1919-й і сто років по тому...
Василь Липківський присутній духом і зараз, у сучасній незалежній Україні
19 березня цього року виповнилося 155 років з Дня народження Василя Костянтиновича Липківського, якого далекого 1921 року Всеукраїнський Православний Собор Української Автокефальної Православної Церкви обрав Першим Митрополитом Київським і Всієї Руси-України. Саме він у виступі в Святій Софії обґрунтував «право нашої Церкви бути автокефальною з історичного, канонічного і морального погляду» («К. Липківський. Актуальні думки Василя Липківського» — «День» № 2, 10 січня ц. р.).
Проте лише нещодавно відбулася така значуща для України подія — офіційне набуття автокефалії Українською православною церквою, документально підтверджене в Софійському соборі 7 січня цього року — майже через сто років по тому, як Василь Липківський в день апостолів Петра і Павла 29 червня 1919 р. відправив першу — повністю українською мовою — Службу Божу саме у Святій Софії. Необхідно зазначити, що цьому передувала величезна праця самого Василя Липківського над перекладами богослужбових текстів українською — їх бракувало. Так, ще за місяць до цього, 22 травня в Михайлівському (Микільському) соборі на Печерську, при якому було створено першу українську парафію, протоієрей Василь Липківський мав змогу відправити Службу Божу лише з частковим використанням української мови. До того ж, доводилося йти і проти певної тенденції, яка мала своїх прихильників: «У церквах треба читати слов’янською, лише з вимовою українською».
Як писав відомий діяч українського церковно-визвольного руху протопресвітер Демид Бурко, митрополит Липківський «був проповідник незвичайної сили, якого почула Україна, може, вперше після ієрархів могилянської доби... Софійський собор не вміщав людей в той день, коли служив Митрополит; усі йшли послухати, що буде проповідувати український Златоуст. Під час його промов тисячі очей неначе приковувались до нього... І кожен, хто хоч раз — другий чув проповідь Митрополита Василя Липківського, міг сказати словами людей, що слухали благовістя Христа: «Ніхто ще не говорив так, як цей чоловік...»
Загалом того літа відбулося багато знакових подій з участю Василя Липківського. Зокрема, було створено ще три українські парафії — Подільську при Андріївській церкві, Либідську — при церкві св. Іллі неподалік залізничного вокзалу і Старокиївську — при Софійському соборі. На загальних зборах останньої 3 серпня 1919 р. Василя Липківського було одноголосно обрано настоятелем цього собору.
31 серпня 1919 р. урочистою процесією із Софійського собору духівництво на чолі з Василем Липківським зустрічало голову Директорії Симона Петлюру. На Софійській площі довкола пам’ятника Богданові Хмельницькому стояв великий загал народу та війська, сяяли церковні корогви й синьо-жовті прапори, урочисто лунав спів «Тебе Бога хвалимо». Василь Литовський, вітаючи Головного отамана, промовляв: «На тебе, вірний, сину України, надія. Тобі довірив наш змучений народ вивести його з неволі єгипетської. Шлях важкий і тернистий. Але блаженний той, хто для добра людського йде цим шляхом до кінця. На нас, брате, лежав обов’язок боротися за національне і церковно-релігійне визволення вітчизни нашої... цей обов’язок маємо виконувати, а як загинемо в боротьбі, не скінчивши цього святого діла, то загинемо з вірою, що довершать його інші». У ті дні Всеукраїнська Православна Церковна Рада звернулася з відозвою до українців, у якій ішлося: «Коли Ти, Народе Український, не послухаєш своїх проводирів і не станеш об’єднано в обороні твоєї Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі, як плакав колись Ізраїль на ріках Вавилонських». Автором цієї відозви був Василь Липківський.
...Не почули тоді українці ці пророчі слова...
І от зараз, сто років по тому, в сучасній Україні також відбуваються події, пов’язані з постаттю В. Липківського, цього, за словами Академіка Агатангела Кримського «апостола українського релігійно-національного відродження». Здійснено два вагомих кроки на шляху гідного вшанування пам’яті Митрополита Василя Липківського.
18 січня в Черкасах відбулося урочисте відкриття й освячення пам’ятника Митрополитові Василеві Липківському біля будинку колишньої гімназії, в якій він учителював 1891 року. (Нагадаємо, що це вже третій пам’ятник Митрополитові. Перший було встановлено 1984 року Українським Православним Братством ім. митр. Василя Липківського, яке діяло у США протягом 60 років, в Українському православному центрі So. Bound Brook, поблизу Нью-Йорка. Другий — у Тернополі, як вшанування походження роду Липківських із берегів річки Золота Липа, що на Тернопільщині.)
На початку цього року побачило світ шеститомне видання вибраних творів Василя Липківського, підготовлене Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, в якому протягом багатьох років здійснюються глибокі дослідження історії Української церкви, зокрема УАПЦ та її першого Митрополита Василя Липківського. Упорядниками видання, реалізованого за підтримки Українського культурного фонду, виступили доктор історичних, доктор церковно-історичних наук І. Преловська і науковий співробітник І. Яворська.
Це видання свідчить про виконання важливого пункту постанови Верховної Ради України № 1570-VII від 3 липня 2014 р. «Про відзначення 150-річчя з Дня народження Отця-Митрополита Василя Липківського». На сьогодні виконано майже всі пункти цієї постанови: проведено наукову конференцію, виставки в Національному музеї історії України та Музеї історії Києва, випущено ювілейні монету і марку, підготовлено й опубліковано статті у друкованих ЗМІ, відбулася низка виступів по радіо і телебаченню, підготовлено тематичні телепередачі.
Залишається невиконаним єдиний пункт цієї постанови — встановлення меморіальної дошки Василеві Липківському на одному з будинків подвір’я Софії Київської, де він мешкав як настоятель Софійського Собору з 1919 до 1927 р. (є навіть відповідне рішення Київської міської ради від 06.05.2015 р.). Усі багаторічні зусилля громадських діячів України та діаспори, а також нащадків В. Липківського у цьому напрямку поки не дають результатів.
У датованому 22 квітня 1936 р. листі отцю П. Маєвському, котрий мешкав у Вінніпегу, відповідаючи на прохання безпосередньо взяти участь у розбудові Української Православної Церкви в Канаді, Василь Липківський перефразував слова апостола Павла: «Я можу прийняти участь... як відсутній тілом, але присутній духом».
Він присутній духом і зараз, у сучасній незалежній Україні, — своєю повчальною «Історією Української Православної Церкви», ґрунтовними вистражданими порадами щодо її розбудови, натхненними проповідями добра, мира і злагоди, любові до своєї Вітчизни, до рідної української Церкви, Проповідями, що їх можна вважати духовним заповітом Митрополита Василя Липківського нам і нашим нащадкам.
