Знайомі голоси з політичного підземелля

Не оминула ця мода й Україну, хоча поки що – на щастя – ідеться про нечисленні осередки «червоних ідей», які діють на гроші деяких західних фондів.

Чи не визначальною рисою цієї публіки є вміння з фантастичним нахабством і безсоромністю робити вигляд, що вона не має жодного стосунку до десятків мільйонів безневинно вбитих, які загинули від «пролетарської диктатури». Мовляв, це робили фальшиві марксисти-ленінці, котрі нічогісінько спільного з нами не мають. А поняття тоталітаризм ця публіка загалом ігнорує. Чому? По-перше, щоб зберегти свободу рук і ліпити політичну лайку всім і кожному, хто їм не подобається, з власної сваволі. А по-друге, науковий розгляд проблематики фашизму з усією очевидністю переконливо і незаперечно доводить, що фашизм, нацизм і комунізм – близнюки та брати, дві сторони однієї тоталітарної моделі суспільного устрою. А всі моделі марксизму-ленінізму після здобуття його прихильниками влади неодмінно реалізовувалися в напрямку фашизації.

Іще за часів тотальної влади комуністів у Болгарії доктор філософських наук Желю Желев (згодом перший президент демократичної Болгарської держави) видав фундаментальне наукове дослідження «Фашизм». Книгу незабаром заборонили, а за читання її переслідували, хоча там не було жодного слова про комуністів різних відтінків. Просто аналогії, схожість, разючі збіги між червоними та коричневими лізли з усіх щілин. Желю Желев навіть знав одного солдата болгарської Народної армії, який за читання його книги відсидів 4 (чотири!) роки.

Отже, які основні ознаки фашизму (і загалом тоталітаризму)?

По-перше, це наявність політичної диктатури однієї партії, якій належить вся, ніким, крім її вождів, не контрольована неподільна влада. Саме такою була влада НСДАП у Німеччині, фашистської партії в Італії, іспанської «фаланги» в Іспанії та комуністів у СРСР.

По-друге, існування однієї загальнообов’язкової ідеології, публічна критика якої жорстоко каралася, як і будь-які прагнення ідеологічної конкуренції. У Німеччині це була ідеологія націонал-соціалізму, в Італії – фашизму та «корпоративної держави», в СРСР – марксизму-ленінізму, в Іспанії (починаючи з 1960-х років) – «регульованого демократизму». До речі, у РФ певний час існував вираз «керована демократія»; то ще був «м’який» путінізм…

По-третє, в основі цих суспільств як найголовніший елемент управління масами лежав тотальний терор, постійні чистки і нищення політичних та ідеологічних супротивників. Коли Ленін сказав, що диктатура пролетаріату є влада, яка спирається на пряме насильство, на абсолютне насильство, не обмежене жодними законами, він дав напрочуд точне визначення фашизму. І комунізму.

По-четверте, нацизм, фашизм і комунізм неспроможні існувати без постійного придушення свободи слова, без тотального «занечищення мозку» населенню з допомогою абсолютно контрольованої владою системи пропаганди. А як стверджує «Британська енциклопедія», першою та основною особливістю будь-якої пропаганди є повна байдужість до істини. Як відомо, у комуністичному СРСР у всіх партійних органах були відділи пропаганди та агітації (у демократичних країнах слово «пропаганда» нині сприймається однозначно негативно, як синонім офіційної брехні, упередженості та необ’єктивності), а в Третьому рейху існувало потужне міністерство пропаганди на чолі з доктором Геббельсом, який у молодості бавився марксизмом.

Марксистські статейки пописував і молодий Беніто Муссоліні у газеті «Аванті». До речі, Беніто високо цінував Ілліча та його методи управління масами, що публічно і заявляв.

Ідейна спорідненість двох тоталітарних ідеологій – комунізму та нацизму – вже давно не викликає сумнівів у багатьох авторитетних дослідників. Саме тому марксисти-ленінці, які діють за принципом «Тримай злодія!», намагаються звинуватити в ідейній близькості до нацизму багатьох своїх опонентів. Щоб «під шумок» змусити забути про те, у кого навчався Адольф Гітлер політичної стратегії та тактики, хто сприяв приходу Гітлера до влади, через Комінтерн заборонивши німецькій Компартії діяти єдиним фронтом із соціал-демократами, що полегшило Гітлеру шлях до політичного Олімпу.

Фашизм виникає пізніше комунізму і є його похідним, дітищем (законно чи незаконнонародженим – це інше питання). Це розуміли найкращі уми Росії, а деякі навіть наважувалися про це заявляти. Так, наприклад, великий російський учений, Нобелівський лауреат, академік Іван Павлов у листі до Ради Народних Комісарів СРСР 21 грудня 1934 писав: «Ви сієте по культурному світу не революцію, а з великим успіхом фашизм. До революції фашизму не було». Яке точне спостереження академіка та Нобелівського лауреата! Сьогодні твердження про схожість двох режимів – комуністичного та нацистського – є вже спільним місцем, банальністю.

Зрозуміло, була й суттєва різниця між нацизмом і комунізмом, зокрема у терорі: терор Гітлера був спрямований, головним чином, межі країни, це був терор проти чужих; терор Леніна і Сталіна був спрямований насамперед проти своїх громадян, і проти чужих, яких намагалися інкорпорувати в СРСР, вдало чи невдало.

