«Країна досі живе у війні»

Володимир ПОПОВIЧЕВ, головний спеціаліст відділу з охорони культурної спадщини управління містобудування та архітектури (міська рада Кропивницького):

— Про хороше й погане хочу сказати як координатор проекту «Діджиталізація пам’яток культурної спадщини», який в цьому році отримав фінансування від Українського культурного фонду і який ми майже завершуємо втілювати у Кропивницькому. Нині на фінальному етапі перебуває збір історичних довідок про знакові будівлі міста, завершуємо виготовлення інформаційних таблиць, які будуть розташовані біля будинків.

До речі, саме тут можна говорити про мінуси, адже проаналізувавши купу інформації, ми дійшли висновку, що в окремих випадках не зможемо бути однозначними, розміщуючи відомості про дати створення того чи іншого будинку. У різних джерелах вони можуть відрізнятися у межах двадцяти років (наприклад, 1910 і 1890 — це суттєво). Та ми з самого початку намагалися залучити до проекту якнайбільшу кількість істориків, краєзнавців, громадських активістів, щоб бути максимально відкритими і показати готовність до дискусії.

Днями отримаємо стели, на яких розміщуватимуться таблички (одна стела має вагу 160 кг, для нашого проекту їх виробляли аж у Запоріжжі) і готовність до презентації складе 80%. Сподіваємося, що результат буде цікавим не лише для  краєзнавців, а також для пересічних мешканців міста, підсилить туристичну привабливість Кропивницького і спонукає місцевих жителів подивитися на рідне місто по-іншому. Наприкінці серпня відбудеться загальна презентація — її ми плануємо організувати просто неба на Театральній площі. Тому користуючись нагодою, запрошую усіх слідкувати за новинами, пов’язаними із проектом «Діджиталізація пам’яток культурної спадщини» і приходити на презентацію.

Світлана ЛИСТЮК, журналістка, дружина військового:

— Часом у житті трапляються ніби й не значні події, які назавжди закарбовуються в пам’яті і в серці. Для мене, а точніше — для нашої сім’ї, таким виром вражень стала участь у спортивному тестуванні до Національних Ігор Нескорених.

Мій чоловік Олександр зважився і заповнив заявку. На відповідь ми чекали з завмиранням серця. Коли прийшло запрошення, одноголосно вирішили, що на Ігри до Києва поїдемо разом. Ми завжди все намагаємося робити разом: як то кажуть — і в горі, і в радості.

Перше, що приємно вразило по прибуттю, — це доброзичливість. Зранку учасники збиралися біля спорткомплексу ЗСУ. Кожен, хто приходив, гучно вітався і потискав руки усім присутнім. Хлопці гуртувалися і розмовляли, ніби вони давно знайомі. Насправді ж більшість побачилися уперше.

Звичних черг і штовханини під час реєстрації теж не було. Усе проходило якось навдивовижу спокійно. Ніхто не «займав місце», не поспішав поперед інших. Вони просто переглядалися і кивком голови пропускали один одного. Потім — допомагали товаришам переодягнутися у спецфутболки, наклеїти порядкові номери, підлаштувати протези.

Я спостерігала збоку і дивувалася наскільки все цивілізовано. Це вам не черга в ЖЕКу, де без сварки і кроку не ступиш.

Дивлячись на цих півтори сотні хлопців, не скажеш, що вони вояки. Бо в їх очах — ні краплини жорстокості, байдужості чи образи, не зважаючи на все, пережите в пеклі війни. Вони — не нападники, а захисники — добрі, щирі, чесні і, головне, надійні.

Навіть самі змагання не були схожі на боротьбу. Воїни випробовували свої сили у плаванні, пауерліфтингу, велоспорті, веслуванні, стрільбі з лука і легкій атлетиці. Але не конкурували, а вболівали за побратимів, підбадьорювали вигуками і оплесками, раділи досягненням інших. Тут панувала настільки дружня атмосфера, що здавалося, ніби всі вони члени однієї великої команди.

Для наших ветеранів Ігри Нескорених стали не просто спортивними змаганнями, а можливістю спілкування з однодумцями, способом самовираження, усвідомлення власної значущості, демонстрації життєвої сили.

Це і був той день, який не відпускає. Бо я й досі пам’ятаю їхні добрі обличчя, їхні титанічні зусилля, шаркання протезів, бадьорі вигуки і щирий сміх.

Після насиченого тестування в спорткомплексі, ми з чоловіком вирушили на прогулянку в місто. Довго бродили вулицями, гуляли біля визначних і цікавих місць, спостерігали за перехожими. І в той момент я усвідомила, що вже зовсім по-іншому дивлюся на навколишній світ. Це і була та зворотна сторона медалі. Адже я побачила, скільки у нас скаліченої молоді (хай пробачать прихильники максимальної толерантності!).

Одні — скалічені війною. У їх присутності одночасно підступають і усмішка, і сльози. Їх хочеться оберігати і молити пробачення за їхню самопожертву, за відданість і мужність.

Інші ж — скалічені суспільством. Розбещені, розкуті, безтурботні, беззмістовні... пусті. Вони бродять міськими вулицями, п’ють коктейлі в затінку парків, безперестанку селфляться і, здається, навіть не уявляють, чим живуть люди навколо, чим живе їхня країна.

А країна досі живе у війні.

Юлія ЯРОВА, бібліотекарка, волонтерка:

— Почну з зізнання: я не розділяю події на хороші і погані. Для мене «хороше» ? це  те, що вже радує, а «погане» — щось, що порадує після докладання певних зусиль.

Що безумовно мене радує і, зокрема, порадувало минулого тижня, — Фестиваль документального кіно просто неба Lampa.doc, який втретє примандрував до Кропивницького. Я — прихильниця цієї події від найпершого показу в місті у 2017-му. Мені дуже імпонує репертуар, який підбирає організаторка фестивалю Наталія Красильникова, і неперевершена магія кіно під зорями, яку творить команда Lampa.doc. Окрім того, щоразу надаються можливості для спілкування із «людьми з кіно»: окрім команди Lampa.doc (учасники й учасниці якої безпосередньо задіяні у кіновиробництві), це кінознавці, режисери, актори... Такий фестиваль — це унікальна подія для міста, і я дуже рада, що рік за роком вона зацікавлює все більше глядачів і глядачок.

Що трохи засмучує, це доступність громадського транспорту опівночі. Точніше його майже абсолютна відсутність. («Майже», бо для тих, хто живе недалеко від депо, був шанс устигнути на останній тролейбус.) Та, я думаю, наступного разу уповноважені особи це врахують, зважаючи на популярність заходу.