СУТИЧКА

Суб’єктивно про джерела та уроки політичної кризи в Україні
Одне з досить спірних «досягнень» десяти років незалежності України полягає в тому, що позиція Компартії була (і буде — принаймні в найближчій перспективі) вагомим чинником української політики. Разом з тим якось прийнято вважати, що в комуністичному середовищі нічого не вiдбувається, що там немає новин. Ситуація інформаційної та ідеологічної резервації щодо цього сектора політичного поля посилюється тим, що комуністичну пресу читають, як правило, лише фахівці (крім, певна річ, активних прихильників КПУ). В цьому сенсі стаття головного ідеолога КПУ Георгія Крючкова, що пропонується нижче, прикметна низкою акцентів. Їх, незважаючи на традиційну риторику, цілком можна розглядати як певну оновлену основу передвиборної платформи Компартії на виборах-2002.
Стосовно ж «послідовної і принципової» лiнії КПУ в «боротьбі з правлячим режимом», то «День» неодноразово висловлював свою позицію з цього приводу. І поки немає підстав її міняти, оскiльки КПУ в її теперішньому політичному тонусі не подає ознак еволюції до лівої партії європейської якості. Звичайно, опублікована стаття є мотивом до полеміки. «День» пропонує експертам та читачам висловити свою думку з наступних питань:
1. Український комунізм і незалежність — чи є точки дотику?
2. Компартія України: чи можлива еволюція та її «входження в Європу»?

Владу завжди крадуть у багатьох для небагатьох.
У.Філліпс, американський політичний діяч ХIХ століття

В мире царствуют вездесущие,
жарко щерящие пасть
власть имевшие,
власть имущие
и хотящие эту власть.
І.Губерман, поет, Росія

Мабуть, усі згодні з тим, що з відставкою уряду В.Ющенка і формуванням Кабінету Міністрів на чолі з А.Кінахом завершився перший етап (перша фаза) гострої політичної кризи, що вже півроку триває в Україні.

Те, що відбувалося в цей час у країні, зовні виглядало як масована атака на Леоніда Кучму , з вимогами про відставку якого з посади Президента виступали дуже різні політичні сили. Приводом були загибель за нез’ясованих i дотепер обставин журналіста Г.Гонгадзе і так званий «касетний скандал». Але це було лише краплею, що переповнила чашу загального обурення ситуацією в країні — катастрофічним погіршенням життя переважної більшості населення, що триває й нині, коли в українській економіці спостерігається пожвавлення, порушеннями прав і свобод громадян.

У політичному курсі , нав’язаному Україні її керівниками з подачі західних «експертів» та міжнародних фінансових організацій, що він зумовив (за оцінкою вчених Інституту світової економіки та міжнародних відносин Національної Академії наук України Ю.Пахомова, С.Кримського, Ю.Павленка) системну деградацію , котру академік І.Дзюба назвав соціально- економічною катастрофою, що її зазнала Україна в 90-і роки, — саме в цьому джерела, глибинні корені недавнього різкого загострення політичної ситуації.

Криза адміністрації Леоніда Кучми стає дедалі очевиднішою. Під Президентом захиталося крісло. І цим скористалися різні політичні сили в Україні і за кордоном, насамперед претенденти на високу державну посаду, які вирішили, що «настала їхня зоряна година». Мотиви в кожного були різні, але

мета одна — влада, президентський трон , синекури у владних структурах, доступ до адміністративних важелів впливу на економіку. У скандалі, що вибухнув, дехто побачив шанс зійти на політичний Олімп , інші, у яких проблеми із законом (особливо «птенцы гнезда Павлова»), — можливість уникнути кримінального переслідування , представивши себе «жертвами режиму». Деякі навіть будували розрахунки на те, що їм вдасться «Пашу визволити».

До речі, їхній патрон, чи «хрещений батько», що він давно вже засуджений швейцарським судом і очікує зараз в американській в’язниці вироку тамтешньої Феміди (нещодавно «рахунок» інкримінованих П.Лазаренку в США обвинувачень зріс ще на 100 млн. доларів), дотепер залишається народним депутатом України. Більш того, донедавна він представляв український парламент у... Парламентській Асамблеї Ради Європи. Мої кількаразові звернення, як народного депутата України, до І.Плюща, інших керівників Верховної Ради з цього приводу, у тому числі з парламентської трибуни, залишаються без реагування.

