«Виграти війну. Не програти мир»

Головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА — про діагноз стану Росії, невивчені Заходом і Україною уроки історії та проєкт майбутнього

Цьогоріч виповнюється двадцять років від започаткування Бібліотеки газети «День», кожна книга якої прагнула віднайти в українській історії те, що важливо для сьогодення. «Першою ластівкою, яка зробила погоду», стало видання «Україна Incognita», яке відкрило і для самих українців, а згодом, вийшовши у перекладі англійською, і для всього світу неоціненну спадщину нашого народу, яку Російська імперія, СРСР століттями примушували нас забути. Тож «День» від самого початку усвідомлював важливість української історії для нашого народу, відчуваючи потребу в переосмисленні минувшини й ніби передчуваючи ціну, яку доведеться заплатити за невивчені уроки. Сьогодні, у вирішальний період для нашої нації, у розмові з головним редактором газети, ініціатором безпрецедентної бібліотеки газети «День» Ларисою ІВШИНОЮ намагаємося розібратися, у чому коріння нинішньої війни і як наша історія може стати джерелом сили для українців.

«РОСІЯ НАПАЛА НА НАС ВІД СТРАХУ Й ВІДЧАЮ»

— У чому історичне коріння ненависті Путіна до України?

— Треба розуміти, що Росія як вона є сьогодні успадкувала всі темні інстинкти попередніх формацій. Путін їх тільки довів до апогею.

Росія давно по-рейдерськи захопила нашу історію, видає себе за нас. І Путін — не просто жертва історичної лженауки. Це все впало на підготовлений ґрунт. Мені завжди важливим здавався Чаадаєв і його філософічні листи. Він поставив жорсткий непроминальний діагноз Росії: «Иногда кажется, что Россия предназначена только к тому, чтобы показать всему миру, как не надо жить и чего не надо делать». Це був російський самовирок. З того часу майже нічого не змінилося — так жити не можна. Росія досі не визначилася зі своєю ідентичністю, і це є одна з причин нападу на Україну. Ми в їхніх очах є небажаним свідком раніше скоєних злочинів. Шевченків образ розритої могили тяжів над усіма російськими владами, коли ті побачили, що Україна не померла.

Коли ми працювали над книгою текстів Джеймса Мейса, одного з перших, хто розповів світу про Голодомор-геноцид в Україні, тодішній посол Росії в Україні Віктор Черномирдін, побачивши, що ми розвинули таку діяльність, спеціально приїхав у газету, щоб поцікавитися, чому ми про це пишемо. Для нас було очевидним, що Голодомор-геноцид — одне з визначальних історичних питань, які Україна повинна була осмислити та зробити кардинальні висновки. Проста аналогія. Після трагедії Голокосту євреї зрозуміли, що єдине, що може їх врятувати на майбутнє, — це власна армія та міцна держава. А ми — ні. У 1991 році українці були надмір довірливими, романтичними, наївними й недостатньо раціональними. І саме мало осмислені трагедії минулого дали змогу московській недодержаві думати над тим, щоб повернутися.

Путін поставив у російському народі на найгірші риси, і цей союз виглядає як токсичний «суспільний договір». Це до теми, чи один Путін винуватий. Цей союз оформлений в ідеології «русского мира», яка має бути засуджена світовою спільнотою і законодавчо заборонена як неонацистська, шовіністична, тоталітарна й екстремістська. Багато хто вважає, що ці «скрепи» народжувалися від цивілізаційної порожнечі. Як ми говорили в «Детоксі»: Росія напала на нас від страху й відчаю. Тому що вони не мали за собою нічого, хоча й намагалися причепити неосталінізм і те, що називається «православний фундаменталізм».

«ДЕШОВІНІЗАЦІЯ ОЗНАЧАЄ ДЕСТАЛІНІЗАЦІЮ, ДЕПУТІНІЗАЦІЮ І ПОЗБАВЛЕННЯ ЯДЕРНОГО ОЗБРОЄННЯ»

— Чим можна пояснити, на вашу думку, таку катастрофічну шовінізацію російського суспільства за останні 20 років? І як здійснити дешовінізацію Росії?