Багато, ох багато спільного між цими течіями як за змістом, так і за формою… Чудові стосунки Кремль підтримував із фашистськими державами. Сталін не дарма повторював, що фашистський режим Італії не завадив Радянському Союзу мати із нею прекрасні стосунки ще з 1924 р. У роки першої п’ятирічки Італія отримала від СРСР величезні замовлення на промислове устаткування. Італійські промисловці надавали СРСР чималі гарантовані державою довгострокові кредити. У вересні 1933 року з Італією було підписано договір про ненапад, нейтралітет та дружбу. Цей договір не був денонсований ані у зв’язку з підписанням Італією Антикомінтернівського пакту, ані у зв’язку зі вступом до «сталевого пакту», ані у зв’язку з остаточним формуванням осі «Рим – Берлін – Токіо». Договір формально залишився чинним аж до нападу фашистської Італії разом із Німеччиною на СРСР. Ненависть до лібералів та соціал-демократів штовхнула Сталіна на союз з Італією, ці ж почуття перекинули місток і до нацистського режиму у Німеччині. Адже Гітлер не дарма свого часу говорив, що з комуніста завжди може вийти добрий нацист, а з соціал-демократа – ніколи.

Не завжди комуністи ворогували з фашистами, бувало, що й товаришували. Звідки серед гасел Компартії Німеччини в 1932 р. виникло таке: «Краще з нацистами, ніж із соціал-демократами»? Правильно. З Комінтерну. А Комінтерн сидів де? Правильно. У Москві. А командував ним хто (періодично пускаючи «у розхід» його керівництво)? Правильно. Товариш Сталін.

Між іншим, 1933 р., коли мільйони українців помирали від голоду, Москва відправила до Німеччини за демпінговими цінами 179,5 тисяч тонн зерна. Українці вмирали, а Кремль годував німецьких нацистів, які взяли владу. А вже 1936 р. у договорі про товарні поставки передбачалося збільшення експорту зерна до Німеччини із СРСР на 30%. І це все до Московського пакту 1939 р. А далі СРСР майже два роки, з 1939 по 1941 роки, був стратегічним союзником нацистської Німеччини, що забезпечував військову промисловість Гітлера багатьом необхідним для успішної війни у Європі. Документів та свідчень цього більш ніж достатньо.

Самі ж комуністи в Україні завжди були антиукраїнською, антидержавною силою. І це є закономірним. Адже так звану компартію України було створено в Москві, де й відбувся її перший з'їзд (5-12 липня 1918 р.). Керував цим з’їздом товариш В.І. Ульянов-Ленін. 65 делегатів було обрано від 4364 членів партії, при цьому на всю партію припадало лише 3,2% українців. Із 10 членів першого складу ЦК КП(б)У лише 1 (один!) був українцем, а етнічний українець уперше на чолі цієї партії лише після смерті Сталіна… Тому ставлення цієї структури до незалежної української держави було цілком традиційним. Власне, у Москві й сколотили це угруповання з метою боротьби проти незалежної Української Держави та Української Народної Республіки.

Утім, зацілілі марксисти-ленінці в Україні давно стали імперськими шовіністами, і якщо їм вибирати між Марксом і Пуришкевичем, вони неодмінно оберуть Пуришкевича, тобто «чорну сотню», а не класиків «всепереможного» вчення. Показова у цьому сенсі доля заснованої у 2011 році партії «Боротьба», яка під час Революції гідності і після неї організовувала «антимайдани», а потім влилася до лав збройних борців за «Новоросію», за «велику Росію».

Але що тут несподіваного? Як говорив Ульянов, він же Ленін, він же Ільїн, він же Тулін, він же Іванов і т.д.: «У марксизмі немає ані грана етики». Охоче вірю. Але як це схоже на слова іншого діяча: «Я позбавлю вас химери, що називається совістю».

Марксисти-ленінці дуже люблять розповідати, що не все в СРСР було погано і цитувати висловлювання нібито Черчилля про Сталіна, який «прийняв Росію із сохою, а залишив із ядерною бомбою». Насправді Черчилль таку дурість сказати не міг, хоча б тому, що царська Росія, при всіх своїх недоліках, будувала важкі кораблі (лінкори), на що СРСР виявився здатним лише у 1970-ті (ракетні крейсери). А ось інше, справжнє висловлювання Черчилля, цитувати яке не люблять ані марксисти-ленінці, ані чорносотенці: «Фашизм був тінню або, швидше, потворною дитиною комунізму».

А італійський професор філософії Луїджі Стурце писав: «По суті, між Росією та Італією є лише одна справжня різниця – саме те, що більшовизм (або комуністична диктатура) є лівим фашизмом, тоді як фашизм (або консервативна диктатура) є правим більшовизмом. Більшовицька Росія створила міф про Леніна, фашистська Італія – про Муссоліні». Італійський професор написав це у 1927 р., за кілька років до приходу нацистів до влади у Німеччині!

І останнє. На десерт.

А.А. Громико (сподіваюся, наші марксисти-ленінці навіть з числа молодшого покоління знають, хто це такий) згадував епізод на Ялтинській конференції 1945 р.: «Під час обіду, який радянська делегація давала на честь американців та англійців, президент Ф. Рузвельт, маючи на увазі Берію, звернувся до Сталіна із запитанням: «Хто цей пан, який сидить навпроти посла Громико?». Мабуть, перш ніж сісти за стіл, Лаврентій Павлович не представився Рузвельту. Сталін без тіні усмішки відповів: "А-а! Це ж наш Гіммлер. Це – Берія"». Той не заперечував…

Я розумію, що молодих прихильників марксизму-ленінізму навряд чи переконає ця стаття – мовляв, «ми врахуємо всі помилки», «наш марксизм-ленінізм справжній», «то все буржуазне переродження» і т.д. Але хіба впродовж ХХ століття було мало заяв про «справжній марксизм-ленінізм» і «справжній соціалізм»? А в підсумку або встановлювався лютий тоталітарний терор, або під дією внутрішніх і зовнішніх чинників «справжній соціалізм» розвалювався на друзки.