Досвiд Балкан і «домашнє завдання» по Криму

Нас не має лякати «дистанція» між мовами на шляху до порозуміння

Десь у середині 80-х, вже після смерті югославського лідера Тіто, мені на очі трапилася стаття про шкільне та дошкільне виховання в багатонаціональній провінції Воєводино. Там компактно проживають серби, угорці, німці... Був приємно здивований: плекання національних традицій там поєднувалося з системним  інтернаціональним вихованням у навчальних закладах. Було таке: сьогодні всі діти говорять сербською, а завтра, скажімо... угорською. Мови навіть не споріднені, але діти легко опановували кожну. Зовсім інша, не радянська модель «інтернаціоналізму». Бо у нас все плавно підводилося до асиміляції через... русифікацію.

***

Розпад Югославії був дещо несподіваним для європейців. Потрясіння оминули багатонаціональну Воєводину, але в одномовній Боснії пролилися ріки крові, бо спрацював конфесійний фактор. І вже з’явилися нові пісні, які закріплюють розкол народів. Серби співають про ворогів-турків (цікаво — чим ті тепер заважають?). А ще своїм одномовним мусульманам кісточки перемивають.» У хорватів є пісні про сербські «банди четників», яких слід вигнати з рідної землі...

Проте негативний югославський досвід початку 90-х не повинен перекреслювати весь той позитив, який був. Досвід Воєводини варто буде використати у деокупованому Криму. Причому, зусиль треба докладати вже зараз. Адже на материковій Україні (скажімо, в Буджаку) можна робити те, що поки не дозволять окупанти на території півострова. Саме тепер час відточувати методику, накопичувати досвід.

***

«Я володію аркодужним перевисанням до народів...» — так, в поетичній формі, пояснював свою пристрасть до вивчення мов наш Павло Тичина. Він самотужки вивчив майже 20 іноземних мов, включаючи й непрості для слов’ян грузинську, вірменську, турецьку, арабську... Є такі люди в Україні і тепер, хоча поки їх недостатньо. Тому й треба час від часу проводити своєрідні «інвентаризації» людей, схильних до вивчення мов, а головне — з подібним способом мислення. Останнє навіть важливіше, бо йдеться не про володіння двадцятьма мовами, а хоча б про знання двох-трьох. В українських умовах  цього достатньо, якщо йдеться про Закарпаття, Буковину та південну Одещину (Буджак). Прикладом могли б бути такі люди, як угорка Єлизавета Барань-Комарі з Берегово. Вона викладає і невтомно пропагує українську мову серед молодих угорців. Можна ще згадати албанку Лілію Фоміну з Ізмаїла. Теж український філолог, хоча в їхній середній школі мова не вивчалася. Добрим словом можна згадати Тетяну Станєву, яка належить до першого покоління болгар Буджака, які почали вивчати державну мову. А тепер, отримавши українську філологічну освіту, пропагує мову серед земляків. І водночас є «фанаткою» болгарського національного відродження. Маленькі струмочки, зазвичай, зливаються у великі ручаї. А ті — в ріки. І це вже суттєво впливає на життя країни.

***

А тепер про Крим.  Колись, ще до окупації півострова, я приймав групу кримчан, які хотіли побачити Прикарпаття. Це були школярі, які дружили між собою — кримські татари, українці, росіяни, греки... І вони вже непогано спілкувалися українською. Окупація перервала позитивні процеси. І що пізніше повернеться Крим, то менше там залишиться людей, які пам’ятають українську. Те ж саме можна сказати і про кримськотатарську. Але якщо з першим ще якось можна буде зарадити, присилаючи фахівців з «материка», то з мовою кримців буде складніше. Підняття статусу — так. Але не забуваймо, що це й елемент примусу. Принаймні, на якомусь етапі. Не факт, що відразу спрацює. Тож ставку слід робити на креатив. І на людей з «аркодужним перевисанням до народів». Вже зараз повинна пропагуватися думка, що й слов’янам слід учити кримськотатарську. А опинитися в числі «перших ластівок» — взагалі, було б почесно!

