Як філософія Ліни Костенко поєднала два ювілеї

За роки цілющого взаємного обміну між газетою «День» та нашими читачами у нас навіть, можна сказати, виробилися спільні біоритми. Нещодавно читачі та дописувачі «Дня» Михайло і Світлана Фалагашвілі надіслали на адресу редакції листа, в якому розповіли, що цього року разом із 15-річчям нашої газети вони святкуватимуть 15-річчя свого шлюбу. З такої нагоди головний редактор надіслала у подарунок подружжю збірку Ліни Костенко «Річка Геракліта». А днями редакція отримала вдячну відповідь ... 

* * *

Шановна Ларисо Олексіївно!

Шановні колеги по перу «Дня»!

Даруйте, що так звертаємося до вас, бо після багаторічної співпраці, думаємо, вже маємо на це право.

Про роль випадку та несподіванки в історії людства написано і буде ще написано безмір усього. Можна це навіть піднести до такого собі фатуму. Але в більшості випадків і частіше за все — це планомірна, цілеспрямована, рутинна, часто невдячна робота, яку виконують, навіть не сподіваючись на подяку. Мабуть, до такого приємного випадку належить віднести і цьогорічне 2 березня, коли нам принесли поштове повідомлення про бандероль. «Хто б це, що це та від кого?» — перекинулися питаннями з дружиною, не чекаючи нічого, та й забули... до отримання. День покотився у своєму традиційно-буденному ритмі. Я поїхав на свою кохану «дачурку» порпатися у «її» нескінченних справах, дружина — на господарстві. А потім телефонний дзвінок і голос дружини, сповнений невимовного здивування та радості: «Міха, ти просто не уявляєш, який подарунок прислав «День» до нашого сімейного ювілею! Збірка творів Ліни Костенко «Річка Геракліта». І справді. За життя було багато подарунків, але такого... не було. Моя дружина назвала «День» ГШР — скорочено «Група швидкого реагування»...

Що ж, «День» продовжив прекрасну традицію «завдавати приємної поразки» своїм читачам і співавторам. Отримати у подарунок філософію Ліни Костенко у вигляді вибраних її творів — для нас щастя, описати яке бракує слів, а з’являються лише емоції. Це таке собі заціпеніння з «зашпорами по шкірі» з німим запитанням: «Невже це нам?»

Ми свідомо уникаємо слів «вірші Л. Костенко», бо фактично це не вірші, а філософія Гармонії і Життя, яких завжди так не вистачає людству, а сьогодні — особливо. Її майже біла поезія підноситься до космічно-космогонічної неосяжності через такі, здавалося б, глибоко земні речі, як степ, дощ, дерево, хатинки, конверти з поштовими марками вікон, райдуга, осінь, весна, зима, літо, криничка, горобчик, ліс, верша, лист, сіно, оси... Саме через ці, глибоко зрозумілі кожній людині, а особливо українцю, поняття, Поет досягає неперевершеного відчуття філософської єдності Природи і Людини, говорить про її невідворотну відповідальність за майбутнє всього сущого на Землі.

А потім — наш сімейний вечір поезії з компакта у виконанні самого автора, яка входить у тебе, мов Природа, мов Пісня, мов Казка, де поряд з сумом втрат іде радість народження і відродження, де перемагає все-таки надія на краще, на Життя, а не скніння в ньому. На відміну від багатьох поетів, які читають свої поезії майже речитативом та з таким собі підспівом-підвиванням (даруйте за трохи грубу аналогію, але ніде правди діти), Ліна Василівна читає свої ж — у найширшому діапазоні почуттів від найтихішого піанісимо, і переливає свої відчуття і почуття в душі слухачів. Повна відсутність якоїсь пози, величавості, велеречивості. Здавалося б, прості слова, а йде обертом голова. Поезія Ліни Василівни немов витягує нас з болота нашої традиційної буденності, примушує думати про те, мимо чого проходимо, не помічаючи, загострюючи, концентруючи увагу на речах дуже далеких, на перший погляд, від поезії. Дійсно, під «пензлем-пером» художника все починає жити своїм життям, немовби в них цими інструментами вдихається якась вища духовна матерія. Метафори її настільки місткі та образні, що інколи закидаєш з докором собі: «А й дійсно, як я сам до цього не додумався». Та важливо, врешті-решт, що вони сказані, а ким — не має значення. Адже справді, відмінність звичайної людини від художника саме в тому. що перший — дивиться на речі, але не бачить їх, немовби ковзаючи по поверхні, а другий — проникає у глиб.

Поезія Ліни Василівни, певним чином, — «поезія суму». Та це й зрозуміло, адже людина, по суті, комплекс Сумів — сум за дитинством, сум, що літечко пішло, сум за гаснучою любов’ю, сум за нездійсненними мріями, сум, який огортає від сумного журавлиного курликання, сум, що старість на порозі, а там дивись і її Величність — Вічність... Певно Всевишнім у Природі спеціально створено більше Суму, щоб Людина сильніше відчувала Радість буття, щоб цінувала ту безмірно коротку мить між Буттям і Вічністю та наповнювала їх корисними Людям ділами та Почуттями...

Тож низький уклін всім вам і глибока людська подяка за увагу й за все, що ви робите на благо України, для створення Громадянського суспільства. Ваша увага і теплі слова дійсно надають нам наснаги, настрою та впевненості. Що ми дійсно можемо літати і полетимо у щасливе майбутнє... 

Щиро ваші, Світлана та Михайло ФАЛАГАШВІЛІ