— Дешовінізація означає десталінізацію, депутінізацію і позбавлення ядерного озброєння. Росії потрібна військова поразка. Інакше це не лікується, окрім як хірургічним втручанням, занадто запущена форма. Варто нагадати, що після Другої світової війни світ прийняв Сталіна за переможця і фактично закрив очі на трагедію ГУЛАГів, Голодоморів. Це не могло не позначитися в майбутньому. Звичайно, після розвінчання культу особи Сталіна з'явилося немало людей, які недодушеними голосами намагалися повідомити про трагічний стан радянського-російського світу. Одним із них був письменник Віктор Астаф’єв, якому належить фраза «Сталін переміг Гітлера, але підірвав Росію». Здається, після такої «перемоги» вона вже не змогла відійти. Особливо це стало помітно в останні роки, коли так званий безсмертний полк, що народжувався спочатку як ініціатива пам’яті знизу, був перехоплений Кремлем і перетворився на блюзнірське «победобесие». Це позначило стрімку деградацію суспільства і моральний розпад. Особливо це було помітно під час захоплення Криму. Суспільство і його ніби культурна еліта неприховано раділи крадіжці. І через вісім років ми бачили римейк.

Російське суспільство, яке не знає, що таке моральні закони, є небезпечним для всього світу. Колись радянський та російський кінорежисер Андрій Смирнов (відомий за фільмом «Белорусский вокзал») сказав: «В России христианство еще не проповедано». Зрозуміло, що вони викреслили себе з християнської цивілізації. Знімки з Маріуполя це підтверджують. Від викрадення Вишгородської ікони (викрадена (!) ікона нині вважається головною святинею Росії) до боїв за Вишгород — зовсім невелика цивілізаційна відстань. Принаймні з ними точно нічого не відбулося.

Ще однією причиною фашизації є те, що утворений режим був безкарним, незмінюваним і не лише насичувався нафтодоларами, а й був найбільшим поставником корупції в Європі. І це інфікування європейського простору є по-своєму трагічним, бо світові еліти привчилися на все потроху закривати очі. А тим часом страшний вірус, який довго не могли назвати російським фашизмом, охоплював все більші пласти населення. І ця гримуча суміш — цинізму, неосталінізму з великими грішми — ще вимагає вироблення своєї протиотрути.

Мало було непоступливих лідерів, які, як свого часу Рональд Рейган СРСР, назвали б Росію «імперією зла». У ХХ столітті країною, яка давала моральний урок під час великої битви з гітлеризмом, була Британія. Думаю, вона й сьогодні здатна очолити разом з Україною антипутінську коаліцію. Щоб очолювати вільний світ, потрібно сьогодні стояти поряд з країною, яка найбільш мужньо бореться. Те, що ми просимо зброю, — не означає, що хтось здійснює благодіяння. Нею нам не заплатили вчасно, роззброївши країну в 1990-х.

— Наскільки реальною є загроза того, що Путін наважиться розпочати третю світову війну (частина експертів стверджує, що фактично це вже сталося)?

— Думаю, що зараз ми маємо незавершену Другу світову війну. Тому що все почалося з неосталінізму: коли відбувся телевізійний конкурс «Ім’я Росії» і виявилося, що Сталін на третьому місці. Уже тоді можна було зрозуміти, до чого це призведе. Це був грізний маячок.

А вже потім Путін не справився з пострадянською трансформацією Росії. По суті це анонсувало початок нової, третьої війни. Звичайно, є там великий внесок і Єльцина, і його клану, який рятував свої статки й усе, що вони створили у 1990-ті. І потрібен був хранитель у вигляді представника чекістського кримінального світу. У серіалі «Бригада» був герой Паніна Володимир Каверін — це точна копія. Даремно цей фільм лаяли, треба було просто бачити ці типажі. Путін постійно тролив Захід, випробовував його й показував, як він його зневажає, змушував західних лідерів годинами чекати його, використовував різноманітні способи, аби показати, що вони за своєю толерантністю приховують боягузтво.