Люту атаку проти Генерального прокурора М.Потебенька, як тепер очевидно, і було почато для того, щоб дезорганізувати прокурорсько-слідчу систему, паралізувати її діяльність, зробити практично неможливим притягнення до кримінальної відповідальності високопоставлених корупціонерів-казнокрадів , у тому числі деяких осіб з депутатськими мандатами. Не вважаю випадковістю й те, що п’яти років після набуття чинності Конституції України виявилося недостатньо для того, щоб прийняти ряд передбачених нею важливих законів, у тому числі про організацію і порядок діяльності тимчасових спеціальних і спеціальних слідчих комісій і навіть Закон про регламент Верховної Ради України.

Правонаціоналістичні сили спробували використовувати ситуацію, що склалася, для того, щоб просунути на президентську посаду В.Ющенка , якого вони давно готували для цієї ролі, однак, не ризикнули висунути на президентських виборах 1999 року — тоді його кандидатура ще не була «розкручена». Але В.Ющенка вдалося вивести на «стартову» посаду — прем’єр-міністра з явним розрахунком реалізувати в Україні «казус Путiна». Екстремістські угруповання, натхнені зазначеними силами, здійснили «розвідку боєм» — пограли мускулами, випробуючи витримку і стійкість сил правопорядку. У цьому, власне, зміст сумно відомих подій у Києві 9 березня.

Використати наростаюче невдоволення населення намагалися й інші сили, прагнучи використати усунення Л.Кучми з посади президента для того, щоб провести на цю посаду «свого»...

Це була жорстока, нещадна сутичка, люта боротьба за владу , учасники якої називали себе «опозицією», хоча практично ніхто з них (крім, мабуть, соціалістів) не порушував і не порушує питання про зміну політичного курсу — відмови від політики капіталістичної реставрації, ще більшого підпорядкування України диктату Заходу , здійснення якого спричинило глибоку, всеохоплюючу кризу в нашій країні .

Але це тільки один зріз , що характеризує причини, цiлi, рушійні сили політичної кризи. З ним пов’язаний інший, глибший, який по суті й визначив розвиток ситуації в останні місяці .

Є підстави думати, що на якомусь етапі Президент і найбільш розсудливі люди з його оточення почали усвідомлювати, до чого призводить — і вже призвело — некритичне, безоглядне слідування «рекомендаціям», точніше, диктату Заходу, міжнародних фінансових олігархій, а головне — яка загроза нависла над самим Л.Кучмою . На представницькій науково-практичній конференції 16 листопада минулого року він виступив з промовою, котру, по суті, замовчали вітчизняні ЗМІ. У ній Президент, фактично визнавши банкрутство нав’язаного Заходом курсу економічної та соціальної політики і покладеної в його основу «трансформаційної моделі», вперше привселюдно висловив у розгорнутій формі гостру критику на адресу Міжнародного валютного фонду і численних західних «експертів» , відзначив згубність «антицивілізаційного» вектора здійснюваних в Україні «реформ», так званої «дерегуляції», тобто усунення держави від регулювання економічних і соціальних процесів, перекручень у приватизації банків, небезпеку подальшого поглиблення майнової нерівності, перетворення масової бідності у найгострішу соціальну проблему.

Нинішній стан українського суспільства, наростання в ньому найгостріших протиріч, характерних, за висловом Л.Кучми, для «ранніх етапів розвитку капіталістичного суспільства», сама логіка суспільних процесів у країні

диктують необхідність радикального перегляду політичного курсу , внесення глибоких коректив в економічну, соціальну політику, уточнення зовнішньополітичної орієнтації, пошуку надійнішої опори на міжнародній арені. Привселюдно про це не говорять, але якісь кроки Л.Кучма змушений був (у першу чергу заради власного політичного виживання) здійснити.

