Свято?..

9 травня можна називати днем трофеїв і грабунків, на відміну від 8 травня – Дня пам’яті та примирення

Визначний російський письменник українського походження Анатолій Кузнєцов у романі-документі «Бабин Яр» прямо сказав, що «священна» війна СРСР проти Гітлера була лишень несамовитою боротьбою за право сидіти не в чужоземному, а у своєму власному концтаборі, плекаючи надії розширити саме його на весь світ». Усесвітньо відомий німецький філософ-антифашист Карл Ясперс за два десятиліття до того не менш прямо назвав нацистський Третій Рейх і більшовицький Радянський Союз двома найбільш злочинними державами ХХ століття. На жаль, обидва ці чесні голоси почуті не надто великою кількістю людей. Німці захопилися денацифікацією, під каток якої потрапили етнічна спадщина, традиційні сімейні цінності, навіть римована поезія (мовляв, уся вона нагадує гітлерівські марші), натомість майже не звертаючи уваги на комуністичний тоталітаризм і його нищення не тільки класів, а й цілих народів. У США наразі модним стало приписування всіх можливих гріхів (в основному уявних) власній державі. Про Росію й говорити нема чого… Але що там інші – скільки українців узагалі чули про Анатолія Кузнєцова та Карла Ясперса, не кажучи вже про бодай побіжне знайомство з їхніми ідеями та творами? І ставлення до 9 травня як до «Дня Перемоги» наочно засвідчує національну неповноцінність значного числа українського люду. Так, одним великим людожером у світі стало менше. Та чи повинні українці, понад мільйон яких – лише за офіційними даними! – через рік з гаком після «Дня Перемоги» інший великий людожер виморив штучним голодом, до сьогодні радісно відзначати цю дату як свято? Ще і вважати ту війну «Великою Вітчизняною», забуваючи, що українці воювали з Рейхом і його союзниками значно довше, ніж росіяни – шість років, із 1 вересня 1939 року по 2 вересня 1945 року? Тобто вшановувати солдатів, які чесно воювали з Гітлером і його союзниками, – це одне, а вважати день капітуляції Німеччини святом – це інше. Та й капітулювала вона 8 травня, як зазначив у виступі по радіо вранці 9 травня 1945 року Сталін…

Але не тільки про це варто згадувати сьогодні, а й про інше. Так, Радянський Союз здобув завдяки участі у Другій світовій війні з літа 1941 року на боці світової демократії неабиякий моральний авторитет на Заході, відлуння якого відчувається подекуди – скажімо, у Німеччині, – донині. Так, великі жертви (щоправда, Сталін вів мову тільки про 7 мільйонів загиблих) викликали у світі співчуття до «російського народу» (найчастіше, всі ці жертви на Заході ототожнювалися з росіянами). Так, в очах більшості населення СРСР війна та перемога списали значну частину злочинів тоталітарного режиму – мовляв, що робити, слід було готуватися до борні з Гітлером, а потім перемогти його за будь-яких обставин – «мы за ценой не постоим». Проте все це ненадовго пролонгувало б існування злочинної імперії, якби не отримало внаслідок війни потужного техніко-технологічного й економічного підґрунтя.

Власне, серйозні вигоди в цьому плані СРСР почав отримувати ще до початку самої війни, залякуючи демократичні держави Заходу Гітлером і підписавши з деякими з них угоди про взаємодопомогу. Відтак французькі й американські авіаційні новації (чого вартий лише велетенський авіазавод, побудований у Комсомольську-на-Амурі для продукування транспортно-десантних DS-3, перехрещених на Лі-2, завдяки якому і на інших авіазаводах були впроваджені найпередовіші технології серійного виробництва) та чеські артилерійські розробки дали потужний імпульс радянській військовій економіці (слабо використаний на початку в силу розгорнутого в той час Великого Терору, проте без нього не було би радянської авіації, більшість якої літала на модифікованих французьких двигунах). А далі розгорнулася тісна співпраця з нацистською Німеччиною і фашистською Італією. Остання допомогла у розробці й побудові найновіших кораблів, продала ліцензію на авіаційні торпеди і навіть цілий «блакитний крейсер», який ходив Чорним морем під іменем «Ташкент». А Німеччина щедро ділилася не лише техніко-технологічними новинками (скажімо, радянські пікірувальники будувалися з використанням саме німецьких розробок), а й обладнанням для військових заводів. Ну, а після 22 червня в СРСР просто линула (все збільшуючись в обсягах) не лише суто воєнна, а й техніко-технологічна допомога. Не буду зловживати цифрами (ця проблема добре досліджена у книгах і статтях мого московського колеги Бориса Соколова), зауважу лише одне: без постачання продовольства Сполученими Штатами Червона армія через рік-півтора війни втратила би боєздатність, а тил просто масово вимирав би. У кризовий час колгоспна система довела свою повну неспроможність, але сталося так, що американські (і не лише американські) харчі порятували владу більшовиків. І ще одне: уславлений Т-34 став уповні боєздатним лише у 1943-44 роках, коли на ньому з’явилися танкові перископи польського інженера Гундляха, скопійована з американської та британської радіоапаратура, британські ж вентилятори для видалення порохових газів (до цього після 2-3 пострілів екіпаж не міг ефективно працювати) тощо. А сотні тисяч американських і десятки тисяч трофейних вантажівок, які дали змогу зробити Червону армію моторизованою не на словах, а на ділі?