І якщо ніхто не наважиться стати поряд з Україною, яка здатна дати Росії відсіч, це тільки заохочуватиме путінську кровожерливість. Тому цьому треба протиставити крицевий характер і моральну непохитність. За що світ змагається? За те, напевно, щоб перемогли цінності, у які він вірить. А якщо він вірить, то повинен показати свою могутність зараз. Ця війна — перевірка, наскільки цінності західного світу щирі, наскільки вони — не тільки для круглих столів і безкінечних конференцій. Дуже багато людей жили з подачок від кремлівського двора, а говорили про цінності. Це все обсипалося в один момент, бо стало зрозуміло що і як. До речі, дуже показовим було, як відреагував Ізраїль. Тепер вони  показали, що дуже цінують свої бізнес-інтереси з Росією, і мораль для них не так важлива. Треба з цього робити висновки.

Але треба пам’ятати тих, хто підтримав нас у цей трагічний час. Особливо цей приїзд прем’єрів ми повинні запам'ятати назавжди. Бо саме з такої солідарності й вимальовуються нові, більш тривкі союзи.

«НАША СИЛА — У БІЛЬШ НІЖ ТИСЯЧОЛІТНІЙ ТРАДИЦІЇ ЖИТИ ВІЛЬНО»

— Як, на вашу думку, потрібно правильно комунікувати війну іноземному читачу? Наскільки глибоким має бути історичний контекст?

— Однією з важливих книжок для цього є «Українське питання» Ланселота Лоутона. Тому що для багатьох освічених європейців Україна все ще залишається найбільшим географічним відкриттям ХХ століття. Цю тезу треба розкладати, розшифровувати й пояснювати на доступних прикладах, чому так сталося. Як могло статися, що зовсім поряд була величезна країна, яку європейці не могли роздивитися? Я постійно говорила про те, що дуже важливо аналізувати, що вчать діти Німеччини, Франції, Бельгії та інших європейських країн про Україну. Чи бачать вони в цих підручниках, що Данило, король Холма, Волині, Галича, був першим східноєвропейським королем? Чи бачать наші династичні зв’язки з усією Європою?

Мені страшенно сподобалася актуалізація історії, виконана художницею Ольгою Глумчер. Її образи Ольги, Володимира, Святослава реально потрібні сьогодні, й є таке відчуття, що вони стали поряд з нашими хлопцями на передовій... І це необхідно показувати і європейцям. Бо позбавлення нас аристократичної спадщини спрацювало фатальним чином для розуміння українців. Адже нас у Євросоюзі оточує дуже багато конституційних монархій, а Україна без цієї спадщини з’являється як плебейська республіка. Ми не якась перегородка з Європою, я постійно підкреслюю: ми не щит, а потужний народ зі щитом, причому з тисячолітньою історією. Якби не було такої потуги в нашому історичному корінні, нас би вже давно вирвало вітром історії.

Просто треба навчитися вміло користуватися нашою спадщиною. Пригадуєте нашу книгу «Корона, або Спадщина Королівства Руського»? Коли ми її розгортаємо, то розуміємо, чому в нас зараз такі особливі відносини з Польщею, Литвою. Чому ми так застерігаємо Білорусь, не дай Боже, не порушити наші традиційні родинні стосунки, не прийти до нас із війною. Тому що це спільне життя в колишніх протодержавах, і українці відіграли вирішальну роль у створенні й Великого князівства Литовського, і Речі Посполитої. Так само у всіх цих фейсбучних баталіях я вже стомилася постійно виправляти, що не «руський» мир, а «русский» (може, вже тепер буде «руzzкий»). Цьому ми присвятили цілу книгу «Сила м’якого знака», яка вийшла десять років тому. Руський, Україна-Русь — це ми, і ніякої іншої Русі немає... 

До речі, 23 лютого у Софії Київській були представлені дуже цікаві книжки й організовано конференцію, присвячену постаті Інгігерди, дружини Ярослава Мудрого, яка була матір’ю усіх наших королев, зокрема угорської (дуже доречно зараз угорцям нагадати!), французької, норвезької. І це так важливо, що з нами був поряд посол Швеції, і ми говорили про те, що Київ був центром тодішньої Європи, що Україна залишається величезною європейською країною і повинна повернутися не в якусь гавань, а до рідного цивілізаційного простору. Як писав Ланселот Лоутон: «Поки Україна не з’єднається з європейським материком, колотнеча на континенті не закінчиться».