Це торкнулося насамперед відносин з Росією , керівництво якої — в особі Президента В.Путіна — простягнуло Л.Кучмі у важку для нього хвилину руку допомоги. (Саме так багатьма було розцінено, здається, небезпідставно, пам’ятну зустріч двох президентів у Дніпропетровську). Тоді вперше за останні роки перелік зовнішньополітичних пріоритетів України був вибудований у такому порядку: інтеграція до європейських структур — Росія — США. В одному з інтерв’ю, відповідаючи на запитання: «Чи можливо, що в майбутньому Україна приєднається до Союзу Росії та Білорусі?», Л.Кучма заявив: «У цьому світі все можливо. Дивіться, якими шляхами йде Європа. Чому усі прагнуть увійти до Євросоюзу? Та тому, що там кожен себе почуває рівноправним. Це найголовніше...»

Найменші натяки на можливість встановлення тісніших зв’язків України з північним сусідом викликають лють і у місцевих псевдопатріотів, і у лідерів Заходу. Вони забили на сполох: куди повертає Україна ?

Почався безпрецедентний тиск, що межує з неприкритим втручанням у внутрішні справи України , для того, щоб змусити Л.Кучму, що ставав для Заходу дедалі все бiльш незручною фігурою, піти з посади і пересадити у президентське крісло В.Ющенка, який проводив би ту ж політику , але робив це більш вміло та ефективно й слухняно. Варто згадати, що В.Ющенко витримав навіть іспит приниженням на вірність американцям, котрі грюкнули було дверима, образно кажучи, перед його носом, коли він мав здійснити перший візит до США як глава українського уряду. У Штатах гідно оцінили те, що В.Ющенко і після цього не змінив своєї проамериканської орієнтації, хоча, по суті, було поставлено під сумнів — м’яко кажучи — бездоганність деяких його дій під час перебування на посаді голови правління Національного банку України.

Варто привернути увагу й до такої обставини. Як зазначалося вище, Л.Кучма виступив зі згаданою промовою на науково-практичній конференції

16 листопада , а «касетний скандал» вибухнув 28 листопада . Можливо, ці події прямо між собою і не пов’язані, але послідовність їх у часі дає нагоду поміркувати.

Такої лютої кампанії, що велася весь цей час, зокрема, західними ЗМІ, мабуть, не було з часів «холодної війни» і чехословацьких подій 1968 року.

В Україну зачастили делегації американського конгресу, Держдепу «для вивчення на місці» обстановки, аналізу розташування політичних сил, оцінки позицій та можливостей тутешніх лідерів. Можу засвідчити: ці питання були головними на будь-якій зустрічі закордонних дипломатів, державних та політичних діячів з народними депутатами. Разючу активність виявляв у цей час посол Сполучених Штатів. У свою чергу найбільш нетерплячі українські претенденти на президентську посаду потяглися на «оглядини» у «всесвітній відділ кадрів» — у Вашингтон.

Реалізація планів Заходу, виконавцями яких виступали — хто усвідомлено, хто несвідомо — так звані «опозиціонери», означала б, що Україна ще міцніше закріпиться на прозахідних, проамериканських позиціях, кинеться у НАТО, стане на бік Заходу в його непростих відносинах з Росією . Ініціаторів, організаторів і виконавців цих планів найменше хвилювала і хвилює доля України, у тому числі і те, чим обернулося б для нашого народу перетворення України на країну, що об’єктивно протистоїть, навіть ворогує з Росією.

Розумінням і врахуванням усіх цих факторів визначалася позиція Компартії України в ситуації, що склалася. Однозначно засуджуючи політику правлячого режиму, послідовно виступаючи за усунення його конституційним шляхом, за Україну без Кучми і без Ющенка, за повернення влади трудовому народу, Компартія, її керівництво не дозволили втягти себе у чужу гру, використати сили, можливості та вплив комуністів у корисливих інтересах і егоїстичних цілях антикомуністичних, антинародних за своєю суттю сил. Це було непросто, особливо якщо врахувати, яку істерію роздмухували зазначені сили, слухняні їм засоби масової інформації відносно КПУ. В чому тільки не звинувачували комуністів, керівників партії — і в «змові з Кучмою», і в «змові з олігархами», і в «відступництві від принципів»... Але послідовна, принципова позиція партії, у тому числі під час розгляду у Верховній Раді питань про «імплементацію» результатів «всеукраїнського референдуму», про згоду на призначення А.Кінаха прем’єр-міністром, про початок процедури імпічменту щодо Л.Кучми, проекту закону про внесення змін до Конституції України, ініційованого групою народних депутатів, та інших наочно показала безпідставність обвинувачень.