Пригадую, ялтинський бандурист Остап Кіндрачук (прикарпатець за походженням) вже на початку 90-х співав під бандуру: «Ey, guzel Q?r?m» (О, прекрасний Крим). Цій пісні він навчив і своїх дітей. Пісня — це взагалі надважливий елемент культури. Хочете добросусідства — складайте гарні пісні. Он у болгар є дуже мелодійна пісня «Македонско девоjче». У ній приємні для громадян сусідньої з Болгарією країни слова: «нема дівчат красивіших, ніж македонки...» І воно таки впливає. А чому б не написати пісню «Татарочка» на слова Лесі Українки? А ще можна було б покласти на музику вірш незабутнього Ореста Корсовецького «Мустафа». Вперше я прочитав його, здається, в 1991 році... І тоді ще не знав, що невтомний Мустафа Османов, про якого писав кримський поет, через 23 роки годуватиме своїм пловом пів-Майдану! Причому, в перші дні — винятково за власний кошт. Вже зараз можна писати сценарій фільму про Решата Аметова, який, загинувши мученицькою смертю, став своєрідним символом вірності громадянському обов’язку. Натури буде предостатньо у звільненому Криму, але ідеї — вже зараз!

***

Повернення української та відродження кримськотатарської повинно відбуватися поступово. Втім, для певних груп населення це може бути й швидше. Вивчаймо прецеденти. Є ж білоруський розмовний клуб у Києві, який виник цілком стихійно?  А чому б не організувати болгарський розмовний клуб в Одесі? Позитивний досвід потім буде використано для Криму. Звісно, з кримськотатарською буде на порядок важче, адже вона досить віддалена від української. Але це не перекреслює самої ідеї, просто часу знадобиться більше. У Чернівцях проводилися літні школи для українців та скандинавів. Українці вчили норвезьку, скандинави — українську.  Теж дистанція чимала між мовами, але людей це не лякало. Ще кілька років тому у Львові існував Центр балтистики. Студенти і люди старшого покоління вчили за бажанням литовську або латиську мови. Певен: якби не передчасна смерть пасіонарного Юрка Садловського, центр постійно набирав би силу. Так що, панове: ліні поменше, активності й креативу — побільше. І тоді все буде Україна!

Досвiд Балкан і «домашнє завдання» по Криму

Досвiд Балкан і «домашнє завдання» по Криму

Нас не має лякати «дистанція» між мовами на шляху до порозуміння

Десь у середині 80-х, вже після смерті югославського лідера Тіто, мені на очі трапилася стаття про шкільне та дошкільне виховання в багатонаціональній провінції Воєводино. Там компактно проживають серби, угорці, німці... Був приємно здивований: плекання національних традицій там поєднувалося з системним  інтернаціональним вихованням у навчальних закладах. Було таке: сьогодні всі діти говорять сербською, а завтра, скажімо... угорською. Мови навіть не споріднені, але діти легко опановували кожну. Зовсім інша, не радянська модель «інтернаціоналізму». Бо у нас все плавно підводилося до асиміляції через... русифікацію.

***

Розпад Югославії був дещо несподіваним для європейців. Потрясіння оминули багатонаціональну Воєводину, але в одномовній Боснії пролилися ріки крові, бо спрацював конфесійний фактор. І вже з’явилися нові пісні, які закріплюють розкол народів. Серби співають про ворогів-турків (цікаво — чим ті тепер заважають?). А ще своїм одномовним мусульманам кісточки перемивають.» У хорватів є пісні про сербські «банди четників», яких слід вигнати з рідної землі...

Проте негативний югославський досвід початку 90-х не повинен перекреслювати весь той позитив, який був. Досвід Воєводини варто буде використати у деокупованому Криму. Причому, зусиль треба докладати вже зараз. Адже на материковій Україні (скажімо, в Буджаку) можна робити те, що поки не дозволять окупанти на території півострова. Саме тепер час відточувати методику, накопичувати досвід.