Московія воює з нами з позиції безнадійного анахронізму. Україна все-таки змогла зробити, може, ще не настільки очевидний, але квантовий стрибок. Хтось із наших військових експертів писав, що росіяни ціляться у наші телевежі, бо думають, що цим усе обмежується, що ми, як вони, є рабами «ящика». Зовсім ні, усе інакше. І горизонтальні зв’язки, децентралізація, обрані потужні мери, які постали на оборону своїх земель, — це спадщина Гетьманщини, військової демократії, козацьких полкових міст, магдебурзького права, яке закінчувалося на північному кордоні з Московією. От чому українці вміють самоорганізовуватися.

Наша сила — в цій більш ніж тисячолітній традиції жити вільно. До речі, і в особливих стосунках між чоловіками й жінками, що знайшло своє втілення в одній із серій про Джеймса Бонда, де саме українка, яка грала головну героїню, була не лише коханою, а й партнером по зброї...

Звісно, інколи нам потрібно приборкувати нашу анархічну природу, ми повинні вчитися відсікати негативи й вирощувати найкраще у своєму національному характері. Може, війна — це не найкращий час для цих розмов... Я завжди казала, що краще, звичайно, вчитися до шторму, але якщо не встигли — то треба вчитися і під час шторму. Зокрема, ми якраз збиралися перевидати деякі позиції з бібліотеки газети «День», бо 2022-й ми оголосили не тільки роком Сковороди, а й роком 20-річчя бібліотеки й нашої першої книги «Україна Incognita». Без будь-якого пафосу треба говорити, що ця бібліотека потрібна, її треба перекладати, аби розмовляти зі світом. І не тільки Ганна Гопко мала розвозити ці книжки по світах і бути найбільшим культуртрегером. До речі, вона й Джо Байдену вручила нашу книгу «Україна Incognita», і він надіслав їй за це подячного листа. Тож я сподіваюся, що будуть створені нові культурні інституції, аби книги «Дня» були доступні іноземними мовами. Звісно, все це треба було робити ще позавчора...

Саме в цей час я взялася писати нову передмову до «Україна Incognita», бо вважаю, що ця книга була засадничою для перенавчання усього суспільства. Я абсолютно згодна з Наталею Яковенко, яка сказала, що кожне покоління ставить історії свої запитання. І з того минулого, яке в нас колосальне, неосяжне, нам завжди найперше потрібно обрати те, що необхідно сьогодні. Так от, нам сьогодні потрібно те, що виводить нас з образу жертви, зміцнює наше коріння, нашу впевненість, нашу силу. І, звичайно, нам потрібно написати амбітний план роботи після перемоги.

«У ЦЬОМУ ПЕРІОДІ ЗІБРАЛИСЯ ВСІ ВИКЛИКИ ПОПЕРЕДНІХ СТОЛІТЬ»

— На вашу думку, чи є якийсь період в історії нашого народу, який би співвідносився з сьогоднішніми викликами?

— У цьому періоді зібралися всі виклики попередніх століть. Московія не раз намагалася упокорити Україну, але тепер, на жаль, з'явилися нові можливості — й технологічні, й інформаційні. Пригадуєте, про завершення Другої світової війни говорили: «Як добре, що Гітлер не дотягнув до створення ядерної бомби»? А Путін дотягнув. Тому лідери західного світу не повинні вагатися з рішеннями.

З позиції яких історичних діячів нам сьогодні варто брати приклад?

— Почнемо з характеру Ольги?.. Стратегічного мислення Святослава?...

Ми говоримо в день народження Костянтина Острозького, який розгромив московське військо під Оршею, якого називали Ганнібалом Руським. Це вписує імена полководців нашої землі в широкий європейський цивілізаційний контекст. За останні роки дуже змінилося знання про ці періоди, завдяки існуванню Острозької академії, багатьом українським історикам і краєзнавцям, які невтомно вивчають цю тему.

А починати, напевно, треба з короля Данила, який, на відміну від російського героя Олександра Невського, не поклонився Орді, й українці вперше стали народом зі щитом перед Європою. Думаю, так само варто пам’ятати про внесок Петра Конашевича-Сагайдачного, патрона Могилянки, який завдавав нещадних ударів по кровожерливих сусідах. Попри всі його заслуги гетьману часом докоряють, що він став під Москвою, не спалив її і повернувся. І це є для нас уроком: треба ставити цілі й намагатися їх досягати, не зупиняючись на півдорозі.

