Листопадові дні у Перемишлі 1918 року

Яким Ярема — доктор філософії, професор, український вчений — психолог, етнопсихолог, літературознавець, педагог, культурно-освітній діяч (1884—1964), похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Першу світову війну Яким Ярема розпочав у чині лейтенанта артилерії австрійської армії. У березні 1915 року у складі залоги Перемиської фортеці попав до російського полону і два роки провів у таборі коло Саратова. Тут вивчив російську й англійську мови. У листопаді 1917 року, після Жовтневого перевороту у Петербурзі, був звільнений з полону, приїздить до Києва, вступає в українську армію і захищає Центральну Раду Грушевського під час більшовицького Січневого повстання.

Тільки-но повернувся до Тернополя, як його знову призвали до війська, і від 3 листопада 1918 року він бере участь у встановленні влади Західноукраїнської Народної Республіки у Перемишлі. Згодом керує у чині сотника гарматною батареєю 12-ї Гірської бригади ІІІ корпусу Української Галицької Армії. 15 травня 1919 року бригада була відтята від головної армії, яка відступала на схід. Опинившись у горах сама, бригада перейшла на Закарпаття, щоб обійти фронт і з’єднатися з армією. Але чехословацькі війська роззброюють та інтернують українські частини, вважаючи їх більшовиками, бо повірили фальшивій польській пропаганді. Так понад два роки Яким Ярема провів у таборі інтернованих у Німецькому Яблонному на півночі Чехії. Тут він весь віддається громадській і освітній роботі. У таборі він пише свої спогади («Над Сяном», 1921) про листопадові події у Перемишлі, в яких описує й аналізує тривожні події напередодні (кінець жовтня) та під час української влади в Перемишлі (до 12 листопада 1918 року).

Як психолог, Яким Ярема глибоко аналізує поведінку українців та поляків в екстремальних умовах — під час українсько-польського протистояння в листопадові дні 1918 року.

Отже, четвертого листопада українці встановили свою владу в українському місті Перемишлі. І того ж дня д-р Загайкевич, як один із трьох голів Української Національної Ради, викликав до себе Якима Ярему і повідомив його, що вони йдуть до польського генерала Пухальського, який був уночі інтернований українською владою. Яким Ярема мав залишитися командантом залоги будинку, де перебував полонений Пухальський. І перше слово, яким д-р Загайкевич промовив до полоненого генерала, було: «Ексцеленціє!» та ще й поставив по команді «Струнко!» українського вояка, який охороняв генерала. Розмову Загайкевич вів спочатку по-українськи, потім для кращого розуміння по-польськи, і нарешті на пропозицію генерала — по-німецьки. Загайкевич пообіцяв, що інтернування є тимчасове і його випустять на волю, як тільки дійде до замирення двох сторін — польської та української. Генерал тут же згодився дати своїм військам наказ перестати стріляти і відступитися за Сян. Через українських парламентарів наказ Пухальського було доручено польській військовій команді на другому березі Сяну. Проте нова команда лише висміяла такий наказ генерала і далі воювала на власну руку.

Фактом є те, що українці Перемишля більше дбали про полонених поляків — старшин і вояків — (бо так вимагали закони ведення війни!), ніж про своїх. Ось як змальовує Яким Ярема цю ситуацію у ворогуючому Перемишлі. Тоді, коли наші бійці стояли без зміни ніч і день, не маючи теплої страви, бо харчове діло ще не було як слід наладжене, польські полонені старшини отримували правильні обіди, вечері й снідання з приватних українських кухонь чи просто ресторанів. Пухальський мав обіди із трьох або чотирьох страв на срібному сервізі. Коли третього дня, тобто 6-го листопада, було підписане перемир’я з поляками, то УН Рада зараз випустила всіх інтернованих на волю. Та не минуло й тижня, як воєнне щастя змінилося на нашу некористь, і ці самі поляки, яких українська м’якість пожаліла і звільнила, ішли наступом на безборонне українське населення міста й повіту, ріжучи, спалюючи, грабуючи.