Наслідки першого етапу політичної кризи виявилися досить серйозними . Щоправда, «опозиціонерам» та їхнім натхненникам не вдалося просунути В.Ющенка на президентську посаду, навіть зберегти його як прем’єр-міністра.

Водночас криза стимулювала розвал штучно створеної у Верховній Раді «більшості» , що об’єднала на якийсь час на антикомуністичній основі членів депутатських фракцій та груп з різними інтересами й цілями.

Провалено, принаймні на даному етапі, плани легалізувати встановлення в країні автократії шляхом внесення до Конституції України змін за результатами «всеукраїнського референдуму за народною ініціативою».

Події останніх місяців, незграбні, часом незаконні дії та суперечливі, непереконливі висловлення керівників силових та інших державних структур ще більше підірвали і без того нестійку довіру народу до органів влади, насамперед до Президента. Це засвідчили й численні соціологічні дослідження, що проводилися в країні.

Нещодавно Інститут соціології Національної Академії наук України, фірма «Соціс» та Фонд «Демократичні ініціативи» обнародували чергові дані моніторингу, здійснюваного в рамках широкомасштабного проекту «Українське суспільство на рубежі ХХI сторіччя» (керівник проекту — директор Інституту соціології член-кореспондент НАНУ, доктор економічних наук, професор В.Ворона, відповідальні виконавці та автори програми досліджень доктори наук Н.Паніна та Є.Головаха). У найцікавішій публікації «Українське суспільство 1994—2001 . Результати опитування громадської думки» (на жаль, виданої, як і попередні подібні видання, мізерним тиражем) узагальнено матеріали досліджень, проведених наприкінці січня—початку лютого 2001 року. Вони публікуються у порівнянні з даними за 1994—2000 роки. Величезний інтерес викликають показники, що відбивають динаміку громадської думки щодо політики влади, процесів, що сталися в економічному, соціальному, політичному житті, духовній сфері, за минулий, 2000 рік, коли в Україні вибухнула політична криза.

Кількість респондентів, що оцінюють нинішню економічну ситуацію в країні як погану і дуже погану, трохи зменшилася (з 68% у 2000 році до 63% — на початку поточного року). Водночас зменшилася (з 23% до 21%) кількість прихильників повного переходу до ринку . А 33% опитаних (проти 30% торік) висловилися за те, щоб «повернути економіку України до того стану, у якому вона була до початку перебудови». Хоча кількість тих, хто позитивно ставиться до приватизації землі , за рік збільшилася з 40% до 42%, понад половину респондентів (51%) вважають неприпустимим дозволити її купівлю-продаж. Рік тому таких було 48%.

Показово, що кількість прихильників капіталізму в кількості респондентів зменшилася (з 17% до 13%), а прихильників соціалістичного вибору трохи зросла (з 23% до 24%). Водночас 24% (проти 20% у 2000 році) не підтримують ані тих, ані інших. Своїм становищем у суспільстві не задоволені 70% опитаних, що також трохи більше, ніж рік тому (69%).

За досить високого інтересу громадян до політики (про це заявили три чверті респондентів) 25% вважають, що сьогодні вони не можуть вільно висловлювати свої політичні погляди. Це майже вдвічі більше, ніж було в 2000 році. На думку 23% опитаних (проти 18% торік), у країні погіршилася можливість вільно висловлювати свої полiтичні погляди .

Що стосується впливу різних соціальних груп на державотворення в Україні , то учасники досліджень відзначають послаблення ролі робітників, селян, інтелігенції, керівників господарств, військових, працівників правоохоронних органів, навіть підприємців, бізнесменів. На перше місце за ступенем впливу респонденти ставлять мафію, злочинний світ (2000 рік — 43%, 2001 рік — 49%) і чиновництво — працівників держапарату, посадових осіб (33% і 36%).