У пізніші часи багато чого можна взяти і від Богдана Хмельницького, який хотів створити династичну монархію, і від Івана Мазепи, який хотів об’єднати Україну з Європою. Згодом — у гетьмана Скоропадського, який ще не здобув належного визнання, але думаю, що це обов’язково станеться.

Це і наші чотири українські фронти в боротьбі з нацизмом. Справді, ми необачно віддали свого часу Росії монополію на цю перемогу, дозволили постійно розповідати Німеччині, що вона перед росіянами повинна каятися. А наш посол у справжній наступальній манері розповідав Німеччині весь час, що фронти проходили Україною. Росія не відчуває такого болю від травм Другої світової, звідси все це їхнє блюзнірство, як колись у Кремлі говорили, що вони могли і без України перемогти в Другій світовій війні. Усі тепер бачать, наскільки це відповідає дійсності...

Звісно, те, чого ми також не можемо не пам’ятати, є боротьба Української Повстанської Армії — армії надзвичайної мужності, яка воювала з двома диктатурами. Тепер, думаю, більшість українців зрозуміла їхній героїзм і ті уроки, які вони нам заповіли, зокрема про те, якого ми маємо сусіда й що з ним потрібно робити.

«НАША АРМІЯ ПОКАЗУЄ ВСІЙ ЄВРОПІ, ЩО ТАКЕ УКРАЇНСЬКИЙ ХАРАКТЕР»

— Ви вже згадували про незавершеність планів як помилку, якої не можна більше припускатися. А яких ще помилок наших попередників нам обов’язково треба уникнути?

— Зараз ми побачили національний характер у новому образі. Це вже було у 2014 році, але видається, що тоді більшість змирилася з тим, що війна є десь там, а ми живемо іншим життям, ми не воюємо. І це була фатальна помилка. Тому що якось ми запитували з Євгеном Кириловичем Марчуком, перебуваючи у Загребі, що привело Хорватію до перемоги у своїй війні. І вони сказали, що переможний настрій виник тоді, коли війна прийшла в кожний дім. На жаль, так, зараз війна зачепила майже всіх, і немає інакшого шансу, ніж зробити це переможною справою. Тому що наша армія створила такі переговорні обставини для політиків, що їм доведеться дуже потрудитися, щоб взяти цю планку.

Звичайно, традиційно ми як народ дуже хоробрі у війні, але не завжди успішні в політиці. Тому Україна у Другій світовій фактично єдина, яка програла, не отримавши нічого, бо місце в ООН було ілюзорним. І тому зараз ми повинні зробити все для того, щоб отримати для себе чіткі гарантії безпеки. Щодо членства в НАТО Євген Кирилович писав цілу хронологію того, як НАТівці постійно казали, що не можуть бути переконані, що того президента, який хоче йти в НАТО, не змінить якийсь черговий Янукович. Тепер уже платформа для проросійських сил знищена самою Росією. Тому шлях у цьому плані відкритий, і підтримка народу є. Чи здатні це забезпечити наші політики? Чи не знайдуть західні лідери ще якусь відмовку? Поки що питання відкрите. У будь-якому разі Україні потрібні тверді гарантії безпеки, а не паперові, як Будапештський меморандум. І, звісно, треба вже зараз готувати нову політичну еліту.

Тож думаю, що виграти війну й не програти мир — це те, що нам найбільше потрібно. Наша армія справді показує всій Європі, що таке український характер, і всім іншим потрібно до цього підтягуватися. Дуже добре, і що наш президент (несподівано для багатьох) виявився стійким. Особливо усіх вразила його відмова покинути Київ. Це створило колосальний плацдарм, щоб армія почувала себе впевнено. А ще вчинок наших хлопців на острові Зміїний, які створили такий колосальний драйв у військах і суспільстві. Я проти того, щоб їхнє палке послання писали на коржиках і хлібі, а у всьому іншому — я з ними повністю солідарна. Взагалі український Південь, Схід нарешті покінчить з усіма міфами, незнанням самих себе. Ми колись писали, що наступає золота ера українського туризму. Думаю, одразу з відбудовою настане. Усім захочеться подивитися на наших фантастичних людей. Дай Боже, щоб усі залишилися живі. Це головне.

