Книги. «Кальміюс». Краматорськ

Обнадійливі сигнали

Під колесами машини ледь повискує від швидкості дев’яносто кілометрів на годину ще чорний асфальт. На горизонті привітно й лінькувато помахують лапами велетенські недавнозбудовані вітряки. Ще за кілька хвилин поїздки подорожнього оточують яскравою свіжістю різнокольорові будинки. На центральній площі в новенькому відкритому фонтані хлюпаються і верещать дітлахи. А за кілька метрів вирує мистецький фестиваль.

Усе це — не Німеччина, не Чехія і навіть не Польща.

Це — Краматорськ станом на п’ятнадцяте травня дві тисячі двадцять першого року.

Тимчасовий адміністративний центр Донецької області.

І коли декотрі тутейші кумасі обох статей стогнуть за звичкою, що «в тій Україні порядку не було і не буде», мені хочеться взяти їх за комір і заволокти туди, де цей порядок уже є.

За сімдесят кілометрів до лінії фронту.

Де на вулицях досі трапляються патрулі з автоматами.

Де на блокпостах перевіряють документи.

Де люди по-справжньому розуміють крихкість тиші та умовність спокою.

І дорожать кожним днем спокою та тиші.

І використовують кожен тихий спокійний день, щоб робити те, до чого покликані. Може, й не всі сто п’ятдесят три тисячі. Розумового пролетаріату вистачає всюди. Але ж ми не про пролетаріат. Ми про Людей.

Зокрема про тих, хто вже шостий рік організовує в Краматорську мистецький фестиваль «Кальміюс»: громадську організацію «Фонд розвитку громади». Але в кожній живій справі за кожною офіційно зареєстрованою назвою стоять живі люди. В цьому разі це Олександра та Михайло Папіни, Олекса та Оксана Муравльови, Станіслав Черногор. Не обійшлося й без братньої допомоги з західних областей України — помітну частину організаційної роботи провели директорка бібліотеки імені Романа Іваничука Тетяна Пилипець зі Львова та майстер підліткового детективу, а в зовсім недавньому минулому — сапер Сергій Гридін зі Здолбунова.

Партнери фестивалю — PEN Ukraine, Isar Ednannia, Управління культури і туризму ДонОДА, Краматорська міська рада. Організатори фестивалю зазначають, що «Проведення фестивалю «Кальміюс» стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) USAID Ukraine — USAID Україна» 

Фестиваль названий іменем річки, що тече від Донецька до Маріуполя. Саме по Кальміусу нині частково проходить передова Збройних сил України.

А сам фестиваль виріс із разової події — урочистого нагородження лавреатів творчого конкурсу, оголошеного журналом «Кальміюс». Урочини пройшли на високому рівні, зібрали чимало зіркових гостей — і Краматорськ обізвався на українське слово та українську музику аж несподівано доброзичливо, як на ті непевні часи. Звісно, це було приємно не тільки гостям, а й організаторам свята. А так уже влаштована людина, що все приємне вона хоче зробити постійним.

Або принаймні регулярним.

Так і склалася група людей, які погодилися віддавати частину своїх вільних годин та ресурсів на те, щоб фестиваль жив і розвивався. І це їм вдалося. Тільки торік, коли «короткочасний» карантин усе ніяк не закінчувався, а напрацювати безпечний формат фестивальних заходів уже не було можливості через погодні умови (листопад — не самий лагідний місяць на Донеччині), фестиваль зробив павзу на пів року. Проте таймаут команда організаторів використала напрочуд активно. І вже від початку весни 2021 року «Кальміюс» у новому форматі знайомить краматорців із сучасним українським мистецтвом. А сучасних українських митців — із краматорцями.

