Україна – споконвічне джерело демократії

Для того щоб досягати вершин і перемог, потрібно знати свою історію

Українці – давній етнос і велична нація. Щонайменше шість тисячоліть на території сучасної України розвивалося землеробство, тут удосконалювали технології сівби пшениці, ячменю, гороху, проса. Науковці вважають, що племена Трипільської культури дали основу всієї індоєвропейської цивілізації. Вони заклали фундамент господарської системи з орним землеробством та використанням тяглової сили, а також залишили багатий культурний пласт зі своєю писемністю і мистецтвом – орнаментами, розписами, керамікою. Візерунки трипільських вишивок можна побачити на традиційному одязі українок. Трипільці навчилися будувати великі міста задовго до древніх шумерів. Вони селилися на величезному просторі – від Трансільванії до Дніпра, від Волині до узбережжя Чорного моря. І, напевно, цей край вони обрали тому, що ніде в Євразії немає такого родючого чорнозему.

Власне, випадково чи ні, але наш будинок, в якому мешкає моя родина сьогодні, побудований на місці давнього поселення трипільців. Саме тут було знайдено суцільний скелет мамонта, що зберігається в Палеонтологічному музеї м. Києва. Уявляєте, моя сім’я проживає в місцині, де тисячу років тому жили перші поселення трипільців. А на території нашого городу знайдено скелет мамонта, унікальна знахідка в центрі європейського континенту, якому понад 2 тис. років.

Невипадково мабуть і те, що саме на території України пізніше виникла найбільша держава середньовічної Європи – Київська Русь. Вона мала, за різними даними, від 3 до 12 млн населення і територію, що в часи розквіту сягала 1300 тис. км². Чи не найбільший слід із тогочасних державотворців залишив князь Володимир Великий. При ньому для захисту власних кордонів будували лінії укріплень і нові міста. Провадилась політика консолідації земель. Варязьку військову дружину було замінено військом, укомплектованим русичами. За його правління зникли племінні назви «поляни», «сіверяни». Замість того люди називали себе киянами, чернігівцями. А найбільш важливим цивілізаційним здобутком і об’єднавчим фактором була релігійна реформа Володимира – запровадження християнства в 988 році. Було враз покінчено з відсталим укладом, коли кожне плем’я мало свого князя і свого бога. Володимир розумів, що з прийняттям християнства його держава входить до кола європейських держав.

Хоча і цей процес був надзвичайно складним та абсолютно небезболісним. Деякі наслідки подій того часу відгукуються в українському народі і сьогодні. Під час президентської кампанії я зустрічав різних людей. І навіть не міг уявити, що насправді наша держава не лише багатонаціональна, монокультурна, багатомовна, мультирелігійна, а й наповнена людьми, які бережуть і цінують свої корені від часів, коли Володимир хрестив Київську Русь. У нас в Україні в сучасних реаліях можна зустріти цілі об’єднання сучасних язичників з автентичним вченням тих язичників, які проживали на території сучасної України і в дохристиянські часи, і за часів князя Володимира Великого, і які пропагують ту культуру і ту релігію, з якою він так боровся.

Справу Володимира продовжував його син Ярослав Мудрий. Його внесок у розвиток законодавства, дипломатії, обороноздатності й культури держави важко переоцінити. Розвиток християнства позначився такими подіями як зведення нашого найзнаменитішого собору – Софії Київської.

У монастирях вівся перепис і переклад книжок. Ярослав зібрав першу на наших землях бібліотеку. Під його правлінням зростали цілі покоління тогочасних інтелектуалів. Однак після його смерті в 1054 році починається занепад Київської Русі, і передусім тому, що держава була позбавлена єдності. Князі відповідали кожен за свою «отчину». І сини Ярослава, з яких кожен отримав в управління свій регіон, кинулися в жорстокі міжусобиці. На жаль, такого типу міжусобиці, що між землями, що між політиками, що між очільниками окремих територій, які були і до Ярослава, і на жаль залишились і до цього часу.

