Iз Лесиних листів-2

Про себе

Я маю в серці те, що не вмирає.
   Леся УКРАЇНКА. «Лісова пісня»
  Пропоную читачам продовження добірки цитат, укладену на основі Лесиних листів:

  «...Навіть жадних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тільки до 14 років, а потім пішла «на власний хліб», тобто вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жадної заборони. Правда, коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т. ін.

***

Я тепер маюся краще. Оце трапилось бачити свого берлінського оператора, він згоджується мене різати, так що тижнів через три я вже буду лежати на операційному столі. Така перспектива мене зовсім не лякає, бо за нею є ще кращі перспективи: не буде туберкул в організмі, значить одною бідою менше буде. Що ж до самого процесу різання, лежання etc., то се мені не першина і я вмію дати собі раду з тим всім.

***

Я була хвора 16 років (1883 — 1899), нарешті знайшовся хірург, що схотів мене різати, операція і вся процедура після неї були такі, що в друге й за царство небесне такого не хочу, та ще й не все скінчено, все буде скінчено хіба через пів року.

***

Сей апарат не приємна машина, наполовина шкуратяна, наполовина стальова, доволі важка і незграбна, а вже що гаряче в ній, то цур йому, наче в кожусі! Не скажу, щоб се було краще, ніж гіпс, тим хіба краще, що на ніч здіймається, отже, людина має хоч вночі спокій. Вчора на перший раз, походивши в ній пів дня, я так втомилась, що, розпрігшись увечері, писати була не в стані, а сьогодні пишу лежачи. Врешті, я тепер і сидячи пишу погано, бо ніяк мені справжня писательська поза не вдається, — певне, Бог карає за якісь давні літературні гріхи.

***

Мені легше було вийти на літературний шлях, бо я з родини літераторів походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни, а власне — невіра в свій талан, трудне шукання правого шляху і тисячі інших.

***

Взагалі критика для мене eine Nebensache, бо Hauptsache єсть, була і буде — таки поезія! А то якось чудно виходить, що я поет тільки за кордоном, а на Україні — російський журналіст.

***

Згадуючи Ваш теперішній лист (до А. Кримського), думаю собі: чим, справді, могла я з’єднати собі таку прихильність? Невже Вам могли так припасти до серця мої вірші, коли Вам открите ціле море світової поезії, — адже в ньому всі мої друковані і недруковані думи і мрії мусять зникнути, мов крапля води дощової! Я, з моїм виключно безбарвним життям, з моєю отруєною душею, маю бути «сонцем»? Ідеалізуєте, дорогий товаришу!.. А врешті, коли моя муза справді дає Вам і другим людям, не тільки мені, якусь ілюзію світла, — нехай то буде навіть оптична облуда, — не мені нарікати на неї, се було б невдячно, бо все ж найясніше в моєму житті походило від неї, а коли те життя було все-таки темним, то вона з того не винна.

Дивно мені і все ж мило думати, що й така життям зламана (або: краще без життя змарнована) людина, як я, може комусь дати хвилину втіхи.

***

Гойдаючись в гамаках понад дубами, прочитаємо Ваші нові твори (до Ольги Кобилянської), а мої хіба старі, бо нових тим часом дасть біг. Я не буду наганяти на Вас сум, бо я в житті більша оптимістка, ніж в своїй літературі.

***

Ви кажете (до М. Павлика) диктувати: на жаль, не можу, не вмію сього абсолютно, куди й думки всі діваються! Я навіть не люблю, щоб хтось сидів коло мене, як пишу, а вголос думати можу тільки в гарячці. Тут всі обставини настільки не сприяють писанню, що поки я тут — я не літератор і навіть не людина, а хірургічно-ортопедичний манекен. Я, живучи останні роки на більшу половину зовсім самотньо, присвоїла собі непрактичну звичайку, а власне, що можу займатись літературою тільки тоді, коли сама в хаті, і то головно ввечері і вночі.

***

Що ж, коли належу до народу, в якого літератори мусять бути безсеребрениками або шукати іншої роботи чи — іншого народу!

***

У нас писатель, коли хоче, аби про нього більше говорили, то мусить вмерти, тоді його з великим гуком поховають і почнуть писати по всіх усюдах, що «вся Україна плаче» за своєю славною дитиною і т. ін.

***

Досі я цілком не розуміла і не любила Моцарта (окрім «Reqium»), а тепер пізнала його в новому світі і вже люблю. Навіть з Лістом погодилася, хоч не цілком ще, є в нього речі неприємні.

***

Правда, раз серед найгарячішої роботи вирвалася і заграла Вашу (до Ольги Кобилянської) наймилішу «Poеme еrotique» (якби Ви могли її чути на своєму Новому світі!). A propos, я не забула «Бретонську легенду» і просила її у пані Лисенкової.

***

Будемо читати, розмовляти я буду Вам (до Ольги Кобилянської) грати Шумана і Шопена, яких Ви, здається, дуже любите, окрім того, українських пісень масу у власній транскрипції.