У світлі цих даних не приходиться дивуватися різкому зниженню довіри громадян практично до всіх державних та суспільних інститутів . Це особливо стосується Президента, парламенту, уряду. Якщо на початку минулого року цілком не довіряли чи скоріше не довіряли Л.Кучмі 43% учасників досліджень, то в поточному році — 60%, Верховній Раді — відповідно 62% і 64%, Кабінету Міністрів — 49% і 57%, міліції — 57% і 61%, армії — 16% і 17%, політичним партіям — 63% (як і рік тому), у тому числі Компартії — 39% і 36%, націоналістам — 69% і 70%, приватним підприємцям — 46% і 54%, керівникам великих державних підприємств — 47% і 45%, традиційним профспілкам — 49% і 43%, новим профспілкам — 49% і 53%.

В цілому політичну обстановку в Україні лише 11% респондентів (проти 28% у 2000 році) характеризують як благополучну чи спокійну, а 80% (проти 60% рік тому) вважають її напруженою і навіть критичною, вибухонебезпечною, причому 60% (в 2000 році — 56%) вважають, що протягом найближчого року ніякого поліпшення не станеться. Людям не вистачає, судячи з їхніх висловлень, державного захисту від зниження рівня життя (85%), стабільності в країні та суспільстві (78% опитаних), впевненості в тому, що ситуація в країні буде поліпшуватися (70%), політичних свобод (27%), інформації про зміни, що відбуваються в суспільстві (22%). Терпіти далі злидарське становище вважає за неможливе половина респондентів. Людей турбує зниження гарантій забезпеченості роботою (70%), особистої безпеки на вулицях, у громадських місцях (64%), захищеності від сваволі влади, чиновників (59%). Вони бояться холоду в квартирах (50%). Причому більшість з перерахованих показників у порівнянні з минулим роком погіршилося.

Як бачимо, значна більшість громадян України вважає неприйнятною нинішню владу, не схвалює проведений нею політичний курс .

Важливо й те, що в результаті загострення політичної ситуації, завдяки активній позиції представників різних політичних сил з України в міжнародних організаціях, до неблагополуччя в Україні, негативним процесам, що відбувається в ній , (попрання конституційних прав і свобод, переслідування журналістів, недемократичний характер проведених у країні виборів, реальна небезпека встановлення одноосібної диктатури) було звернено увагу європейської та світової громадськості , котра неодноразово, у різних формах (у тому числі через офіційні документи Парламентської Асамблеї Ради Європи) висловлювала заклопотаність з цього приводу. Але перебільшувати значення цього чинника, на мою думку, не слід . Закордонна громадськість на багатьох прикладах показала, що її позиція може «коливатися разом з лінією», котру визначають західні центри сили.

Фактом є те, що, незважаючи на могутні удари, завдані в ході гострої політичної сутички, на втрату підтримки більшості народу України, Л.Кучма , який на певному етапі явно розгубився,

не тільки встояв, але й перейшов у наступ, прорвавши блокаду, що було встановилася довкола нього як особистості та державного діяча . Заради цього особливо попрацювали — країна повинна знати своїх «героїв» — керівники зовнішньополітичного відомства, президентської адміністрації, інші близькі до Президента діячі.

У цьому плані величезне значення для Л.Кучми мало відвідування України Папою Римським Іваном Павлом II, хоча візит його був сприйнятий неоднозначно і явно не сприяв зближенню православних Церков в Україні, отже, й консолідації суспільства.

Західних лідерів емісари влади всіляко переконують у тому, що відмови від

прозахідного курсу політики України не буде, зв’язки з НАТО будуть зміцнюватися . Було змінено й формулу пріоритетів української зовнішньої політики — її стали знову викладати в такій послідовності: європейська інтеграція — США — Росія . В Україні, куди кілька місяців практично ніхто з великих державних діячів Заходу не наважувався їхати, за короткий час побували — деякі неодноразово — американський міністр оборони, помічник президента США з питань національної безпеки, Генеральний секретар НАТО, високопоставлений діяч Євросоюзу — відомий «герой» агресії НАТО проти Югославії, президент Польщі, якій відведено особливу роль у справі втягування України до НАТО, інші державні діячі. Складається враження, що над Україною встановлено щільну опіку . Тільки-но Л.Кучма зустрінеться з В.Путіним, керівниками інших країн СНД, як до України одразу ж навідується хтось із західних емісарів і «вирівнює лінію»...

