Слава Стецько – патріот-реаліст

12 березня 2018 року на Байковому кладовищі відбулася панахида за Славою Стецько. В цей день були і інші пам’ятні заходи, зокрема Конгрес Українських Націоналістів поклав до могили Слави Стецько квіти, відбувся мітинг-реквієм. І так трапилося, що нещодавно в редакцію передали подарунковий екземпляр книжки про першого лідера партії Конгрес Українських Націоналістів, яка називається «Слава Стецько  — донька української нації. Спогади учасників». Над книгою працювала редакційна колегія, зокрема Марія Чепіжко, яка і надіслала нам спогади 23 учасників проекту. Це видання складається зі статей відомих в Україні та світі науковців, політичних та громадських діячів, письменників, журналістів та інших людей, яких доля звела з цією неординарною постаттю. Пропонуємо вам спогади відомого державного діяча Євгена Марчука.

Мені в житті доводилося знайомитися з багатьма особистостями, які на момент зустрічі з ними вже були історичними постатями не тільки для своєї країни, а й світу. Однією з таких особистостей була Ярослава Стецько.

Певний час ми особисто не були знайомі, хоча й займали достатньо помітне становище в українському політикумі: вона очолювала Конгрес українських націоналістів (КУН), була народним депутатом другого, третього і четвертого скликань, а я на той час обіймав високі державні посади і також був народним депутатом.

На мене надзвичайне враження справила така подія, як виголошення 1998 року Ярославою Стецько, як найстарішим за віком депутатом, клятви народних депутатів Верховної Ради України. Гадаю, що таке ж сильне враження цей факт справив не лише на мене: дружина і бойовий соратник одного з «найзапекліших ворогів» Радянського Союзу відкриває роботу Верховної Ради незалежної України!

Зрозуміло, про значущість особистостей подружжя Ярослава і Слави Стецько, їхню видатну роль у здобутті Україною незалежності не можна було не знати. Однак в мого знання про них була одна відмінність від знань багатьох інших політиків України. Працюючи у розвідці, я мав доступ до майже всієї періодичної преси української еміграції: газет «Свобода», «Гомін України», «Шлях перемоги», журналу «Визвольний шлях», котрий був офіційним виданням ОУН(р) тощо. Тоді я вперше дізнався про очільників Антибільшо­вицького блоку народів (АБН) Ярослава Стецька і його бойову соратницю та сподвижницю — дружину Славу Стецько, яка стала на чолі АБН 1986 року.

У закритих документах КДБ СРСР і УРСР подружжя Стецьків подавалося як найлютіші вороги Радянської влади. В той час у закритій літературі КДБ і його інструктивних документах АБН подавався як чи не найстрашніший ворог СРСР, бо стояв не лише на чолі так званих «українських буржуазних націоналістів», а й був в авангарді світового антибільшовизму. Зрозуміло, що для систем КДБ СРСР і УРСР Ярослав Стецько був на рівні таких запеклих борців із комунізмом, як Степан Бандера, Роман Шухевич та інші

Під час роботи в розвідці у мене була можливість прочитати майже все, що було створено українською повоєнною еміграцією. Це стосується не тільки згаданих газет, а й таких високоінтелекгуальних періодичних видань, як журнал «Сучасність», котрий в той час виходив у Мюнхені (ФРН), «Визвольний шлях», котрий виходив у Лондоні, тощо. Мушу відзначити особливо «Енциклопедію українознавства» Українського вільного університету (УВУ). Я мав можливість прочитати велику кількість мемуаристики учасників національно-визвольної боротьби.

Ознайомлення саме з цим гігантським масивом правдивої інформації про дійсну історію України XX століття і визвольних змагань за її незалежність сприяло моєму нетрадиційному для радянського періоду сприйняттю «українського буржуазного націоналізму». Це значною мірою допомогло мені ще під час роботи у відомому 5-му управлінні КДБ УРСР, куди я був переведений із розвідки.

Для мене це було по-своєму унікальне явище — довіра до колишнього кадебіста з боку героїчної жінки, яка разом зі своїм чоловіком присвятила себе боротьбі саме з радянським комунізмом, глибоко розуміти суть українського визвольного руху 70-80-х років XX ст. Я був чи не єдиним співробітником цієї структури, якому під час роботи у розвідці завдяки доступу до літератури фондів спецзбереження вдалося набагато глибше проникнути у світогляд борців проти «більшовизму», СРСР, за незалежність України. Це окрема тема... Детально я її висвітлив в інтерв’ю радіо «Свобода».

Особисто із пані Славою я познайомився під час президентської виборчої кампанії 1999 року. Мабуть, моя послідовна публічна позиція щодо невідворотності визнання УПА воюючою стороною у Великій Вітчизняній війні привернула увагу членів КУНу, і на мене вийшов один з тодішніх керівників Конгресу Сергій Жижко. Він сказав, що пані Слава хотіла б зі мною зустрітись, оскільки під час підготовки до президентських виборів КУН прагнув визначитися із тією кандидатурою, яку він буде підтримувати. Мені, безумовно, було цікаво зустрітися і поговорити з такою легендарною особистістю.