Можливо, в Краматорську менше патентованих патріотів, які при кожній нагоді рвуть на собі вишиванку і проголошують пафосні тости. Зате тут чимало людей, які на власному досвіді переконалися, чим втрата державності обертається для «простої людини». Людей, які знають, що «русскій мір» приносить з собою не 1979-й рік із беззубим і добрим дідунем Брєжнєвим, смачним пломбіром, гарантованим працевлаштуванням після інституту і ковбасою за два двадцять, а радше 1917-й, коли «хто був нічим — зробився всім» і зброю в руках сприймав як мандат на можливість віджати в будь-кого беззбройного чоботи чи квартиру, «тачку» чи «тьолку».

Відколи Краматорськ став «столицею Українського Донбасу», в місті з’явилися представництва та філії великого закордонного бізнесу та міжнародних гуманітарних організацій. Відтак з’явилися і робочі місця, незалежні від мастодонтів радянської промисловості та їх по життєво-регіональних директорів. Жителям Краматорська є що цінувати. Є що втрачати. Патріотизм по-краматорськи цілком прагматичний. Але особисто я чомусь довіряю отакому прикладному патріотизму більше, ніж надривно-розхристаному «душу й тіло ми положим за нашу свободу» у волинському лісі під горілицю і шашличок.

Мабуть, тому хлопчина-касир у супермаркеті аж засвітився, коли на його обов’язкове і трошки принишкле: «Доброго дня! Пакет потрібен?» лисий мордоворот із золотою фіксою (автор цих рядків) відповів більш-менш пристойною українською.

Мабуть, тому аматорський гурт на якійсь байкарській тусовці в міському парку виконував упереміжку з хітами світового та радянського року і цілком самобутні рок-кавери сучасних українських пісень.

Мабуть, тому молоді татусі, які суто випадково потрапили на площу Миру, суто з цікавості зазирнули в намети книжкового ярмарку і на прохання продавчинь знічено відповідали «Я по украински пока не читаю!», своїм трьох чи п’ятирічним синам купували розмальовки, казки, збірки історій таки українською.

Так, я бачив цих татів на власні очі. Так, я не помилився, вживши в попередньому реченні множину. Таких татусів було більше, як один.

Значно більше.

А ще ж підходили бабуні з онуками і мами з доньками, сестри з братиками... А були й такі, хто купував українську книжку просто для себе, для власного вжитку. Втомлені, але усміхнені обличчя книгарів наприкінці другого ярмаркового дня стали найкращим доказом того, що фестиваль вдався. Не стільки навіть через те, що кожна уторгована копійка життєво необхідна авторам та видавцям у непростий карантинний час. Простих часів українські книжники не мали ніколи. Важливіше те, що кошти, які заплатили за придбані книжки місцеві читачі, промовисто показують: книга українською мовою в Краматорську — вже цінність. Спілкування з людьми, які українською мовою пишуть — уже подія. Особисто мені не вдалося цього року очолити рейтинг глядацьких симпатій фестивалю «Кальміюс» — важко розраховувати на це там, де працюють із публікою дуже телевізорний і водночас — майже місцевий Сергій Жадан, Сергій Пантюк, Сергій Гридін, Тамара З Горіха Зерня, Ірина Мацко... Проте і наша з Оленою Лотоцькою розмова про місцеву пам’ять та місця пам’яті зібрала кілька десятків зацікавлених учасників, вилилась у кілька комунікативних місточків приязні, налагоджених у соціальних мережах.

Мені можуть закинути, що цей репортажик не відображає всього спектру краматорських реалій. Що автор не помітив неуваги до фестивалю «Кальміюс» місцевого бізнесу і сотень містян, які проводили дозвілля не на фестивальних майданчиках, а на відкритих терасах місцевих розпивочних...

Але все ще прийде. Коли настане внутрішня потреба.

А вона настане. Недаремно ж писав Григір Тютюнник, що «не можна про Батьківщину говорити не батьківською мовою». До речі, цю формулу геній української новелістики вивів зовсім недалеко від Краматорська.

Але це вже зовсім окрема історія.