Неприємно бачити, коли, скажімо, міністр закордонних справ суверенної держави «слухає» або ж з розчуленням переказує наставляння, що давала українським керівникам американська гостя щодо проведення реформ в Україні, розвитку демократії, забезпечення свободи слова, справедливих виборів. Як кажуть в таких випадках, «за державу обидно»...

Зважаючи на все, Президенту на Заході повірили і «змінили гнів на милість» . Втім, тамтешні лідери — люди прагматичні . Не вдалося потіснити Л.Кучму, виходить, треба мати справу з ним, але так вибудовувати лінію поведінки, щоб не страждали інтереси Заходу. Реально оцінили на Заході й можливості В.Ющенка, штучно створений його прихильниками образ «єдиного в Україні «реформатора», трохи не «лідера нації». Тим більше, що після його усунення принципових змін у діяльності українського уряду, що насторожували б Захід, загрожували його інтересам, не сталося, якщо не сказати більше. Не випадково пан Х.Солана під час чергового, серпневого відвідування України вихваляв «досягнення» та позиції нового українського уряду та його глави, їх «відданість» принципу дотримання і захисту прав людини, свободи слова, незалежності ЗМІ, поваги прав національних меншостей, прагнення до того, щоб парламентські вибори в 2002 році проходили «за європейськими стандартами». Гість висловив «задоволення» ходом реформ в Україні, наміром Києва інтегруватися до європейської політичної та економічної системи, відзначив «однаковий підхід» і «спільну мову» щодо ситуації в Білорусі (?), Молдові (?) і на Балканах, що, за його словами, «турбує абсолютно всіх в Європі». Змінився й тон публікацій, теле- та радіопередач закордонних ЗМІ, в тому числі радіостанції «Свобода», про обстановку в Україні. Але ж істотних змін на краще щодо прав людини, політичних свобод, діяльності ЗМІ тут не сталося. Отже, «коливання лінії « у наявності...

Що ж стосується В.Ющенка, то інтерес до нього на Заході (та й в Україні) помітно зменшився. А з банкрутством банку «Україна» його репутація виявилася вельми підмоченою. Адже В.Ющенко знав про негаразди в банку, але, будучи главою уряду, нічого не зробив для запобігання його краху.

Коли гроза минула, Президент швидко набув колишньої, звичної для нього форми . Ще категоричнішим став тон його висловлювань відносно парламенту, депутатського корпусу, опозиції . Здійснено подальші кроки для зміцнення президентської влади , вибудовування слухняної владної вертикалі . З цією метою засновано інститут державних секретарів у Кабінеті Міністрів і міністерствах, підлеглих безпосередньо главі держави. Конституційність президентського указу з цього питання у багатьох викликає обґрунтовані сумніви, оскільки організація і діяльність органів виконавчої влади визначаються, відповідно до Конституції, винятково законами України . До того ж Указ про держсекретарів було видано у той час, коли створена Верховною Радою Тимчасова спеціальна депутатська комісія за участю представників Президента активно працювала над Законом про Кабінет Міністрів України, що його Л.Кучма повернув Верховній Раді зі своїми зауваженнями для повторного розгляду. Приймаються нові рішення, мета яких — підвищити надійність силових структур, величезної армії чиновників у виконавчих органах влади як головних опор Президента

. Прагнучи ще більше розширити президентські повноваження, адміністрація всіляко виявляє спротив внесенню до Конституції України назрілих змін, покликаних зміцнити — з урахуванням досвіду європейських держав — основи парламентаризму, а також прийняттю нового закону про вибори народних депутатів України, котрий сприяв би подоланню псевдобагатопартійності в нашій країні, формуванню в новому складі Верховної Ради реальної більшості, здатної взяти на себе відповідальність за створення уряду та його діяльність. Більш того, в країні триває інтенсивний процес «клонування» партій (в основному лівого напрямку), мета якого — відібрати голоси насамперед у комуністів, послабити опозиційні сили.