Сергій попередив, що розмова буде нелегкою. Так воно і вийшло. Я відчув серйозну зацікавленість моєю позицією, головним чином з’ясовувалося, чи це не є кон’юнктурна передвиборча акція з мого боку.

Хай це не сприймається як особиста нескромність, однак цей факт є неспростовним: я був єдиним з кандидатів у Президенти України 1999 року, який послідовно публічно обстоював і на Заході, і на Сході України переконання, що воїни УПА мають бути визнані воюючою стороною у Великій Вітчизняній війні. Більше того, я категорично заявляв і тоді, і заявляю зараз, що набуття УПА. цього статусу обов’язково відбудеться, — це тільки справа часу. Майже всі борці за незалежність Нацїї, коли вона була частиною Британської імперії, вважалися лютими ворогами метрополії і нещадно знищувалися. А коли Британська імперія розпалась, коли Індія виборола незалежність, вони справедливо стали національними героями. Таких прикладів сотні в новітній історії. В Україні буде те ж саме. І знову ж таки — справа тільки часу

Не знаю, чи вдалося мені переконати пані Славу під час нашої першої бесіди в тому, що це мої справжні переконання, але, вірогідно, моя розповідь про перше відвідання архіву КДБ УРСР, яке стало можливим лише тоді, коли у 1990 році я став першим заступником голови КДБ УРСР, справило на неї враження. Зрозуміло, тоді ми не торкалися питання про підтримку мене КУНом на президентських виборах.

Через деякий час зі мною знову зустрівся Сергій Жижко і сказав, що невдовзі має відбутися з’їзд КУНу, під час якого буде вирішуватися, кого із кандидатів у президенти підтримува­ти, і що серед інших є й моя кандидатура. І пані Слава просила з’ясувати, чи згоден я буду виступити на з’їзді і відповісти на запитання учасників.

Я, безумовно, погодився. Хоча й розумів, що з точки зору політтехнології виборів публічна підтримка з боку такої сили, як КУН, котра займала чи не найправішу частину політичного спектра, могла значною мірою зашкодити мені на виборах у Центральній і Східній Україні. Але я все-таки погодився виступити перед учасниками з’їзду, оскільки і тоді (1999 р.), і пізніше я був переконаний в тому, що визнання УПА воюючою стороною відбудеться невідворотно, — це лише проблема часу.

Відверто кажучи, я не сподівався, що КУН на з’їзді прийме рішення про підтримку моєї кандидатури. Оскільки я добре знав, що переважна більшість членів цієї політичної структури мають справедливе радикальне неприйняття КДБ, до якого я колись належав. Мої розмови із Сергієм Жижком підтвердили моє передбачення. Сергій виявився дуже глибокою і ціка­вою особистістю. Він патріот-реаліст, яких мені щастило зустрічати дуже рідко. Він організував мою зустріч і бесіду з пані Славою до з’їзду.

Пам’ятаю спокійний, тихий, трохи глухуватий голос, яким мені ставилися рентгенівські запитання. Як казав з подібного приводу Левко Лук’яненко, Марчук вивчав нас, а ми вивчали його. Було видно, що їй не просто було виносити мою кандидатуру на обговорення питання про підтримку одного з кандидатів у президенти. Думаю, що відомі їй мої численні публічні заяви про необхідність визнання УПА воюючою стороною у Великій Вітчизняній війні і розширена аргументація з цього приводу під час нашої бесіди були головними аргументами на користь внесення в перелік кандидатів в президенти і моєї кандидатури. Зрозуміло, що при всьому своєму авторитеті в КУНі вона приймала рішення про це не одноосібно. Тим більше що в переліку кандидатів, які передбачав обговорити з’їзд КУНу, були й інші кандидати, котрі очолювали дві половинки розколотого і з їх участю Руху.

Перебіг з’їзду, як я зміг зрозуміти з надзвичайно пристрасних питань до мене від його учасників, був бурхливим. Оскільки я був запрошеною особою і участі у роботі з’їзду не міг брати, мене запросили до виступу хвилин за десять до закінчення його роботи. Сподіваюся, мої відповіді на запитання учасників були достатньо переконливими, оскільки вони хоч і не одностайно, але проголосували за мою кандидатуру.

Після цього в мене була не одна розмова з пані Славою. Ясна річ, вона не могла особисто мене підтримувати скрізь. Обидві сторони цього й не вимагали.

На той час пані Слава була вже немолодою людиною, і мене вражала в ній глибинна віра і переконаність у невідворотності настання повноцінної незалежності України.

Після закінчення першого туру тодішніх виборів, коли команда Кучми, на повну потужність використавши адміністративний ресурс, забезпечила собі вихід у другий тур із комуністом П.Симоненком, я одержав від майбутнього переможця пропозицію обійняти посаду секретаря РНБОУ. Що й казати, я був у дуже непростій ситуації. В мене особисто однозначного рішення не було. Тому, щоб прийняти остаточне рішення, я двічі збирав лідерів політичних партій і об’єднань, які мене підтримували на виборах. Дуже добре пам’ятаю, що саме Левко Лук’яненко і пані Слава підтримали пропозицію щодо мого переходу на посаду секретаря РНБОУ для відстоювання наших програмних принципів на цій посаді.

