Хочеться вірити, що настане час захищеності...

Волиняни — про стабільність, реформи і значення знакових дат

Віктор ЯРУЧИК, завідувач кафедри української літератури Волинського національного університету імені Лесі Українки (Луцьк):

— У нашого багатовічного ворога, окупанта, гнобителя, що називає себе братом, люблять знакові дати. А ще не можуть без ностальгій за великим і неподільним СРСР. Днями під час підготовки до лекцій для студентів про тоталітаризм і українську літературу натрапив на невтішну дату — 30 грудня 1922 року. Це ж за якихось 10 місяців виповниться столітня річниця. Тоді було офіційно створено Радянський Союз. Віроломно, без жодних ратифікацій і підписів приєднали до нового утворення нашу знекровлену після тривалих знущань Україну. А компанію нам у «тюрмі народів» склали Росія, Білорусь і Закавказзя. Ось чому так осміліли з божевільними заявами про «один народ» Путін, Лукашенко та Кадиров. Це ж вони календар пам’ятних дат взяли до рук і вимріяли себе в ролі наслідників. Ось про яку історичну «правду» вони голосять.

Рівно сто літ тому Україна, щоправда без Волині, Галичини, Буковини та Закарпаття, була силою приєднана до дивакуватої федерації. А далі, щоб сподобатися нашому народу, були українізація і лікнеп. А вже у 30-і роки почалося сплановане винищення українського народу в двох напрямках: 1) розстріл інтелігенції як мозку нації, 2) морення голодом селянства як скелету українського тіла. А за кілька років — поділ Європи Сталіним і Гітлером, світова війна, «дєнь пабєди» і шашлички, майовки і паради, п’ятилітки і черги за дешевою ковбасою, залізна завіса і атомні змагання...

Історія має здатність повторюватися циклічно, якщо легковажити і не робити висновків з її гірких уроків. Сьогоднішні новини з усіх інформагентств періщать щогодини артилерійськими ньюзами здорові мізки толерантних європейців. Аби набити оскому, зробити черствим до горя, призвичаїти до невідворотного...

Я розпочинаю лекцією новий академічний семестр на рідному факультеті філології і журналістики, розповідаю третьокурсникам у Луцьку про Хвильового і Косинку, Підмогильного і Курбаса, Куліша і Зерова. Їхні погляди запалюються і я вже щиро вірю, що в нашому житті будуть повторюватися події тільки з приємних ювілеїв. А закомплексовані хлопчики, що не встигли награтися у рогатки і танчики, втілюватимуть свої мрії хіба в комп’ютерних іграх. Бо вони книжок точно не читають, тож звідки їм знати, як завершили всі, хто розв’язували війни.

Жанна БІЛОЦЬКА, журналістка, м. Володимир:

— Про те, що у нашій лікарні планується скорочення, говорять самі медики. Кого саме проситимуть на вихід, поки невідомо, але вже люди переймаються тим, що робитимуть далі? Місто невеличке, з роботою, як в усіх провінціях, не дуже. Тут або починати займатися приватною практикою, та це стосується лікарів, медсестрі або санітарці таке «не пахне», або шукати приватні медичні центри з перспективою працевлаштування. Але люди мають десь працювати, щоб жити.

З одного боку, медицина у нашій країні помножена на нуль. Величезний нуль! У жодній ЦИВІЛІЗОВАНІЙ країні немає такого, щоб лікар зі стажем працював ледь не за мінімалку. І якщо первинка ще отримує більш-менш пристойну зарплатню, то вторинка гарує за копійки. З іншого, приватна медицина не кожному по кишені. Не може, для прикладу, людина пенсійного віку дозволити собі обстеження за кілька тисяч гривень. Тут або вмирай, або шукай гроші. Але маємо те, що маємо.

Володимир-Волинське ТМО також зіштовхнулося з проблемою скорочення штату. Зі слів міського голови, у нього була розмова з керівницею медзакладу, яка повідомила, що постала проблема з виплатою заробітної плати. Це пов’язано з тим, що пакет з надання послуг з НСЗУ лікарнею на сьогодні не підписаний. Тобто лікарня не отримує грошей за надані послуги від держави, в результаті чого не має чим платити зарплату медикам.