З 12 століття «отчини» почали перетворюватися в незалежні князівства, і орди половців, які до того були ослаблені й розбиті, відновили напади на Русь. Навала половців ускладнила рух торговельних вантажів через територію нашої держави. Київ втратив роль торгового посередника між Європою і країнами Сходу. Поруйнування Києва в 1240 році монголо-татарами позбавило Русь геополітичної ваги. Напевно, з тих часів українці як етнос отримали одну зі «спадкових хвороб» – потяг до міжусобиць, нездатність об’єднатися. Ця риса підривала наші національні перспективи ще не раз.

Скільки розумних голів задумувалося, чому ж так. Чому саме тоді, коли здавалося б ось-ось український народ так близько до перемоги. У першу чергу – до перемоги над роз’єднаністю, максимально віддаляючись від того, що роз’єднує і не дає можливості досягати результату. І тут в один момент все знову руйнується. Чому? Тому що одного лідера змінював інший, і кожен хотів бути першим і головним.

Як відомо, нації формуються тоді, коли стають суб’єктом світової історії. І ми про це не один раз вже згадували. І як прикро це констатувати, але Україна сьогодні є не суб’єктом світової політики, а скоріше об’єктом.

У ХVІІ столітті українські козаки стали головною військовою силою Європи. Чи багато з нас про це знають, чи пам’ятають. Акцентую ще раз – основною військовою силою Європи!

Наші козаки брали участь у ключових світових битвах, як про це свідчить книга Вольтера «Козаки при дворі Людовіка XIV». Гетьман Петро Сагайдачний певний час очолював європейські війська у боротьбі проти турків. Військо Запорозьке стало рушійною силою військових кампаній Речі Посполитої. Та не зважаючи на це, козаки постійно зазнавали соціальних утисків від шляхти. Тому вони були змушені вдаватися до численних повстань. У 1648–1657 роках під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького велике повстання в Речі Посполитій переросло у визвольну війну і призвело до створення в Наддніпрянщині самоврядної української козацької держави – Гетьманщини. Однак після смерті Хмельницького, коли гетьманська булава перейшла до Івана Виговського, козацьку державу роздирали суперечності. Росла внутрішня опозиція, підтримувана Москвою. Виговському вдалося розгромити заколотників, яких очолювали полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Яків Барабаш. Розгорілася московсько-українська війна 1658– 1659 рр. Оскільки Переяславський договір 1654 р. вже не діяв, бо сама Москва його грубо порушила, Виговський укладає з Річчю Посполитою Гадяцьку угоду. Україна (під назвою велике Князівство Руське) мала входити до Речі Посполитої як рівноправний член уже конфедерації з Польщею і Литвою. Однак новий союз із Річчю Посполитою, панування якої в Україні було кілька років тому повалено з великою кров’ю, не сприйняло тогочасне суспільство. Як і багато чого не сприймає сьогодні.

Як тодішнім політикам і правителям, так і сучасним потрібно дуже уважно аналізувати реакцію суспільства на будь-які кроки, які здійснюються у стратегічному вимірі. Потрібно засвоїти один великий урок, як з того часу, так і сьогодні: суспільство потрібно готувати до великих змін і до великих кроків. Усі речі, які робляться поспіхом, похапцем, нашвидкуруч, необдумано і непідготовлено, зазнають краху і величезного опору та несприйняття.

Як бачимо, складний вибір між Заходом і Сходом став лейтмотивом української історії вже тоді. Через Гадяцьку угоду гетьман втратив підтримку козацької старшини, і проти нього піднялося народне повстання.

Гадяцький договір же нагадаю – мирна угода, яку підписали 16 вересня 1658 року після довгих переговорів на козацькій раді неподалік м. Гадяча, що на Полтавщині, гетьман Іван Виговський та уряд польського короля Яна II Казимира Ваза. Основою примирення України та Польщі став принцип федеративного устрою Речі Посполитої. У розробці документа автори спиралися на ідею перетворення Речі Посполитої у федерацію Корони Польської, великого князівства Литовського і великого Князівства Руського, тобто Козацької держави в тогочасних межах.