Може, найяскравішим свідченням поведінки двох народів — українців та поляків — є опис двох паралельних інтернувань, які провели в проміжку одного тижня українці 4-го листопада та поляки 11-го листопада. Але перед тим ще повернемося до громадського життя у місті за час української влади.

Польському цивільному населенню не було заподіяно жодної кривди, нікого не арештували, нічиєї волі не обмежували. Польська Національна Рада збиралася щодня на свої засідання. Перемишль за української влади навіть не знав, що таке воєнний стан. Крім прилюдних зібрань нічого не заборонялося. У місті панував увесь час лад і порядок, не було ніяких грабунків чи нападів. Українське військо дбало про безпеку життя й майна поляків, коли на другому боці Сяну українці не мали спокою ні вдень, ні вночі. Тут нападали на селян, часто й вбивали, а одного разу навіть під час богослужіння зневажено українську церкву.

А ось що робили поляки 11 листопада в Перемишлі, коли захопили владу у місті. Тепер наближалася хвиля гіркої розплати. Перше привітальне слово, яке зібрані в будинку доктора Загайкевича почули з уст польських переможців, було «Marsz!» Легіонери вивели людей гуртом на подвір’я і, кинувши для постраху декілька бомб, повели просто в тюрму на Засянні, де їх морено голодом, поки не від’їхали в Домб’є. Д-р Загайкевич не міг вийти разом з ними, бо лежав у гарячці.

Та зараз надбігла друга ватага з криком: «Де є доктор Загайкевич?» Майор, проводир ватаги, заверещав: «Псяча кров... лайдаку, то тобі захотілося України, ... марш мені з ліжка, там будеш будувати Україну... То ти, лайдаку, їздив по селах збирати селян...»

У хаті знявся лемент, діти заголосили: «Тату! Тату!» Мати впала навколішки перед лютим звіром і зі сльозами в очах благала милосердя для свого чоловіка й батька дітей. Одначе благання тільки роз’юшували ворога. Він, лаючи добірними польськими словами, прискакував раз у раз до хворого й, поколюючи вістрям багнета, старався вицькувати його з ліжка. А коли нарешті Загайкевич підвівся, простягнув руку по своє вбрання, дикий майор, наставившись багнетом, закомандував: «Марш голий!» Його виштовхали в одній сорочці й підштанцях на двір, а коли жінка закинула йому в той час кожух на плечі, то один із вояків відкинув кожуха з такою силою, що вона впала на землю. Хворого чоловіка, що тремтів у гарячці, погнали на сам край міста до касарень. По дорозі на нього нападала озвіріла польська публіка.

Помешкання д-ра Загайкевича було аж до самого білого дня видовищем польських грабіжницьких оргій... У цю ніч по цілому місті відбувалися страшні грабунки. Польські вояки пролазили до склепів, головно золотникарських, і виносили все дочиста.

Два важливі висновки для всіх українців робить Яким Ярема на основі аналізу листопадових подій 1918 року у Перемишлі.

Перше. Автор поставив поруч дві події (4-го і 11-го листопада), щоб читач міг краще оцінити так звану вищість польської культури. Українські війська теж могли утримуватися в Перемишлі довше, ніж вісім днів, якби пішли тим самим шляхом, що й поляки, тобто шляхом жорстокості.

І друге. Тут наведемо цитату зі спогадів Якима Яреми: «Коли часом нагадаю ту нашу чемну поведінку з ворогом у перших днях будування нашої державності, то спочатку вона бачилася мені непрощенним гріхом супроти тисяч українців, замучених бестіальськи в польських тюрмах. Одначе після деякої застанови виринає інша думка. Вона, щоправда, пошкодила нам дуже в нерівній боротьбі — м’якість на війні рівняється малодушності, а малодушність — поразці, але наш досвід із цієї першої спроби толерантності має з морального боку чималу для нас вартість. Коли прийде час, то ми зуміємо побороти і свою м’якість, щоби стати твердими, пам’ятаючи, що ворог не заслуговує на ніяке помилування, а наша м’якість робить його жорстоким, нахабним і підлим. В ім’я вселюдського ідеалу мусимо бути для нього твердими, як сталь».