Це теж частина історії Києва

Про внесок Василя Дьяконова в розвиток столичного електротранспорту

Не так давно я написав книжку «Київський електротранспорт у справах Дьяконова». Це історія київського підприємства електротранспорту 60 — 70-х років минулого століття. Впродовж цих майже 20 років очолювала київське підприємство електротранспорту визначна і неординарна особистість — Василь Кирилович Дьяконов. Він і став «героєм мого роману».

Вважаю, що кияни мають знати таку особистість, адже він уперше в Радянському Союзі ініціював і організував будівництво швидкісної лінії трамвая, в Києві вперше в світовій практиці були запроваджені (він не був розробником, але без його організаторських здібностей це не було б втілено в життя) тролейбусні поїзди, завдяки яким було розв’язано проблеми забезпечення пасажироперевезень на Виставковий центр Брест-Литовським проспектом, тоді ще не було там метро, до площі Шевченка. Й інтервал руху тоді обчислювався не хвилинами, а секундами! І багато ще було такого, що супроводжувалося словом «уперше». Не лише в Україні, а й уперше в Радянському Союзі

Василь Кирилович Дьяконов прийняв підприємство 1961 року після Куренівської трагедії, внаслідок якої було знищено одне трамвайне депо. Друге перебувало на реконструкції, третє ще тільки добудовувалося. А за пів року в четвертому депо згоріла покрівля виробничого корпусу. Забезпечення виробничими потужностями тоді було на рівні 70%, а після пожежі зменшилося ще на 30%. Ось така була ситуація. Було 300 тролейбусів — одне тролейбусне депо на 100 одиниць.

А потім завдяки Дьяконову це київське підприємство стало школою передового досвіду. В Київ приїжджали навчатися не лише з колишніх радянських союзних республік, а й з інших країн. Сам Дьяконов був членом Міжнародної спілки громадського транспорту, інших спілок, і на нарадах він розповідав про свій досвід. Я знав цю особистість, умови, в яких це було створено, а коли викладав у книжці своє бачення, то й посилався на документи.

Дьяконов пішов у інші світи вже понад 30 років тому. Ми зверталися до київського міського голови з пропозицією про ввічнення пам’яті Дьяконова — шляхом присвоєння цій першій у Радянському Союзі швидкісній лінії трамвая імені Дьякова. Бо він не просто був ініціатором, а й організатором — він був начальником управління — завдяки зусиллям якого була створена ця лінія. На жаль, наступники Дьяконова довели її до такого стану, що вона кілька років була закрита, потім її реконструювали й модернізували, і нарешті вона працює. На цій лінії і за 30 років, коли вже є непорівнянні з тими роками можливості, не запроваджено автоматизовану систему забезпечення безпеки руху, яка була на ній застосована завдяки Дьяконову.

Свого часу обстеження пасажиропотоків Дьяконовим було доведено до досконалості, сюди приїжджали навчатися, як це проводити. І на підставі цього справді було так організовано роботу громадського транспорту, що київське підприємство єдине в Радянському Союзі з великих підприємств було прибутковим, не потребувало дотацій із бюджету.

Я вважаю, що кияни мають знати таку особистість, особливо зважаючи на те, як громадський транспорт працює зараз. Тим паче чимало з них щодня користується громадським транспортом і люди старшого віку можуть порівняти, як було і як стало.

Це частина історії міста Києва, яку я знаю не тільки як учасник і частково творець, а й просто киянин. І всі жителі столиці мають знати і пишатися такою особистістю.