І коли сьогодні хтось говорить про те, що ми не маємо досвіду федерації, я кажу, що маємо. Ми його і мали. Держава Україна проходила через федеративний устрій. До речі, і не один раз.

Так почалася Руїна. Руїна – період козацьких міжусобиць, що ознаменувався розколом гетьманської держави по Дніпру. У підсумку правобережні козаки опинилася під владою Речі Посполитої, а Лівобережжя і Запорожжя – під пануванням Московії. І подальші спроби вивести Україну з-під впливу різних імперій терпіли поразку за поразкою. Найгучніша з них сталася в 1709 році під Полтавою. Гетьман Іван Мазепа за рахунок союзу зі шведами намагався визволитися з-під московського гніту свою державу, але був розбитий.

Мислитель В’ячеслав Липинський у «Листах до братів-хліборобів» (1920 р.) напише до болю точно: «Наше історичне поневолення в першій мірі пояснюється тим, що ми під час «Руїни», в боротьбі поміж Москвою й Польщею, будували свою будуччину не на власній перемозі, а на перемозі то одного, то другого сусіда».

До речі, ми і досі не знаємо, де ж насправді похований В’ячеслав Липинський. Відомо, що захоронення відбулося на території, де зараз розташований сам музей (село Затурці Локачинського району Волинської області). Радянська влада знищила католицький цвинтар і його могилу, тому конкретного місця могили ніхто не знає і донині. 

Отже, ні тоді, ні зараз не вдається нам побудувати те, що могло б триматися на власній перемозі. Те, чого постійно не вистачає українцям, – смаку перемоги, консолідації не навколо горя чи лиха, або коли нас потрібно пожаліти, а там, де ми переможці та сильні.

Часи Руїни вчать нас одному простому закону: неможливо перемогти зовнішнього ворога, якщо сам народ розколотий на різні табори. Хіба ж це не про сьогодення? Хіба ми знову не розколоті на різні табори?

Разом із тим, період Гетьманщини, попри постійне метання України поміж сильнішими за неї імперіями, мав величезне значення для становлення демократичних традицій українського народу.

Як відомо, у 1710 році козаки на чолі з гетьманом Пилипом Орликом, будучи у вигнанні, ухвалили першу в світі демократичну Конституцію. Цей документ на більш ніж 70 років випередив Конституції Франції і США. Він закладав поділ влади на виконавчу, законодавчу та незалежну судову гілки. Принципи демократії і самоврядності Конституції Орлика лягли в основу більшості демократичних конституцій сьогодення.

Ми навчили світ демократії. Хоча в самій Україні Конституція Орлика так і не запрацювала за відсутності державності.

Нагадаю, що Пилип Орлик був генеральним писарем і довіреною особою гетьмана Івана Мазепи. 1709-го року, після поразки у Полтавській битві, разом із Мазепою та вцілілою частиною козацького війська він емігрував на територію Молдови, що тоді належала Османській імперії. Після смерті Івана Мазепи Орлика було обрано гетьманом України, правда, у вигнанні.

Дуже прикро, що оригіналу Конституції Пилипа Орлика в нашій країні немає. Відомо, що окрім латинського варіанту Конституції, яка зберігається у Швеції, існує україномовний варіант оригіналу, підписаний самим великим українським гетьманом. І як це прикро, приголомшливо та болісно визнавати, але цей артефакт перебуває в Москві. І це саме той оригінал, що був знайдений в глиняному горщику на території сусідньої Молдови. Ніби селянин під час оранки поля виорав горщик разом з оригіналом Конституції. Така от мандрівна історія в нашої великої писемної спадщини.

Для того щоб досягати вершин і перемог, потрібно знати свою історію, розуміти і пишатися тим, чим і ким ми стали для світу: а ми були і залишаємося джерелом демократії. Ми не раз це продемонстрували і у 2004-му, і у 2014-му вже теперішнього століття.

На жаль, українці про це часто забувають, а можливо, хтось просто дуже хоче, щоб ми про це і взагалі не пам’ятали.