З часом у пресі я зустрічав багато нісенітниць про мене, так і про мої стосунки із політиками і організаціями націонал-демократичного спрямування. Але не можу тут оминути одну з найбезглуздіших: нібито Слава Стецько і Левко Лук’яненко підтримували мене через те, що в мене був на них якийсь компромат. Це наскільки має бути покалічена радянською пропагандою свідомість, щоб уже в незалежній Україні виплодити таке?! Який компромат може бути на людину, котра очолювала Антибільшовицький блок народів в той час, коли саме більшовицьке КДБ могло або підступно вбити, як Степана Бандеру чи Євгена Коновальця, або викрасти і вивезти, як Антоніна Волошина, до Радянського Союзу, де людина пропадала в нетрях ГУЛАГу? А якого ще компромату треба Левкові Лук’яненку, котрий провів у таборах для політв’язнів 27 років, дев’ять місяців з яких перебував у камері-одиночці, очікуючи виконання вироку про смертну кару? На відміну від людей із понівеченою свідомістю, саме такі істинні патріоти, як Слава Стецько і Левко Лук’яненко, що вони довели його усім своїм життям, змогли зрозуміти нові реалії життя. Саме в них мали б вчитися ті, хто свою гордовиту позу на мітингу вважає вищим проявом боротьби за Україну. Адже після набуття нею незалежності треба демонструвати інші якості: вміння керувати економікою, професійно захищати ще молоду державність, виробляти прогресивне законодавство і вводити його в життя. Мушу сказати, що я патріотизм вимірюю не позами і гаслами на мітингах, а вмінням щоденно кваліфіковано займатися рутинними справами на благо Батьківщини. Я б назвав це дієвим, а не тільки мітинговим патріотизмом.

У мене було небагато зустрічей з пані Славою. Але майже всі з них я пам’ятаю. Оскільки саме такі зустрічі були одними із найзначущих проявів подій перших років незалежності України. Адже сталося майже неймовірне: один із колишніх останніх керівних функціонерів КДБ УРСР і одна із лідерів національно-визвольної боротьби за незалежність України змогли в критично важливий для України час знайти спільну платформу для подальшого поглиблення реальної незалежності України. І цією платформою, які б конспірологічні теорії не вигадували сучасні дослідники недавнього минулого, є однакове ставлення до державності України, її незалежності і суверенного розвитку.

Гадаю, у пані Слави не було безоглядної і беззастережної довіри до мене. Я завжди про це пам’ятав і розумів, що вона має повне право на таку позицію, але для мене це було по-своєму унікальне явище — довіра до колишнього кадебіста з боку героїчної жінки, яка разом зі своїм чоловіком присвятила себе боротьбі саме з радянським комунізмом.

Я й зараз пам’ятаю тихий голос цієї чудової людини...

ДОВІДКА «ДНЯ»

Слава Йосипівна СТЕЦЬКО (уроджена Ганна Йосипівна Музика) – народилася 14 травня 1920 р. в Романівці, нині Теребовлянський район, Тернопільщина.

Закінчила Теребовлянську українську гімназію, була діяльною у Марійській дружині. Член ОУН з 1938 р. У 1939 року закінчила навчання у гуманітарному ліцеї і стала вчителювати в с. Юшківці (тепер Жидачівського району). 1941 року розпочала навчання на будівельному факультеті Львівської політехніки.

1943 року ув'язнена німцями у м. Львові. 1944 року за вказівкою Проводу ОУН виїжджає за кордон. 1945 року бере участь у звільненні з-під більшовицького арешту на території Чехії пораненого Ярослава Стецька. Член Проводу ОУН.

1946 року одружується з Ярославом Стецьком. У Мюнхені завершує технічні та мовні студії в Правничому інституті (німецька та французька мови).

Член Центральної Управи СУМ (1948-1953 рр.), з 1968 — керівник сектора зовнішньої політики Проводу ОУНр. Була членомю ЦК Антибільшовицького блоку народів (АБН), президентом АБН, головним редактором ABN-Correspondence (з 1948 р.), квартальника «Ukrainian Review» та різних видань АБН, організатором конференцій АБН й учасником міжнародних антикомуністичних конгресів, співорганізатором Європейської Ради Свободи.

Після здобуття Україною незалежності у липні 1991 року повернулася на Батьківщину, пробувши довгі роки у вимушеній еміграції й не набувши іноземного громадянства.

Очолювала Конгрес Українських Націоналістів з 1992 року. У 1991-2001 рр. — голова проводу ОУН(б).

Депутат Верховної Ради України другого, третього і четвертого скликань від виборчого округу № 89 Івано-Франківської області. Найстаріший депутат, через це відкривала засідання новообраної Верховної Ради.

12 березня 2003 року померла у Мюнхенській лікарні. Похована на Байковому кладовищі у Києві.