виховали трьох дочок — Наталію, Станіславу, Альбіну. Від кожної є по два внуки, з’явилися й правнуки. Разом з польською й українською мовами домашньою в родині використовували й есперанто.

Людомир Собанський був активним краєзнавцем, організатором клубів і зустрічей есперантистів. Видав чотири книжки лірики, гумору, спогадів, порад, як жити і берегти свій рід і свої традиції. Майстерно перекладав твори українських авторів польською мовою. Вірші писав кількома мовами, зокрема й есперанто.

Перші вірші Людомир Собанський написав ще 1929 року. У своїй поетичній творчості він постає, як самодостатня творча особистість, незалежна від можновладців. Програмним вважав вірш «Не умру, і не ховайте», написаний  1967 року:

Куди іти? Про це нікого

я ніколи не питав.

Як зоря, мені світила мудра

фаустова мета.

Куди іти? Ніяк про те

я не доводив теорем.

Фауст із серцем Прометея,

був і буду бунтарем.

У своїх дидактичних творах наш земляк радив учитися думати, відкривати те, чого не розуміємо, не марнувати життя ледарством. Романтика шукання окрилює в кожному віці, підтримує молодість душі, поки живемо. Його спогади, роздуми, настанови допоможуть перебороти незгоди, визначити мету в житті, зрештою, створити себе як особистість. Як це зробив наш земляк Людомир Собанський.