І все ж таки впевненості в міцності свого становища, в надійності найближчого оточення у Президента, схоже, немає . Тема «з ким доводиться працювати» дедалі частіше звучить у публічних висловлюваннях Президента. Тасується кадрова колода, в якій, однак, не з’являється нових, яскравих особистостей. А губернатори, мери великих міст у приватних, довірчих бесідах питають: «На кого робити ставку?»

Ніщо не свідчить про те, що політичну кризу в Україні подолано, бо не усунуто її глибинні причини , насамперед невдоволення більшості громадян своїм становищем, невіру в можливість його поліпшення у найближчій перспективі, недовіру до влади, попрання конституційних прав і свобод громадян, що триває, переслідування неугодних ЗМІ.

Є всі підстави очікувати нового загострення обстановки . Зрозуміло, що новий етап політичної кризи буде істотно відрізнятися від попереднього.

Можна не сумніватися, що вдадуться до нових порцій компромату . Але минулі півроку показали, що в Україні — на відміну від країн Заходу — це далеко не завжди сприяє росту протестних виступів. Наших людей, по суті, не зачепили навіть повідомлення про вручення високим посадовим особам великих хабарів — «сувенірів» вартістю в кілька мільйонів доларів, що в інших державах неодмінно викликало б загальне обурення і призвело б до відставки будь-якого керівника, звинуваченого в подібних корумпованих діях.

Наші люди здебільшого не підтримали, більш того — часто негативно ставилися до акцій протесту, котрі вирізнялися агресивністю учасників, порушеннями громадського порядку . До пікетів, «наметових містечок», до маршів шахтарів на Київ, грюкотіння касками біля будинків уряду, Верховної Ради, Адміністрації Президента не те щоб звикли. Влада все це давно вже демонстративно ігнорує. А безрезультатність виступів тільки підсилює невіру людей у свої сили, в можливість щось змінити на краще в цій країні.

Соціологічні дослідження, про які мовилося вище, показали, що вважають за можливі масові виступи населення відповідних міст, сільських районів проти падіння рівня життя, на захист своїх прав лише 32% опитаних громадян (в 2000 році таких було 24%). При цьому зробити щось у разі, якби рішення, що порушує інтереси народу, було прийнято Урядом України, спромоглися б лише 5% респондентів, третина не змогла дати відповіді, а 64% заявили, що нічого зробити не змогли б. Якби подібне рішення ухвалила місцева Рада, щось здійснили б 10% опитаних, 34% не змогли дати відповіді, а 56% нічого не змогли б зробити. За Радянської влади затримка з виплатою зарплати на один-два дні розглядалася як надзвичайна подія. Заходів вживали негайно. У «демократичній ж, правовій, соціальній» Україні людям за їхню працю не платять впродовж років, і вони терплять...

Іншими словами, хоча основна маса трудящих незадоволена політикою правлячого режиму, більшість їх до організованих виступів ще не готова

. Змінити ж ситуацію на краще можна тільки за активної, особистої участі сотень тисяч, мільйонів людей. Зрозуміло, стан суспільства не є сталою величиною. Тим більше, що в умовах глибокої кризи свідомість мас, як відзначав В.І.Ленін, росте стрибкоподібно. Коли невдоволення людей досягає критичної позначки, достатньо невеликого поштовху, щоб суспільство почало рухатися.

Тому головним завданням прогресивних сил залишається переконання мас, підведення до розуміння того, що їхня доля, доля України, майбутнє дітей та онуків — у їхніх руках .

