«Хай живе життя...»

Образ Лесі Українки без хрестоматійного глянцю

   Я б не лишила тебе в самотині, країно моя!
    (Л.Українка)
  Іноді просто жити — прояв хоробрості.
    (Сенека)
      Перечитувала листи Лесі Українки, і мені спало на думку, що Леся була присутня в нашій сім’ї завжди. Тяжко хворіла моя доня Оленка, останні 12 років життя її спіткала тотальна сліпота. У нас було 12-томне видання творів Лесі Українки, і поетеса прикладом свого страдницького життя навчила Оленку «крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні», хоч безнадійні й лихі сподівання — «треба жити, геть думи сумні», і мріяти, хоча скільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей, відганяти думи — «ті хмари осінні», щоб у «жалю-голосінні» не пройшли молодії літа. Оленка повторювала Лесині рядки вірша, які написала поетеса братові Михайлику: «Вночі тепер сплю мало, і ледве сліз не ллю, а вдень зо всеї сили об землю лихом б’ю! Могла б про сміх крізь сльози сказати я при сім, але вже сяя тема набридла геть усім...»

Доня вчилась мужньо, як Леся, переносити страждання. Сила духу, її витримка вражає: «На погляд я такою не здаюсь, бо сю видержку я маю завжди, щоб триматись на людях спокійно і навіть енергійно — нащо ж має кожен заглядати в мою душу? Як не може бути зовсім добре, то хай буде хоч непогано. Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?»

Листи поетеси вражаючі, вони різнобічні, дивовижні, пристрасні, поетичні, пронизливі, мужні, сердечні, душевно витончені, теплі, зворушливі й разом з тим земні. Коли після численних операцій, лікувань наставало покращення, Леся шила, вишивала, куховарила, готувала сир, варила варення. З гумором писала в одному з листів: «...варили страву і самі варились». Я тепер часто повторюю ці слова на кухні. Будуються рідні — і Лесин коментар в одному з листів: «от будування се страшна річ — недвижима власність, вона не тільки сама нерухома, але й людей позбавляє вільного руху, як вони з нею зв’яжуться».

Дуже уважно ставилася до своїх братів і сестер: «Я бажала би вам неба прихилити, та тільки не знаю, як це зробить». Її турбує «ненатурально пригнічений стан молодшої сестрички Оксанки», а сестрі Ользі (яку називає в листах Лілеєю) пише: «Завжди будемо рідними не тільки по крові, але й по духу — а чи кожна людина має таких рідних?» В іншому листі — роздуми про щастя: «Ось поздоровлення з Новим Роком, з новим щастям... Але що таке щастя? Для мене ця ідея не стоїть перед очима». І далі: «Боже мій, що люди шукають щастя? На одного воно глянуло коханими очима, іншого засіяло золотом, іншого — світлом слави. Воно зачарувало всіх навік. Люди шукають щастя в любові, у славі і грошах. Це ж все — миттєве. «Еs lebe das Leben» — хай живе життя, яке там кожному суджено».

«ХОТІЛА Б Я ПІСНЕЮ СТАТИ...»

Особливе місце в житті поетеси посідала музика. Вона супроводжувала Лесю все життя, чарувала її гра на фортепіано. Леся зізнавалася, що хотіла б стати музиканткою, та не дозволяють хворі руки. І вірші її в збірці «На крилах пісень» озаглавлені арпеджіо, ноктюрн, рондо, сонет, граве. Ніби до живої істоти звертається поетеса в елегії «До мого фортепіано»: «Мій давній друже, мушу з тобою розстатися надовго... Жаль мені. З тобою звикла я ділитися журбою, вповідувать думки веселі та сумні... Ах я не матиму, де дітися з журбою, прощай же, давній любий друже мій». Цю елегію дуже любила моя доня, яка закінчила музичну школу, непогано грала на фортепіано і теж в музиці виливала всі свої болі та страждання.

Леся гарно співала, дуже любила слухати спів, збирала старовинні українські пісні, записувала їх на фонограф, на одній з платівок лишився і голос поетеси. Писала: «хотіла б я піснею стати у свою годину ясну. Якби мої думи німії та піснею стали без слова, обізветься мукою пісня, та, що не згине зі мною».

...Розраду Леся знаходила в читанні, читала багато, зауважує з гумором: «Оце прочитала «Zes Evangelis» і стала на один сантиметр розумнішою», виділяє слова «Не надейтеся на князи и сыны человеческие». Коли їздила лікуватися в Європу, обов’язково відвідувала бібліотеки. Особливо подобалися їй бібліотеки Відня, зачаровувало саме місто: «Та вже такого розкішного міста, як Відень, може і в світі нема». Намагалася читати і «Капітал» Маркса: «...тільки половину «Капіталу» проштудировала (читати його не можна)... чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь, я не бачу тієї строгої системи, про яку говорять фанатики цієї книги... багато зостається мені не виявленого і недоговореного і в науковій теорії і в практичних виводах з неї».

Прочитавши ці рядки, здивувалась, як це пильні червоні цензори їх пропустили, вони ж так старанно замінювали крапками, викреслювали крамолу, переписуючи не тільки класиків марксизму-ленінізму і не тільки власну, а і світову історію. Виникла аналогія: Єсенін «ни при какой погоде» таких книг, подібних до «Капіталу», не читав. А от Микола Руденко, уважно прочитавши пузатий «Капітал», знайшов у ньому не тільки немало недоладностей, а навіть і помилок.