***

«Я володію аркодужним перевисанням до народів...» — так, в поетичній формі, пояснював свою пристрасть до вивчення мов наш Павло Тичина. Він самотужки вивчив майже 20 іноземних мов, включаючи й непрості для слов’ян грузинську, вірменську, турецьку, арабську... Є такі люди в Україні і тепер, хоча поки їх недостатньо. Тому й треба час від часу проводити своєрідні «інвентаризації» людей, схильних до вивчення мов, а головне — з подібним способом мислення. Останнє навіть важливіше, бо йдеться не про володіння двадцятьма мовами, а хоча б про знання двох-трьох. В українських умовах  цього достатньо, якщо йдеться про Закарпаття, Буковину та південну Одещину (Буджак). Прикладом могли б бути такі люди, як угорка Єлизавета Барань-Комарі з Берегово. Вона викладає і невтомно пропагує українську мову серед молодих угорців. Можна ще згадати албанку Лілію Фоміну з Ізмаїла. Теж український філолог, хоча в їхній середній школі мова не вивчалася. Добрим словом можна згадати Тетяну Станєву, яка належить до першого покоління болгар Буджака, які почали вивчати державну мову. А тепер, отримавши українську філологічну освіту, пропагує мову серед земляків. І водночас є «фанаткою» болгарського національного відродження. Маленькі струмочки, зазвичай, зливаються у великі ручаї. А ті — в ріки. І це вже суттєво впливає на життя країни.

***

А тепер про Крим.  Колись, ще до окупації півострова, я приймав групу кримчан, які хотіли побачити Прикарпаття. Це були школярі, які дружили між собою — кримські татари, українці, росіяни, греки... І вони вже непогано спілкувалися українською. Окупація перервала позитивні процеси. І що пізніше повернеться Крим, то менше там залишиться людей, які пам’ятають українську. Те ж саме можна сказати і про кримськотатарську. Але якщо з першим ще якось можна буде зарадити, присилаючи фахівців з «материка», то з мовою кримців буде складніше. Підняття статусу — так. Але не забуваймо, що це й елемент примусу. Принаймні, на якомусь етапі. Не факт, що відразу спрацює. Тож ставку слід робити на креатив. І на людей з «аркодужним перевисанням до народів». Вже зараз повинна пропагуватися думка, що й слов’янам слід учити кримськотатарську. А опинитися в числі «перших ластівок» — взагалі, було б почесно!

Пригадую, ялтинський бандурист Остап Кіндрачук (прикарпатець за походженням) вже на початку 90-х співав під бандуру: «Ey, guzel Q?r?m» (О, прекрасний Крим). Цій пісні він навчив і своїх дітей. Пісня — це взагалі надважливий елемент культури. Хочете добросусідства — складайте гарні пісні. Он у болгар є дуже мелодійна пісня «Македонско девоjче». У ній приємні для громадян сусідньої з Болгарією країни слова: «нема дівчат красивіших, ніж македонки...» І воно таки впливає. А чому б не написати пісню «Татарочка» на слова Лесі Українки? А ще можна було б покласти на музику вірш незабутнього Ореста Корсовецького «Мустафа». Вперше я прочитав його, здається, в 1991 році... І тоді ще не знав, що невтомний Мустафа Османов, про якого писав кримський поет, через 23 роки годуватиме своїм пловом пів-Майдану! Причому, в перші дні — винятково за власний кошт. Вже зараз можна писати сценарій фільму про Решата Аметова, який, загинувши мученицькою смертю, став своєрідним символом вірності громадянському обов’язку. Натури буде предостатньо у звільненому Криму, але ідеї — вже зараз!

***

Повернення української та відродження кримськотатарської повинно відбуватися поступово. Втім, для певних груп населення це може бути й швидше. Вивчаймо прецеденти. Є ж білоруський розмовний клуб у Києві, який виник цілком стихійно?  А чому б не організувати болгарський розмовний клуб в Одесі? Позитивний досвід потім буде використано для Криму. Звісно, з кримськотатарською буде на порядок важче, адже вона досить віддалена від української. Але це не перекреслює самої ідеї, просто часу знадобиться більше. У Чернівцях проводилися літні школи для українців та скандинавів. Українці вчили норвезьку, скандинави — українську.  Теж дистанція чимала між мовами, але людей це не лякало. Ще кілька років тому у Львові існував Центр балтистики. Студенти і люди старшого покоління вчили за бажанням литовську або латиську мови. Певен: якби не передчасна смерть пасіонарного Юрка Садловського, центр постійно набирав би силу. Так що, панове: ліні поменше, активності й креативу — побільше. І тоді все буде Україна!