Іншими словами, вже в останні роки Другої світової почалася серйозна модернізація на основі отриманих від західних союзників (або ж і вкрадених) технологій. А у царині озброєння якісним стрибком стало пряме копіювання американських зразків – назву тільки стратегічний бомбардувальник Ту-4 (він же В-29) й атомна бомба. Ну, а серед техніки подвійного призначення – всюдихідні вантажівки та «газики». Але головним чинником технологічного й економічного поступу СРСР внаслідок війни стали репарації з Німеччини й Австрії, коли вивозилися цілі заводи й фабрики. Звичайно, щонайменше половина вивезеної техніки виходила з ладу через бездарність радянської системи, проте й того, що залишилось, вистачило не лише для розвитку ВПК, а й для початку випуску численних видів товарів загального споживання – радіоприймачів, пилососів, магнітофонів, холодильників, різних синтетичних тканин, кольорової кіно- та фотоплівки, телевізорів тощо…

Загалом, за офіційними даними, лише з Німеччини до СРСР було вивезено близько 400 тис. залізничних вагонів, в тому числі 72 тис. вагонів будівельних матеріалів, 2885 заводів, 96 електростанцій, 340 тис. верстатів, 200 тис. електромоторів, 1 млн. 335 тис. голів худоби, 2, 3 млн. т зерна, 1 млн. т картоплі та овочів, по 0,5 млн. т жирів і цукру, 20 млн. літрів спирту, 16 т тютюну. В СРСР вивезли телескопи з астрономічної обсерваторії університету Гумбольдта і вагони берлінського метро, фабрику грамплатівок й оснащення плавальних басейнів. Також з Німеччини було вивезено 60 тис. роялів, 460 тис. радіоприймачів, 190 тис. килимів, 940 тис. предметів меблів, 265 тис. настінних і настільних годин. Це тільки з Німеччини, а вивозили ще з Австрії, Угорщини, з союзної Чехословаччини, ба, навіть із «визволеної» Польщі. Мотивація грабунку була проста: мовляв, вивозилося тільки те, чим володіли або що контролювали німці. А ще були численні пасажирські судна, які в СРСР одержали сакраментальні назви «Перемога», «Русь», «Радянський Союз», «Ілліч»  тощо й експлуатувалися довго, деякі до кінця 1980-х.

Тепер про військову техніку та технологію. Спершу про реактивні літаки – в СРСР вони до кінця 1940-х літали на скопійованих з трофеїв німецьких двигунах. А потім – на випущених за британськими ліцензіями (постарався уряд лейбористів, який прагнув «побудувати соціалізм, кращий ніж у Сталіна»), в тому числі й уславлені МіГ-15 і МіГ-17. Радянському Союзу дісталася незначна частина німецького та італійського військових флотів, але головним тут стало інше: технології будівництва й оснащення підводних човнів – без цього в СРСР не було би потужного підводного флоту. Так само, як без Фау-2 не було би феноменально швидкого розвитку радянського ракетобудування, а без Фау-1 – крилатих ракет. Тут важливим чинником стали не лише креслення, частини ракет і заводи, а й німецькі інженери, допомога яких на перших етапах була безцінною. Звісно, потім ключову роль тут зіграли команди двох українців – колишнього з/к Корольова та колишнього з/к Глушка, але без німецької техніки й технології (в СРСР навіть не було й не вироблялося потрібних вимірювальних приладів!) та німецьких інженерів їхня робота сповільнилася б років на десять, і перший супутник і перша людина в космосі були б американськими (хоча у США все робилося також на німецькому ґрунті та за участю німецьких конструкторів). І до атомного проекту німецькі вчені долучилися (хоч тут вирішальну роль зіграли секрети, вкрадені розвідкою у наївних американських і британських союзників), і займалися серйозними речами, а один – Ніколаус Ріль – навіть одержав Сталінську премію першого ступеня та звання Героя соціалістичної праці…

Хтось може сказати: СРСР одержав усі ці «репарації» та «трофеї» (і килими, й авто для не лише генералів і полковників, а й для капітанів, і годинники для всіх охочих – реальні цифри вивезених із Німеччини були куди більшими за офіційні…) як компенсацію за зазнані людські та матеріальні втрати. Що ж, можна було би прийняти таку точку зору, якби не роль Радянського Союзу в розпалюванні Другої світової війни (без мене доведено: Німеччина на змогла б успішно воювати у 1939-40 роках без радянської допомоги), якби не пряма провина сталінського режиму в більшій частині матеріальних і людських утрат, якби не принесене народам Східної Європи, що опинилися в зоні окупації Червоною армією, тоталітарне ярмо (досить згадати – концтабір Бухенвальд «визволителі» відносили і кинули за колючий дріт не лише нацистів, а і декого з опонентів гітлерівського режиму, які вже посиділи там). Отож якщо СРСР і мав право, то на відновлення втраченого у війні з Третім Рейхом. А він одержав за згоди західних демократій таке потужне підґрунтя – економічне та технологічне – для продовження існування тоталітаризму та намагань поширити його весь світ, що дивно навіть, як утрималися ті західні демократії. Тому 9 травня можна сміливо називати днем трофеїв і грабунків, на відміну від 8 травня – Дня пам’яті та примирення…