Чужі для Росії, рідні для нас

Коли двадцять років тому я вперше прочитав вірші мешканки придунайської Кілії Євгенії Томші, то був неабияк вражений. Це ж як треба полюбити все українське, щоб писати ось так:

О мово, українська мово,

В ній кожна літерка болить...

За зраду, підлість наше слово

І з того світу буде бить!

І це пише росіянка, людина, народжена на Уралі! Лише нещодавно я дізнався трохи більше про витоки цієї любові. Її батька, працівника міліції, перевели на Одещину, коли Євгенії було 10 років. Тож вона принаймні вивчала українську мову в школі як шкільний предмет. Хоча й Урал довго «не відпускав»:

Там стоять дерева-самоцвіти,

Там не «хата» кажуть, а «ізба»

Це все там. А тут вирують квіти,

Над Дунаєм хилиться верба...

Свого часу просвітянам варто було активніше спілкуватися з жителями Південного Сходу та енергійніше популяризувати твори Євгенії та їй подібних людей. Із поясненням, що така двомовність нас, у принципі, влаштовує. Це ж не ідеологічні виверти хитромудрих Ківалова і Колєсніченка, це щира любов до України. Беріть, панове, приклад з мешканки Придунав’я!

Але ж ми такі: то десятиліттями спимо, зваливши всю роботу на державу, то раптом, прокинувшись від летаргічного сну, намагаємося одним порухом вирішити всі життєво важливі питання. Деструктивна установка «все або нічого!» надовго законсервувала панування російської одномовності на Південному Сході. Лише Революція Гідності подарували надію на краще.

«ЖЕНЯ-ЯЛТА» І ПЕТРО РУХ

Хочу розповісти про двох етнічних росіян: Євгена Сіканова з Ялти та уродженця Євпаторії Петра Орлова. Обоє — активні учасники Євромайдану, з обома мені пощастило спілкуватися. До речі, Євген, за яким на Майдані закріпилося прізвисько «Женя-Ялта», повернувшись до Криму, мав усі шанси розділити гірку долю інших учасників Революції Гідності. Проти нього була сфабрикована справа: мовляв, кинув камінь у бійця кримського «Беркуту». Але окупанти не встигли посадити сміливця. Євген, боєць 31 сотні Самооборони Майдану, помер, перенісши важке онкозахворювання, у травні 2016 року. Без чудового батька, яким можна пишатися, залишилося п’ятеро дітей.

Поет Петро Рух (Справжнє ім’я — Петро Вікторович Орлов) народився в Євпаторії у 1970 році. З семи років почав писати вірші. З Євпаторії переїхав у гірське село Прохолодне Бахчисарайського району. Виїхав із Криму відразу після його анексії Росією. Проходив військову службу в лавах 1-ї Окремої Гвардійської бригади ЗСУ, причому в зоні АТО був бійцем розвідроти. Пригадую, якось намагався вивідати у Петра: звідки у нього така бездоганна українська вимова і така чітка проукраїнська позиція? Виявилося, що у кримчанина була хороша вчителька української мови родом з Прикарпаття. Причому недовго, лише у 5-му класі. Але й цього було достатньо, щоб закохати здібного учня в Україну. Тож хвала мудрим учителям!

ГЕРОЇЧНИЙ «ДЯДЯ ВОВА» З ОДЕСИ

Володимир Малофєєв — також активний учасник Революції Гідності, він відстоював Одесу, коли відбувалися події так званого 2 травня. Окрім цього, брав участь в АТО. Під Дебальцевим отримав важкі поранення, після чого продовжив волонтерську діяльність в Одесі. До останніх днів займався військово-патріотичним навчанням дітей і молоді, був наставником у військово-патріотичній грі «Сокіл Джура», де навчав молодь військової справи.

На жаль, Володимир Малофєєв відійшов у засвіти на початку нинішнього року. Знайомий одесит так написав про цю людину: «Перше, що я хотів би написати, то це про Дядю Вову. Нехай вже й постскриптум... Можливо, даремно я не наважився сказати це вчора, на поминках. Але від хвилювання плуталися думки, і промова вийшла сумбурна. Колись він пожартував: «Я — сволочь редкая, меня беречь надо...» Стосовно «беречь», то тут він мав рацію. Бо на таких, як Дядя Вова, світ тримається. Більшість «нормальних» навесні 2014 року не брали повісток та намагалися втекти за кордон. А «сволочи» типу Дяді Вови взяли зброю й пішли захищати Батьківщину. І лише такі рідкісні одесити, як Дядя Вова, зробили це у віці 58 років! Може, хто не знає, але йому вдалося це зробити лише з другого чи третього разу. Спочатку його «футболили» через вік та стан здоров’я. Це у поліклініку чи в соцзахист Дядя Вова вдруге не пішов би, але не на війну! Його наполегливість перемогла. До речі, він ще у 2010 році казав, що війна з Росією неминуча. Тоді з нього мало не сміялися... Я пишаюся, що був знайомий з цією Людиною! Спочивай з миром, Друже!»

* * *

Помітив, що в останні роки ненависть до окупанта нерідко переплавляється у вирази: «москвороті», «москвоязикі» тощо. Проте було б краще, якби ми просто підтримували росіян типу Дяді Вови. Завжди згадую давню фразу правозахисника Мирослава Мариновича: «Сприяти бажаним тенденціям набагато ефективніше, ніж боротися з небажаними...» За ці кілька десятиліть переконався, що саме так воно й є.

Окрім «Жені-Ялти» та одеського «Дяді Вови» можна ще згадати «Луганського партизана» Володимира Жемчугова. Саме під таким іменем його знають українці. Фактично це друге ім’я, яке цілком відповідає роду занять Володимира у 2014—2015 роках. Успішний підприємець Володимир Жемчугов полишив спокійне життя і пішов у підпілля на Луганщині, щоб разом із побратимами бити російських окупантів. На його рахунку — десятки успішних диверсій та бойових операцій.

Отже, зверніть увагу на ці прізвища: Сіканов, Орлов, Малофєєв, Жемчугов... а ще політв’язень Олег Сенцов, журналістка Яніна Соколова, захисник Савур-Могили полковник Потєхін... У всіх російське коріння. Але ж які це герої! Дехто каже, що не варто копатися в родоводах героїв. Воювали за Україну — значить наші. Не заперечую. Але не варто й приховувати історичні факти. Серед розстріляних у 1921 році учасників Другого зимового походу 9,4% становили росіяни. Про це повинні знати всі громадяни України! І наші росіяни, до свідомості яких так часто апелює Путін, повинні знати, що вибір за ними. Можна зрадити, а можна залишатися вірними синами і доньками землі, яка зветься Україною. І вже є «шляхетна» ніша в українській історії, відведена саме для таких, як вони.