Володіти можна своїм, любити можна інше

(«Яку Росію ми любимо» і «Яку Україну ми любимо»)

Продовжуємо заочну дискусію експертів «Дня» і «Росcийской газеты», див. «День» від 2.02.2010 р.

Сталося так, що не один рік і навіть не один десяток років мені доводилося висловлюватися на цю, можна сказати, «споконвічну» і непозбутню тему. Не буду згадувати давнє, роки 60-і, звернуся до часів новіших. В 1989 році, у пік «гласності» і «перебудови», в Україні була створена РАУ — Республіканська асоціація українознавців, що об’єднувала вчених, які вивчали історію й культуру України. Її завданням було стимулювання й координація досліджень проблематики, раніше ігнорованої або взагалі забороненої (з цією метою була розроблена програма «Альтернативних і компенсаційних досліджень»). І від самого початку одним із головних напрямків роботи РАУ стало звертання до складних, штучно політизованих і маловивчених або сфальсифікованих питань українсько-російських відносин. Уже 20—23 грудня 1990 року ми провели чотириденну (!) Міжнародну наукову конференцію «Україна й Росія». На ній було заслухано 66 доповідей і 50 повідомлень. Виступали українські вчені різних поколінь — Ярослав Ісаєвич, Віталій Русанівський, Ярослав Дашкевич, Петро Толочко, Ігор Юхновський, Михайло Брайчевський, Мирослав Попович, Вадим Скуратівський, Юрій Пахомов, Валерія Нічик, Анатолій Свідзинський, Оксана Пахльовська, Сергій Білокінь, Ярослав Грицак, Оксана Забужко й багато інших. Уперше приїхали в Україну й виступили з доповідями на конференції відомі в науковому світі на Заході представники української діаспори — Омелян Пріцак, Ярослав Пеленський, Роман Шпорлюк, Ігор Шевченко, Марта Богачевська-Хом’як, Джордж Грабович (США),Богдан Гаврилишин (Швейцарія), Петро Потічний, Ольга Андрієвська (Канада), Роман Сольчаник (Німеччина) та інші. Широким було й представництво іноземних учених: Джон Решетар, Майкл Ривкін, Едвард Кінен, Генрі Гуттенбах (США), Рікардо Піккіо (Італія), Анжей Хойновський, Флоріан Неуважний, Стефан Козак (Польща), Андреас Капелер, Стефан Кукс (Швейцарія), Іван Ванат (Чехословаччина), Ганс Іоахим Торке (Німеччина). І, зрозуміло, ми в першу чергу зацікавлені були в участі відомих російських дослідників і літераторів. Запрошення були надіслані Вадимові Кожинову, Едуарду Скакунову, Андрію Лошакову, Геннадію Новикову, Юрію Афанасьєву, Юрію Лабінцеву, Геннадію Саніну, Вадимові Черних, Вікторові Кисельову, Михайлові Дмитрієву, Вікторові Котову, Галині Старовойтовій, Ніні Над’ярних, Аллі Латиніній, Марині Громико, Льву Аннинському, Анатолію Стріляному, Ігорю Золотуському, Петрові Палієвському, Михайлові Булгакову, Михайлові Пашкову, Борисові Флорі, Вадимові Черних, а також Дмитрові Оболенському (Англія). Майже всі вони виявили живу цікавість до конференції та взяли в ній участь. У моєму архіві (а я був тоді президентом РАУ й відповідно головою Оргкомітету конференції) збереглася частина відповідної кореспонденції. От деякі з відповідей. Вадим Кожинов: «Сердечно благодарю за ваше приглашение на конференцию «Украина и Россия». С глубокой радостью приму участие в этом столь важном и насущно необходимом сегодня разговоре. Как Вы, вероятно, знаете, я, так би мовити, «теоретик по природе». Поэтому доклад мой будет посвящён самым общим проблемам. Я бы озаглавил его так: «Современные размышления об историческом единстве Украины и России» (...)». Михайло Дмитрієв: «...Как тему моего выступления я хотел бы предложить вашему вниманию следующее: «Религиозно-общественные движения на Україне и в России во второй половине XVI — первой половине XVII столетия: степень общности и различия». Юрій Лабінцев: «...Лично меня огромная проблема эта волновала всегда, занимаюсь ею давно и потому хотел бы предложить вам следующую, быть может в чем-то и неожиданную, тему для выступления: «О необходимости создания в Москве Института украиноведения«(...)».

Із величезним інтересом очікували ми участі в конференції Юрія Михайловича Лотмана, маючи його попередню згоду. Але трапилося нещастя: померла його дружина Зара Григорівна Мінц, і він не зміг приїхати, приславши свої вибачення.