«ПИШУ НАЙБІЛЬШЕ В ТІ ДНІ, КОЛИ НА СЕРЦІ НЕГОДА»

Багато часу займало листування з рідними, листи до О. Кобилянської, яку Леся дуже поважала і цінувала, до Павлика, А. Кримського. Листи до Франка починалися зі звернення французькою мовою «Mon maitre» — мій учителю. Разом зі своєю матір’ю Оленою Пчілкою опікувалася справами «Просвіти», яку відкрили в Києві після тривалих перемовин з російським урядом. Поетеса, вся в пошуках, турботах, зазначає: «Я не придаю великого значення «святам», але давно замітила, що під час них буває ще скучніше... Як я люблю оці години праці, коли усе навколо затихає під владою «чаруючої ночі»... часто у поетів поетичний настрій залежить від погоди... у мене ж настрій залежить від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в ті дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше іде робота... і в мене на серці далеко не завжди іде дощ».

Дуже прискіпливо поетеса ставиться до написаного: «Мені дуже подобається вираз Гюго «виправляю один твір другим»».

Своє слово Леся Українка, як і Шевченко, ставила на захист «рабів отих німих», намагалася, щоб слово ставало «крицею», бо «не поет, хто забуває про страшні народні рани». Поетеса не визнавала компромісів, не загравала з вищими світу цього, була не з тих, хто був за владу, тих, хто був при владі. Недарма І. Франко писав про неї: «...ся хора, слабосильна дівчина трохи чи не одинокий мужчина на новочасну соборну Україну».

Леся Українка вважала, що терновий вінець краще за царську корону, мріяла про нове життя на Україні. «Нащо даремнії скорботи? Назад нема нам вороття! Берімось краще до роботи: змагаймось за нове життя!» Воно мислилось їй тільки в незалежній Україні, бо боялась і своїми творами попереджала, що Росія може остаточно поглинути Україну, як свого часу Римська Імперія поглинула Грецію. Її драма «Бояриня» недарма не друкувалася ні в царській Росії, ані в СРСР.

Наснагу поетеса черпала в природі. Вона в неї жива, одухотворена, особливо природа її рідної Волині. «Лісова пісня» — це своєрідний гімн Волині. Магічна сила природи, безсилля земної людини. Ще — їх нерозривний зв’язок і трагічна роз’єднаність. Недарма існує вислів: хто хоче зрозуміти поета, мусить відвідати його рідні краї.

Поетеса писала: «Ой чи так красиво в якій країні, як тут, на нашій рідній Волині», «тут живі дерева, з вітром весняним весна розмовляла і садочки рясні і темні діброви, і ниві ясні... Із мого серця квіти виростають: пишні жоржини, блакитні і білі проліски, їй сняться білі лілеї». І щемні рядки: «Прощай Волинь! Прощай мій рідний куточок! Мене від тебе доленька жене». Любила і Буковину: «В інші гори я полину, але спогад не покину по зеленій Буковині».

«МЕНІ ЗАХОТІЛОСЬ СПІВАТЬ ЛЕБЕДИНУЮ ПІСНЮ СОБІ»

Після смерті батька матеріальний стан сім’ї дуже погіршився. Коли трохи відступали хвороби, давала уроки. Гонорари Лесі та її матері — незначні, тому в листах часті скарги на відсутність коштів. Адже одне лікування за кордоном скільки коштувало!

Зустріла Леся і людину, близьку їй по духу, юриста Климента Квітку, і пов’язала з ним свою долю. Він теж часто хворів, і Леся турботливо за ним доглядала. Була хорошою господинею, допомагала чоловікові по роботі. Як завжди, з гумором зауважувала: «Займатимусь юриспруденцією, як той Соломон чи Лікург, писатиму віршовані закони». І жартома: «Мовчу, щоб не підслухали заздрісні боги». Тільки недовго тривало їхнє щастя. Після смерті дружини К. Квітка довго не одружувався. А коли вирішив одружитися, поїхав з майбутньою дружиною на Байкове кладовище порадитися з Лесею. Це мене зворушило до сліз.

Леся втомлювалася щоденним життям. Її здоров’я тануло, немов страсна свічечка. В одному з листів скаржилась: «Я тепер більше лежу на ліжку». Тільки сила духу підтримувала її: «Мені тими переїздами та лікуваннями якось час розбивається... Пожила в Азії, поживу ще в Африці, а там отак посуватимусь все далі та далі та і зникну, обернувшись в легенду. Хіба це не так? Мені захотілось співать лебединую пісню собі».

Поетеса дуже любила і Грузію, яку поцілував бог, присвятила цій країні цикл чудових віршів, зізнаючись, що якби не була українкою, то хотіла би стати грузинкою.

Справжня Українка, поетеса недарма вибрала собі такий псевдонім: «Ні долі, ні волі у мене нема, зосталася тільки надія одна: вернутися ще раз на Вкраїну, поглянути ще раз на сивий Дніпро».

І до наших співвітчизників такі щемні слова, своєрідний заповіт: «Хто може не їхати на чужину, хоч би й прекрасну, той щасливий, хоч не завжди тямить своє щастя. Я б не лишила тебе в самотині, країно моя!»

Того великого вогню, що палав у грудях поетеси, й смерть не загасила. Вона з нами, буде вічно жити, «бо має в серці те, що не вмирає».