На розвиток політичної ситуації в країні дедалі сильніше впливатиме виборча кампанія , що фактично вже давно почалася. Це є предметом особливого розгляду. В контексті ж розмови про політичну кризу хотілося б висловити таке міркування. Можливо, з ним не всі погодяться. На мою думку, передвиборча боротьба може пригасити антипрезидентську спрямованість масових виступів . На це спрямовані розроблені в президентському оточенні й зараз активно реалізовувані плани з формування великих пропрезидентських виборчих блоків, програми яких майже не відрізняються між собою. Сенс цієї метушні в тім, щоб створити видимість боротьби між блоками, коаліціями, відвернути увагу від нагальних проблем , що хвилюють населення, і в такий спосіб відвести удари від Президента, повною мірою використати так званий «адміністративний ресурс» та «новітні» «піарiвськi» розробки, щоб провести до нового парламенту більшість прихильників Л.Кучми. З найближчого оточення Президента надходить інформація про те, що вже зараз на такий результат чиновники з Банкової предметно (з доведенням «плану до двору») налаштовують голів місцевих адміністрацій. До передвиборчої «роботи» активно взялися екс-прем’єр, який знову ввійшов в Уряд, інші міністри, інші урядові чиновники найвищих рангів. (Хоча, до речі, виборчий закон забороняє це).

Доходить до абсурду. Одним з найактивніших «будівельників» виборчих блоків сьогодні є голова Податкової адміністрації. Нещодавно він заявив у пресі, що йому відомі наявні в країні клани, фінансово-промислові угруповання, що «захопили і поділили між собою практично всю Україну і навіть її столицю», а також їхні лідери, «помічені в компрометуючих зв’язках». Головний податківець країни, за його словами, не може назвати їх поіменно в пресі, опублікувати оперативні дані, бо «є таке поняття — презумпція невинності», але готовий «ознайомити політичних керівників з наявною інформацією» для того, щоб люди, на яких падає найменша підозра, не брали участь у парламентських виборах. Бажання, на перший погляд, шляхетне. Але вдумайтеся в суть справи. Чиновник високого рангу створює виборчий блок і заявляє: я володію наймогутнішим компроматом, можу поділитися ним з тими, хто укладе зі мною політичну угоду. А якщо не укладе? До речі, як народний депутат, я двічі звертався із запитами до названого чиновника з проханням довести до відома Верховної Ради прізвища відомих йому депутатів (їх нібито більш трьохсот), що беруть участь у створенні та діяльності бізнесових структур і навіть використовують iз цiєю метою депутатський статус. Мені відповіли: «Не дозволено». Тобто парламенту надати відомості про тих, хто не гідний бути народним депутатом, не можна, а лідерам політичних партій — за певних умов — можна? Як це розуміти? Це навіть не використання горезвісного «адміністративного ресурсу». Це є політичним шантажем. Чому ж цього не бачить Центвиборчком? Чому не реагує гарант дотримання Конституції, який ратує за те, щоб «відокремити владу від бізнесу?»

Чи так вже безпідставні чутки про те, що у разі сприятливого (для Президента) результату виборів новому складу Верховної Ради буде запропоновано змінити Конституцію України, вилучити з неї обмеження двома термінами можливості обрання однієї особи Президентом України і продовжити до семи років його повноваження? І буде Леонід Данилович правити Україною ще, як мінімум, десять років. Благо, такі прецеденти на пострадянському просторі вже існують...

Передвиборча боротьба розгортається в умовах, коли за наявності величезної кількості політичних партій, претендентів на депутатські мандати і вищі державні посади, більшість з них не має підтримки громадян . Згідно з даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАНУ на початку поточного року, тільки 19% респондентів (проти 21% у 2000 році) вважають, що в Україні є лідери, що могли б ефективно керувати країною, 46% таких лідерів не знають, а на думку 35% (проти 30% торік) таких взагалі немає. Що ж до політичних партій та рухів, котрі існують сьогодні в Україні, то наявність таких, котрим можна було б довірити владу, визнають 17% опитаних, 49% таких не знають, а 33% вважають, що їх взагалі немає. На думку 43% респондентів, багатопартійна система Україні взагалі не потрібна, а 48% відзначають, що кілька сильних керівників можуть зробити для країни більше, ніж усі закони та дискусії.

За цих умов тільки погоджені дії політичних партій, державних і політичних діячів, що щиро виступають за всебічну демократизацію суспільства, за неухильне дотримання прав і свобод громадян, за радикальну зміну політичного курсу, можуть запобігти загрозі встановлення в країні диктатури.