Повинен сказати, що велику допомогу в організації конференції нам надали Інститут слов’янознавства і балканістики Академії наук СРСР і Асоціація україністів Російської Федерації. Чому я про це тепер згадую і навіщо подаю деяку інформацію про справи двадцятилітньої давнини? Та тому що гірко бачити (і чути), як, даруйте, деградували ми в наших відносинах і морально, і інтелектуально. Двадцять років тому було натхненне бажання зрозуміти один одного, був поважний діалог і розрахунок на доказовість висловлюваних суджень. Цей дух панував і на нашій конференції, і в наступних дискусіях інтелектуалів. Нині цей рівень втрачений майже безнадійно в середовищі політиків та політиканствуючих невігласів і далеко не завжди шанується культурною публікою. Але туга за ним живе! От і вийшло, що публікація газети «День» — «Яку Росію ми любимо?» — і відповідна публікація «Российской газеты» — «Какую Украину мы любим?» — стали свого роду свідченням потреби й бажання прориватися (проштовхуватися?) крізь заслони упереджень. Але справа це не настільки проста, самих бажань і навіть настійної потреби мало, необхідна достатня обізнаність, а саме її часом і не вистачає. Великою є спокуса керуватися звичним розумінням речей, а то й судити «з чуток» (понаслышке). Нехай вибачать мене російські колеги, але я змушений привести приклади таких «понаслышечных» суджень, а то й гірше: суджень «времен очаковских и покоренья Крыма».

Найяскравіше й найневигубніще з них — це твердження про «ломаное галицкое наречие», на якому нібито примушують говорити в Україні росіян, принижуючи їх і «уничтожая украинский язык» (Гліб Павловський, але не тільки він). Докори в якомусь «галицком наречии» чуло кілька поколінь українців, починаючи з XIX сторіччя. Це була важлива складова частина серйозних політичних обвинувачень — у мазепинстві, сепаратизмі, австрійській інтризі й т.п. Систематичний і агресивний характер ці обвинувачення знайшли в пропаганді київського «Клуба русских националистов» (так з гордістю називали себе ці люди), що був ударним вістрям «загальноросійського» націоналізму початку XX сторіччя й «загальноросійського» чорносотенства; не менш яскравою була й риторика представників цієї політичної течії в усіх Державних Думах — від першої до останньої. Їй-Богу, варто почитати!

Але от революції, громадянська війна. Червоне військо царського генерала Муравйова, штурмом взявши Київ, розстрілювало на його вулицях за самі звуки українського слова. Набагато поштивішою (щодо мови) була біла гвардія Денікіна: у Києві й Полтаві вона просто забороняла видання й зривала афіші на «галицком наречии». Російський письменник, українець Володимир Галактіонович Короленко намагався пояснити денікінському начальству, що це ніяке не «галицкое наречие», а українська мова — але безуспішно.

Ідемо далі. Кінець 20-х — початок 30-х років минулого сторіччя. З ініціативи й наполягання Сталіна в Україні здійснюється планомірний погром інституцій національної культури, створених у перші роки після революції (роки «розстріляного відродження»), інсценізуються політичні процеси над інтелігенцією, найгучнішим і найбільш розрекламованим з яких був т.зв. процес СВУ — утвореної в кабінетах ГПУ «Спілки визволення України» (судилище проводили в березні 1930 року в Харківському оперному театрі, і в народі говорили: «Опера СВУ, музика ГПУ»). У розвиток цього й інших судилищ, та й крім них, у робочому порядку (у порядку боротьби з українським «соціал-фашизмом») були арештовані, заслані, розстріляні тисячі представників української інтелігенції — письменників, учених, учителів, кооператорів, геологів, архівістів, артистів, лікарів і т.ін. і т.ін. — і... мовознавців! Так, від них очищали Україну із особливою наполегливістю, у першу чергу ліквідувавши «Інститут української наукової мови» як найнебезпечніше вогнище петлюрівщини. Аргумент: мовні диверсанти намагалися створити штучну «галицьку» мову і замінити нею «справжню» українську мову. Звідки ж така велика любов влади до «справжньої» української мови, що лютувала й усі наступні десятиліття (зміна правопису, цензура над словниками — суворі вказівки видаляти з них «діалектизми», «архаїзми», «рідкісні слова» і всіляко калькувати російську лексику; уже в 60-і й 70-і роки, за моєї пам’яті, нам у видавництва «спускали» списки заборонених слів)! Як ви думаєте, це примхи стилістичного чуття й смаку начальників держави чи все-таки їхня стратегічна політична мудрість? Простіше кажучи: звіриний страх перед українським «сепаратизмом»? І де ви ще в Європі (і світі) в XX сторіччі знайдете приклади такої опіки над національною мовою — опіки вогнем і мечем, батогом та отруєним пряником?