***

Сьогодні велике лютеранське свято Bussetag (день покути), і в церкві лютеранській буде великий рілігіозний концерт на органі з акомпонентом оркестру, гратимуть Баха, Генделя та ін., я такого не чула ще і взагалі дуже люблю орган, отже хочеться послухати.

***

Скажу Тобі ще одно, що мені робота, як і музика, служить часом замість — горчишника (морального, звісно). Так, наприклад, з місяць тому назад, якби не моє невсипуще, справді нелюдське писання, перериване часом сонатами і ноктюрнами, то, може б, я була знов дійшла до припадків (се дуже хронічне). Отже обійшлось без припадків, laudetur Apollo et Musae (хвала Аполлонові і Музам). Я знаю, що дуже невозвишено вживати літературу замість морфію, але все ж се краще, аніж вживати морфій замість літератури. Сей «морфій» не дає мені погрузнути, скиснути і заснидіти — за те спасибі йому.

***

Грають німці хороше (у Берліні), але в головній ролі актор занадто спішить і через те часто «злизував» і фрази, і вираз. Бачила я на виставці знаменитого Бекліна, нехай мене повісять його поклонники, але я, далебі, не розумію, на чім держиться його слава. Що тут нового? Дерев’яні центаври, бридкі сатири, голі жінки...

***

Не в усьому я можу цілком співчувати Вам (до Ольги Кобилянської), так, наприклад, я не поділяю Вашого ніцшеанства, бо сей філософ ніколи не імпонував мені яко філософ: його ідеал Ubermensch’a, тієї blonde Bestien, якось не чарує мене.

***

Я не раз кажу, що в мене натура «хронічна», бо справді у мене все хронічне: і хвороби і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть.

***

Я звикла приймати чужі болі і жалі, у мене були і суть і тепер близькі товариші, друзі, що звертаються до мене в хвилини смутку і тим, власне, найбільше притягують мене до себе.

***

Что написать Вам (до Віри Крижанівської-Тучапської, подруги Сергія Мержинського, якого Леся Українка любила і доглядала за ним до його смерті. — М. П.) о его последних днях? Все это было бесконечно тяжело. После моих писем к Вам и его последнего к Вам (это было вообще последнее его письмо, больше он никому не писал) ему становилось все хуже и хуже, и наконец я увидела высшую меру человеческой слабости и несчастья; он все время, не раз по ночам, просил меня заботиться, насколько в моих силах, о том, чтобы он не имел отталкивающего вида по смерти, он говорил, что это мой долг как друга и как поэта. Пусть же будет так! Пусть никто не видит его таким, каким я видела его. Довольно, если я скажу, что в последний день я не стала бы удерживать его при жизни, если бы даже это было в моей власти; только присутствие его родных мешало мне вспрыснуть ему морфий (меня упорно преследовала эта отчаянная мысль), если бы только я могла, я дала бы ему Gnadenstoss (смертельний удар). В самые последние минуты, однако, не было уже ничего ужасающего, он взял меня за руку, стал дышать все реже и реже, потом совсем затих и вдруг сделался прекраснее, чем был когда бы то ни было при жизни.

Я держала его за руку, пока совсем не прекратились последние признаки жизни, потом я начала исполнять «долг друга и поэта», но это еще не кончено. Осенью я поеду устраивать вместе с его отцом его могилу (он и об этом просил), и много еще надо сделать.

***

Поки я по шпиталях лежала, мама збудувала тут хорошу хату (хутір Зелений гай коло Гадяча на Полтавщині), де могли б мої приятелі з усього світу зміститися. Околиця тут гарна, горизонт широкий, людей не занадто багато. Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте (до Ольги Кобилянської). Мої сестри (їх у мене три) покажуть Вам всю околицю, побачите вже таку Україну, що «українішої» й нема.

***

Я страшно втомлена фізично і морально, але єсть у мене ще одно бажання, се поїхати до Вас (до Ольги Кобилянської) на зелену Буковину. Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще не чуваної для мене музики, мене ваблять Ваші незнані, а вже милі гори і вся ваша країна, що здавна мрією моєю стали.

Напишіть мені, дорога товаришко, чи можу я приїхати до Вас, щоб не стати Вам на заваді. Будьте одверті й щирі. Коли Вам не вигідно прийняти мене до своєї хати, то не турбуйтесь тим, я можу й в отелі жити, бо досить звикла жити сама.

***

Коли се здибаю на дорозі Франка, доктора Кульчицького й Міхновського! Всі три наче з неба впали на Буркут. Отже, прийшлось вистарати їм вечерю і взагалі за гостей прийняти, бо якось так виходило, що Франко головно до мене приїхав.

***

Я дарма що біла, а маю циганську натуру, і вештатись по світі мені мило.

***

Се дивно: я втомлена і розбита, а про те щось мене жене в світ, кудись так, де я ще не була ніколи, далі, далі, все далі...»

Добірку підготував

Михайло ПАДУРА, Львів

Фото з сайта lviv1256.com/history/zibrani-ridkisni-fotohrafiji-lesi-ukrajinky-larysy-petrivny-kosach-kvitky/