ОЗБРОЄНІ «ЩИТОМ ІСТОРИЧНИХ ЗНАНЬ ТА ІДЕНТИЧНОСТІ»

— Які ілюзії для українців і Заходу, закорінені в нашому минулому, ця війна знищує? А які лишаються і нині?

— Звісно, ще є багато ілюзій, потрібно розбирати їх поступово й вдумливо. Напевно, найбільшою ілюзією багатьох було те, що Росія на нас не нападе. Як, хоча б елементарно знаючи українську історію, можна було про це не думати? Колись я сформулювала це просто: коли живеш поряд з маніяком, то не можеш ходити голим перед вікном. Це означає, що потрібна могутня армія і великі витрати на протиповітряну оборону, про що ми тепер дізналися на своїй гіркій практиці. Поряд із цим необхідне велике вкладення у гуманітарну науку: історія повинна була стати наскрізним предметом, щоб кожен громадянин, як морський піхотинець, був озброєний щитом історичних знань й ідентичності. І тоді ми були б невразливі для ворожої пропаганди. Адже попереду військ, що вторглися 24 лютого, йшли «інформаційні війська»... Без сумніву, пропагандисти, які сіяли «зуби дракона ненависті», мають бути визнані військовими злочинцями і поряд з тими, хто безпосередньо давав наказ убивати українських дітей і жінок, опинитися в Нюрнбергу-2, створення якого треба домогтися.

Мемуарна література свідчить: Сталін вважав, що Друга світова несправедливо завершилася для нього і СРСР. Він мріяв, щоб танки стояли на Ла-Манші. І ця мрія залишилася не лише в архівах. Тож тут є заслуга не тільки лжеісториків, а й військових реваншистів. Я не поділяю думку, що Путін хоче відновити Радянський Союз. Для нього цього, очевидно, замало. Стояти однією ногою на Босфорській протоці й воювати за Гроб Господній, для цього створювати по всьому світу «фашінтерн» — це все вміщується в одному коктейлі. Західні політики з точки зору європейського, толерантного світу просто не можуть це роздивитися. Їхня ілюзія полягала в тому, що якщо росіяни ходять у брендових костюмах світових кутюр’є, то вони схожі на сучасних, цивілізованих людей. Однак західний світ повинен зрозуміти, що всі ці брендові речі — «маскхалат» для дикунського, варварського нутра.

Що Росія може запропонувати світу? У них жодної ціннісної привабливості. І від цього у них і шалена агресія, і шалена жорстокість, якою пронизана вся московська історія. Тому нам не потрібно вмовляти сусідів, пояснювати, що напали не тільки на нас, а й на всю Європу. Черчилль казав: не знаєте, за що воюєте, то відмовтеся воювати — дізнаєтеся. Так от, хай собі на хвилину уявлять, як би це все виглядало, аби Україна погодилася на запропоновані умови (звичайно, це складно уявити) й дозволила росіянам іти далі в Європу. Проте так було за короля Данила, так і тепер, через вісім століть, Україна не відступила. Тож, як казала Валерія Новодворська: «Бережіть Україну — це надія людства». Вона це знала. І тепер ілюзії, що Україна — не дуже важлива держава, теж розбилися.

Багато експертів впевнені, що перемога України в цій війні дозволить остаточно й назавжди розірвати пути «русского мира». Що знаменуватиме цей розрив і як він змінить цивілізаційне майбутнє України?

— Поки це вирішується на полях битви, я спокійна за розрив із «русским миром». План мінімум — повернення до кордонів 1991 року. План максимум... Вихідці з України свого часу були причетні до виникнення Московського царства. Здається, проєкт вичерпав себе і має бути закритий як тупиковий. Проте остаточним розрив буде тоді, коли ми заповнимо життя глибокими українськими сенсами. Щоб навіть якщо Росія буде розпадатися, ми були на такій висоті, що продукти її розпаду нам не загрожували б.

Так само ми повинні взяти від світу, який нині щедро пропонує нам свою потужну підтримку, найкраще, що уособлює сучасний світ: від Ілона Маска до видатних діячів культури. Проте потрібно виробляти свої вартості й пам’ятати, що культура стане нашим могутнім репрезентантом.