На щастя для нас (і на нещастя для недругів «галичанства»), українська мова, незважаючи на сторіччя переслідувань і прямих заборон (друкарства, газет, шкіл), незважаючи на всі знущання над нею, незважаючи на обмеженість її функціонування й нині в глибоко зрусифікованій Україні, де її статус «державної» відверто фіктивний, — жила і розвивалася. Звичайно ж, вона поступається російській, що ніколи не знала утисків і обмежень, що обслуговала й обслуговує життя величезної держави, — поступається в масштабах функціонування, у швидкості засвоєння міжнародної лексики, в обслуговуванні спеціальних технологічних сфер, у винахідливості міських арго і, звичайно ж, у багатстві блатної «фені». Але нітрохи не поступається в можливостях вираження всіх нюансів гідної людської думки, вигинів душевного життя, висот духовних поривань, сили пристрастей. Тут резерви наших мов цілком порівнянні. Не буду посилатися на класиків, — але зверніться до нинішніх наших поетів і прозаїків, соціологів і філософів. Українська мова вийшла далеко за межі запропонованої їй сталінської формули як мови на « київсько-полтавській» основі — вона у різній мірі ввібрала у себе найбагатшу лексику й стилістику мовного життя Поділля й Херсонщини, Волині й Тернопільщини, Полісся й Придніпров’я, Слобожанщини й Донеччини, Буковини й Наддністрянщини, Закарпаття і ... звичайно ж, «злощасної» Галичини. Все це й стало тим, що люди глухі до слова, люди, лексикон яких обмежується сотнею-другою слів, люди, що воліють обходитися без української мови, люди, які тримаються осторонь тощо, — і називають «нівеченням» нібито дорогої їм української мови на «галицкий» манер. (Таких людей немає потреби шукати в Москві, їх досить і в Україні: є такі, що все життя прожили серед нас і не завдали собі клопоту засвоїти хоча б десяток-другий українських слів: та й навіщо, коли ми, вільно володіючи російською мовою, охоче їх виручаємо, переходячи на російську, — хто з широко потрактованої доброзичливості, хто боячись набути слави націоналіста, «русофоба», а то й фашиста — останнім часом цей ярлик особливо ввійшов у моду, і його ліплять аж ніяк не заїжджим чи доморослим «бритоголовим».) .

На закінчення «мовної» теми ще одне зауваження. Настільки ж «понаслышке», як і про галицьке нівечення української мови, розводяться і про неможливість висловлювати нею різні складні сучасні матерії. Що тут скажеш? Порадити прочитати праці й підручники українською мовою з кібернетики, математики, біології і т.ін.? Назвати сотні (підкреслюю: СОТНІ! Тільки за програмою «Гуманітарна класика» Міжнародного фонду «Відродження» — 500) перекладів українською мовою здобутків світової культурології, політології, філософії, соціології, юриспруденції, економічної та фінансової думки тощо? (До речі, деякі твори перекладені українською раніше, ніж російською. Ось свіжий приклад: щойно видавництво «Дух і літера» видрукувало перший том підготовленого французькими філософами «Європейського словника філософій. Лексикону неперекладностей» — лексико-семантичний аналіз категорій, які не піддаються або важко піддаються адекватному перекладові. Зауважте: це перший в Європі переклад праці французьких філософів! А ви кажете...)

Але ж українських перекладів (як і видань українських авторів) могло б бути набагато більше, якби українська держава їх підтримувала, не так великодушно віддаючи це широке поле діяльності поодиноким спонсорам і меценатам. Та найбільше лихо — українські книги видаються малими тиражами й не можуть скласти конкуренцію величезному потоку російськомовної продукції (відразу повинен застерегтися: ми раді гарній російській книзі, але далеко не все, що російською мовою, радує. Як і не все, що українською, природно). Загалом же уявна неспроможність української мови — це проблема не мови, а тих, хто її не знає або не хоче знати. Проблема їхньої некультурності.

Так само «понаслышке», як і про «нерозвиненість» української мови, судять і про «провінціалізм» української культури. Мені здається, варто розрізняти поняття: «провінціалізм культури» і «провінціалізм у культурі». У будь-якій національній культурі, якщо брати її в усьому реальному обсязі, провінціалізму вистачає. В українській він, через відомі обставини, проглядається виразніше, ніж, скажімо, у російській, і накладає на неї тяжчу печать. Але назвати українську культуру провінційною — не тільки образливо, але й некоректно, некомпетентно. Протягом сторіч у ній створювалися цінності далеко не провінційної міри — чи є потреба називати низку шедеврів літератури, музики, живопису, театральної й виконавської культури? Імена мислителів, винахідників, учених, поетів, прозаїків, живописців, композиторів, акторів, співаків? І сьогодні в нас є явища високої культури. Але вони часто затьмарюються переважаючою посередністю. Так буває не тільки в нас. Згадайте: в часи Пушкіна й Гоголя набагато більшим успіхом користувалися Бенедиктов і Кукольник. Сьогодні в нас, як і у вас, немає Пушкіна й Гоголя, але є яскравоталановиті поети й прозаїки, художники й композитори, що відкривають і утверджують нові шляхи у творчій культурі. Вони протистоять стихії провінціалізму й догматам войовничого консерватизму (хоча здоровий консерватизм — теж один із важливих підвалин усякої культури). Буває й таке, що сили нерівні (досить знати історію України, щоб бачити, як її й культуру її народу вштовхували в провінційні рамки), але все-таки це протистояння давало й дає здорові плоди. Нарешті: право на історичне існування національні культури одержують не завдяки своїм масштабам, а завдяки своїй унікальності. Скажімо, чеська або фінська національні культури своїми масштабами непорівнянні з російською або англійською, але вони створили цінності, яких немає ні в російській, ні в англійській, ні в будь-якій іншій. Табель про ранги тут не застосовується.

Далі буде