Виходить так, що ремонти не закінчуються, обладнання за мільйони придбали, та чи буде кому працювати? Це питання турбує багатьох містян і самих медиків. Не беруся судити, хто у цьому винен: влада з її медичною реформою (і не лише «зелена», а й попередні, які нічого не робили задля розвитку медицини в Україні), чи керівництво лікарні. Але якщо фахівці підуть, буде ой, як недобре. Якби там не було, хоч якась медична допомога попри нарікання деяких людей, надається містянам, а так її зовсім може не бути. Тут потрібно щось робити.

Валентина ХАРКОВЛЮК, практичний психолог опорного закладу освіти «Олицький ліцей Олицької селищної ради»:

— В житті кожної людини є свої турботи... Є дні, коли все вдається і на душі світло й лагідно, як на морі в штиль... А є хвилини тривоги, коли штормить не на жарт. Зазвичай у щоденних турботах відволікаєшся й забуваєш про думки, які бентежать і викликають смуток. В реаліях нашого часу досить приводів для тривоги та розчарувань: військова загроза й нестабільна економічна ситуація, екологічні проблеми... Найжахливіше, що переживає зараз людство, — це підступний вірус, котрий переслідує нас уже три роки й не менш підступні інші хвороби, такі як рак і серцеві захворювання, перед якими ми безсилі...

Це стосується кожного. Ніхто не застрахований від хвороби. Однак, найбільше турбує те, як це питання вирішується в нашій країні, точніше — не вирішується. Отримання кваліфікованої медичної допомоги — нелегкий квест. Неспроможність нашої системи охорони здоров’я відчуває кожен, хто звертався за допомогою медиків. Гарно розрекламована сімейна медицина не діє: лікарів не вистачає, в лікарнях шалені черги, звичайний рентген можна пройти лише в місті, а туди хворого треба чимось транспортувати... Дорога й не завжди доступна діагностика, ненадійні ліки, лікування, а тим більше, найнеобхідніше — щоденний догляд за хворим, ніяк не вирішується нашою медициною. Немає коштів — не лікують, догляд — також мають організувати близькі, яким частіше всього ніяких умов для цього не створено і кожен обходиться як зможе викрутитися. Якщо до хворого не допускають близьких, то часто залишається лише сподіватись на сердечність тих, хто поруч, досить часто — інших хворих. Що вже згадувати про незахищених одиноких?... Людина залишається сам-на-сам зі своїми стражданнями.

Жахає стан надання також психіатричної допомоги, закриття спеціалізованих закладів... Низький рівень життя, неосвіченість у питаннях психічного здоров’я й неможливість отримати необхідну кваліфіковану допомогу психолога та психіатра — все це сприяє лише зростанню тривоги в суспільстві й подальшому загостренню ситуації. Прикро, однак сьогодні «спасіння потопельників — справа рук самих потопельників». Так хочеться вірити, що настане час захищеності й стабільності, коли жодна людина, жодна родина не залишиться «за бортом» зі своїми потребами.

На жаль, ми живемо в час, коли володарі значних статків дедалі частіше ховаються за високими парканами своїх садиб і просто не бачать, що більшості населення далеко до пристойного рівня забезпечення гідних умов існування. Поруч сучасних напівпорожніх вілл — обдерті халупи, в яких живуть чималими сім’ями. Таких немало... Більшість мають недостатній рівень забезпечення, щоб гідно облаштувати умови свого проживання... А ще поруч є слабкі й надломлені, безпорадні, які не можуть справитися зі своїми слабкостями й елементарними проблемами і потребують відповідної допомоги, але не знаходять її і виживають так, як їм це вдається.... Спеціалізовані заклади масово закриваються і залишається лише розраховувати на допомогу благодійників... Стабільність — це надійна родина й країна, яка дбає про добробут своїх громадян.