«ХОТІЛИ Б, ЩОБ ТРАНСФОРМАЦІЯ РОСІЇ ПРОЙШЛА У НАЙБІЛЬШ БЕЗПЕЧНИЙ ДЛЯ УКРАЇНИ СПОСІБ»

— Війна показала, що історична ідентичність та історична пам’ять — це колосальна потужна сила. Якою мірою ми зможемо використати цю зброю після війни?

— Я завжди повторювала: можна привести коня до водопою, але пити він повинен сам. Ми маємо перелічити всі гіркі висновки: що не можна бути інфантильними, не треба пливти за інерцією, що треба підтримувати своїх сильних, вміти розрізняти, за ким іти, щоб не бути надміру романтичними, а бути раціональними, що варто вчитися жити в конкурентному світі, вчитися дякувати, не дозволяти собі бути жертовним козликом, якого прив’язують до дерева, щоб вполювати на нього тигра, — це все жорстка наука.

Тому я за багато років сформулювала для себе тезу, яка для мене є національною ідеєю, — ідентичність і модернізація. Залишатися собою і вчитися у світу, розвиватися. І, звісно, пам’ятати про те, що невивчені уроки історії повертаються великою кров’ю. Польща, країни Балтії це засвоїли, і тому вже були в НАТО, коли в нас ще сумнівалися. Ця наша інертність — те, що потрібно залишити назавжди за порогом. Це і є модернізація характеру. Тому що ще колись Сергій Борисович Кримський казав, що в нас дуже багато ідей, але мало якостей.

Якості, які виховуються в такій боротьбі, такій війні, — неоціненні, це золотий запас. І треба вміти його правильно використати, щоб потім ветерани були не тільки для свят. Усе це має змінити наше уявлення про те, кого варто показувати по телевізору, — десяток «експертів», які ходять в гості одне до одного, чи нарешті впустимо український народ у систему масової інформації.

Тому що насправді наша провина в тому, що ми дозволили зробити свій інформаційний простір великим сміттєзвалищем, і це велике диво, що при цьому наш народ уцілів, не з’їхав з глузду, зберіг моральну систему координат. І, можливо, заслуга більшості телеканалів у тому, що вони своїм трешем дуже ефективно, як маскувальна сітка мовлення, заховали сам факт існування могутнього, класного українського народу, що навіть і ворог не дізнався, що українці такі сильні.

Потрібно змінитися, щоб не розчинитися.

— На вашу думку, як швидко Росія розпадеться? І як це вплине на Україну?

— Тут є давно передбачувані нами варіанти. Ще в «Україні Incognita» я радила Росії з найкращих міркувань, щоб вони взяли за зразок принцип життя свого найбільшого антагоніста й зробили справжню федерацію, як у США, позбавившись нарешті маніакальних ідей про спадщину Третього Риму. Бо скільки б вони не носили камінь з Херсонеса, але це цивілізаційна спадщина України й народів, які жили в Криму. А вони до цього не мають жодного відношення і можуть освоювати свої землі, поки в них їх не забрав Китай... Якщо Росія не опанує цей процес згори, то може дійти до того, що він почнеться знизу.

Чи буде це для України добре? Це ризикована історія, тому що на кордонах такий процес може супроводжуватися різними ексцесами. Тому нам треба ставитися до цього реалістично. І ми хотіли б, щоб їхня трансформація пройшла у найбільш безпечний для нас спосіб.

Підсумовуючи, нині унікальна можливість, щоб світ почув нас. І багато медіа звертається до теми України, зокрема й нашої історії. І в цей момент, напевно, треба не заперечувати фейки, а пропонувати свій наратив. Яким він має бути, на вашу думку? На яких трьох чи більше тезах про українську історію варто наголошувати, щоб здійснити детокс того інформаційного суспільства, яке роками читало чи слухало російський погляд на нас і нашу історію?

— По-перше, що Україна — це найбільше політичне і культурне відкриття ХХ століття. По-друге, те, що Україна не Росія — це очевидно; головне, що Росія — не Русь. По-третє, треба пам’ятати, що загадка російської душі, над якою так б’ються європейці, — це тисячолітнє рабство й нелікований сталінізм. І, звісно, що Україна — це Британія слов’янського світу.