Багато критики і мало конструктиву

Волиняни — про реформи, перспективу і пошуки винних

Анна ДАНИЛЬЧУК, доцент Волинського національного університету імені Лесі Українки, авторка «Дня»:

— Засмутив мене Давид Арахамія, голова фракції партії «Слуга Народу». Засмутив не вперше, але цього разу не так своїм дефіцитом знань, як повною відсутністю сорому за це. Оскільки шоу Влащенко я не дивлюся, то його відповідь на запитання кому належать слова «Світ ловив мене та не впіймав» я побачила в одному з численних відео в Інтернеті. Пан Арахамія, спираючись на метод глибокої інтроспекції, чомусь вирішив, що фраза належить видатному американському актору Леонардо Ді Капріо, а не нашому філософу Григорію Сковороді. Цитата ця настільки популярна, так часто зустрічається навіть у побуті, що коли б він хоч трішки цікавився українською культурою, то знав би напевне, що то Сковороду світ не впіймав. Хоча, страшніше за невігластво — байдужість до власного невігластва. І якщо відверто, мені легше уявити Ді Капріо, який знає, хто такий Сковорода, ніж добрий десяток вітчизняних посадовців, які тільки посміються із прізвища, філософа за яким не впізнають.

Що порадувало?

Нарешті дочитала твір Ольги Токарчук на 945 сторінок «Книги Якова» і тепер буду рекомендувати її всім. Ця Нобелівська лауреатка із краплиною української крові має унікальний талант оповідача. Коли читаєш текст, здається, бачиш усе й усіх, мандруєш в міжчассі нашими іще геть неописаними в літературі землями і бачиш, скільки всього вартує уважнішого спостереження, переосмислення, самозаглиблення. Велика частина європейських територій ніби випала зі світового літературного контексту, і тому багатьом іноземцям складно уявити, яка вона Україна, Польща, та навіть Молдова. Якими ці країни були 100, 200, 300 років тому, і для мене велика радість, що голос Ольги Токарчук розповідає їхню історію світу, що тепер уважно слухає Нобеліатку.

Ольга МАКСИМ’ЯК, координаторка Жіночого руху «За майбутнє» на Волині, депутатка Луцької районної ради:

— Топ-тема, яка не може лишати байдужими нікого, — це ситуація довкола пандемії коронавірусу. Так трапилося, що останні три тижні мені випало не лише про це поговорити з близькими та знайомими, а й, на жаль, відчути всі «прєлєсті» доступності медичних послуг при ковід на собі. Спочатку мій «тест — драйв» розпочався зі спроби здати ПЛР-тест. Далі продовження було щодо отримання результатів, адже два дні фактично я не могла дозвонитися до сімейного лікаря, а результати цих аналізів — виявилося лише його зона відповідальності. Здати аналізи своїй дитині, яка теж мала всю симптоматику таку, як і я, в амбулаторії поблизу дому виявилося неможливим. Пояснили: діти можуть здати тест лише в поліклініці. Амбулаторія від мого місця проживання у пішій доступності, а от у поліклініку потрібно було чимось доїхати...

Ще буквально кілька днів тому була інформація, що людям, які перехворіли, варто відтермінувати вакцинацію на шість місяців. Та вже у минулу п’ятницю МОЗ оприлюднило нові умови, скоротивши цей термін удвічі. І найсумніше, що така ситуація виникає зараз далеко не в мене однієї. Це вже не кажу про те, що відбувається з пацієнтами, яких потрібно госпіталізувати. Бо тут заручниками системи опиняються і вони, і лікарі «швидкої». Навіть під моїм постом у Фейсбуці люди писали у коментарях про цей безлад і розповідали, як «швидкі» змушені їздити по місту в пошуках лікарні, яка прийняла б ковідного хворого.

А сьогодні, поїхавши робити рентген, була вражена кількістю людей у черзі на вакцинацію, які заполонили впритул одне до одного весь довгий коридор поліклініки. Яка дистанція, яка дезінфекція?... А поруч у холі — ще кілька черг пацієнтів за іншими послугами, серед яких — багато людей поважного віку. Не вірю, що це все не можна нормально відрегулювати. Просто нашій системі це зручно. А точніше тим зручно, хто нею керує. Тільки за такий от безлад, черговий провал реформ та управлінських рішень, своїм життям розплачуються звичайні українці. Ті, які рахують кожну копієчку, аби сьогодні купити хоч елементарні продукти. Ті, які обирають між своїм здоров’ям та загрозою бути голодними разом зі своїми дітьми...

Віктор СМОЛЯРЧУК, економіст, голова Волинського обласного фонду підтримки житлового будівництва на селі:

— Останнім часом засмучує те, що українці стають все дедалі роздратованішими, вороже налаштованими один до одного, заздрісними і злими. Все шукають винного у своїх негараздах. Багато критиків і мало конструктиву. Тому не хочеться про негатив, його задосить.

Чомусь люди не бачать позитивних змін. А вони є. Насамперед: золота осінь і великий урожай картоплі. То ж не замерзнемо і не будемо голодні. За останній рік помітно змінився на краще зовнішній вигляд Луцька. Робляться ремонти вулиць, прибудинкових територій, наводиться лад у парку. Незабаром матимемо гарну площу біля РАЦСу. Тож міська влада працює, при тому, що до чергових виборів ще далеко.

Радий, що почали надходити кошти з держбюджету на реставрацію замку в Олиці, це буде справжня туристична родзинка. Багато молоді по селах бажає будуватись і займатись власною справою. Поїздили по закордонах, набрались досвіду і хочуть господарювати на своїй землі. Тож не бачу великої біди в тому, що наші їдуть до Європи вчитись і працювати. Так, багато з них там і лишиться, це природньо. Але будуть і повертатись. Гірше, коли, через надмірний тиск і податкові навантаження, до країн Євросоюзу переводять бізнес дедалі більше сталих підприємців. Реформи на рівні держави давно необхідні, але гальмуються, фінансовий ресурс концентрується в центрі, що не сприяє швидкому розвитку громад. Але ж ми ще зовсім юна країна, перебуваємо лише на шляху до державного будівництва. Набиваємо гулі, чухаємо забиті місця, та все ж бачимо перспективу і рухаємось уперед. Все у нас буде добре, дай Боже лише здоров’я та мудрості і терпіння.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО, історикиня (Луцьк):

— Сьогодні такий час, що важко радіти, адже новини навколо говорять лише про погане. Дуже хочеться більше позитивних звісток, тому шукаєш цей позитив в дрібницях, таких як гарна книга, сонячна погода, випадкова посмішка. З останніх добрих новин, які принесли позитивні емоції? Це, в першу чергу, позитивні зрушення в питанні Олицького замку, з’явилась надія, що його відновлять і він буде збережений для майбутніх поколінь.