Тринадцять днiв однiєї кризи

У багатьох країнах незабаром вийде у прокат новий фільм «Тринадцять днів», присвячений темі кубинської ракетної кризи. Цей фільм повинен подивитися кожний, і не тільки через його інтерпретацію минулого, але й заради розуміння поточних подій, особливо у світлі суперечок про плани Америки щодо створення Національної ракетної оборони і різних регіональних дискусій — між Індією і Пакистаном, Тайванем і Китаєм, Північною і Південною Кореєю, — які одного разу можуть перерости в ядерний конфлікт.

16 жовтня 1962 року президент Джон Кеннеді зібрав своїх найближчих радників у Білому домі. Фотографії з повітря показали наявність ядерних ракетних центрів, що будуються на Кубі. Рішення, прийняті і не прийняті в наступні 13 днів, могли призвести до ядерної війни. Фільм показує події цих днів, що відбувалися в Білому домі. При створенні фільму використано аудіозаписи часів президентства Кеннеді.

Після прем’єри фільму в Америці, Школа уряду в Гарварді організувала обговорення як фільму, так і самої кризи. Учасниками обговорення стали: Роберт Макнамара, секретар з оборони президента Кеннеді; Теодор Соренсен, його близький помічник і спiчрайтер; Ернст Р. Мей, професор історії з Гарварду, який написав книгу про «касети Кеннеді», і Грехам Аллісон, гарвардський професор політичних наук, який 30 років тому дослідив тему ракетної кризи у книзі «Суть рішення». Також був присутній Пітер Алмонд, продюсер фільму. Хоча стрічка викликала критику з багатьох аспектів, проте учасники обговорення погодилися, що фільм дуже точно показав проблеми і той тиск, з якими зіткнувся президент Кеннеді.

Які висновки можна зробити сьогодні на основі кубинської ракетної кризи? Теодор Соренсен підсумував їх таким чином.

1. Хоч радники і вiдiграють свою роль в кризовій ситуації, але тільки президент несе абсолютну відповідальність. Більшість радників Кеннеді — військових і цивільних — хотіли атакувати Кубу. Тверезий аналіз і проникливі питання Кеннеді висвітили альтернативи цьому рішенню і ризик, який необхідно було оцінити для визначення наслідків.

2. Необхідно ясно розуміти манеру мислення своїх опонентів і тримати канали спілкування відкритими. Заганяти опонента в кут, не залишаючи відкритих дипломатичних каналів, які дозволяють розуміти ситуацію, — така лінія поведінки може виявитися фатальною.

3. Америці потрібні друзі. Кеннеді вчинив саме так, як він вчинив, через те, що НАТО, інші союзники і світова підтримка були на його боці.

4. Для прийняття правильних рішень необхідний час. Коли стоїть питання про життя або смерть, лідер не повинен дозволити засобам масової інформації примусити його діяти. Той факт, що на оцінку і прийняття рішення на основі всіх залучених чинників було витрачено цілий тиждень, — в результаті вiдіграв величезну роль. Але чи можуть сьогоднішні засоби масової інформації дати стільки часу на роздуми?

5. Роберт Макнамара підкреслив необхідність поставити себе на місце свого опонента. У одному з багатьох напружених епізодів фільму Макнамара пояснює агресивно настроєному адміралу, що морська блокада, оголошена Кубі, — це сигнал Хрущову про рішення Кеннеді, а не засіб блокування яких- небудь конкретних радянських кораблів.

6. Чи міг Кеннеді діяти більш холоднокровно? Зрештою , США встановили ракети біля кордонів СРСР. Рішення Хрущова побудувати ракетні бази на Кубі також відбивало цей стиль політики. Але Кеннеді турбувався про наслідки наявності радянських ракет на Кубі для Західного Берліна. Ядерна гра з Кубою могла зробити захист Берліна більш складним, що і було частиною стратегії Хрущова. У кінцевому результаті, «берлінська криза була подолана за допомогою закінчення кубинської ракетної кризи», відзначив історик Ернст Мей.

7. «Скоро буде вже занадто пізно» — таким був основний аргумент, представлений радниками президенту. Вони хотіли атакувати Кубу, поки радянські ракети, як вони уявляли, все ще були на шляху до Куби. Близько 180 тис. військовослужбовців США були готові до вторгнення; існували плани масового бомбардування, що перевищувало за своїм масштабом бомбардування Косово тридцять років по тому. «Минуло тридцять років перш ніж я дізнався, — сказав Макнамара, — що в той час на Кубі вже була ядерна зброя: 162 заряди, з яких 90 були тактичною ядерною зброєю».

Макнамара отримав цю інформацію при зустрічі з Фіделем Кастро. Він поставив Кастро три запитання: 1) чи знав він? 2) якщо так, то які рекомендації він дав? 3) які були б наслідки для Куби? Кастро відповів: «Я знав. Я наполягав на використанні ядерної зброї. Я знав, що це призведе до знищення Куби». Кастро, і більшою мірою, його спільник Че Гевара, були готові принести Кубу в жертву як мученицю у світовій революційній боротьбі!

Тож вторгнення могло призести до загибелі, за різними оцінками, 80 мільйонів американців і всієї Куби тільки через те, що уряд Кеннеді не володів правильною інформацією (що, швидше, є звичайною ситуацією, коли лідер повинен ухвалити поодиноке рішення). Макнамара був переконаний, що вторгнення «напевно» призвело б до радянської ядерної атаки на США.

Під час обговорення в Гарварді співрозмовники торкнулися ще одного складного питання: що б трапилося, якби опонентом був не Хрущов, який діяв цілком раціонально протягом всієї кризи, а безвідповідальний Саддам Хуссейн? З поширенням ядерної зброї такий ризик одного разу може стати реальністю. Сьогоднішні дискусії з приводу обмеженого ядерного щита і загрози ядерного шантажу з боку нестабільних країн повинні аналізувати ситуацію у світлі цієї жахливої, але цілком реалістичної позиції.

Зараз Гарвард створив нову інтернетівську сторінку, де можна знайти важливі документи про ракетну кризу і нинішню ядерну загрозу: www.cubanmissilecrisis.org

P.S. Ганс Бергстром — професор політичних наук в університеті Готенбурга, член Школи уряду імені Кеннеді в Гарвардському університеті; з червня цього року — головний редактор Dagens Nyheter, найбільшої щоденної газети Швеції.