Проект «Україна»: перезаснуванню (не)підлягає?

Матеріали, які ми публікуємо сьогодні в рамках спільного проекту «Дня» й «Українського клубу», — це полеміка з Сергієм Дацюком і його «Принципами інтелектуальної політики» («День», № 78). Дискусія триває, чекаємо ваших думок із приводу розвитку проекту «Україна» і відгуків на запропоновані експертами стратегії. А в одному з наступних номерів «Дня» читайте матеріал про перше засідання в редакції «Українського клубу».

Caveant consules, ne quid Res Publica detrimenti capiat. — Нехай консули подбають, аби Республіка не зазнала жодного збитку. Такою була ритуальна формула ухвал римського сенату в тяжкі для вітчизни години. Утім, в Україні сьогодні вона малозастосовна. Перекладати відповідальність уже ні на кого, до відповідей громадяни повинні дошукуватися самі.

Здається, цілковитим трюїзмом є нагадування про те, що проект «Україна» досі здійснювався без жодного осмисленого плану. Різновекторні зусилля будівничих (чи правильніше — «розбудовників») мали наслідком зведення громіздкої, еклектичної й нестійкої споруди, вкрай незручної для більшості її мешканців.

Відтак, цілком очікуваними є інтелектуальні дискусії на тему «Що робити з цим проектом далі?». Сергій Дацюк у розгорнутій статті «Принципи інтелектуальної політики. Платформа єдності» («День», 16 травня 2006 року) переконує: сьогодні на порядку денному стоїть не що інше, як цілковите перезаснування держави на нових, відмінних від дотеперішніх, засадах. І намагається окреслити принципи, на яких таке перезаснування має бути здійснене.

Деякі положення статті С. Дацюка не викликають у мене жодних застережень. З багатьма іншими, на мою думку, варто полемізувати. До того ж, у його тексті не бракує внутрішніх логічних суперечностей (утім, усвідомлюю, що принаймні частина з них може бути наслідком термінологічних неузгодженостей). Та й універсальних рецептів автор не дає, обмежуючись загальними закликами до лідерства, суспільного консенсусу й інтелектуальних зусиль, пропонуючи водночас запроваджувати багатомовність і поглиблювати цивілізаційну відмінність від Росії, ще й застерігаючи: Європа так само не є «вчителькою життя».

Проте питання полягає не лише в ідеальній моделі подальшого розвитку проекту «Україна». Значно цікавіше, як на мене, інше: хто може виробити таку модель? Яким чином вона може бути сприйнята суспільством і його елітами? До якої глибини можна здійснити перебудову зведеної впродовж останніх 15 років малопрезентабельної споруди? І нарешті, хто може виступити промоутерами, а хто — виконавцями такої перебудови?

Без відповіді (бодай приблизної) на ці запитання теоретизування щодо самої моделі залишаться не більш ніж академічними вправами — безумовно потрібними з погляду підтримання інтелектуального тонусу самих учасників дискусій, але надто відірваними від реального життя.

ЩО БУЛО ДОСІ?

Перші роки української незалежності пройшли під впливом змагання (а часом і ситуативних альянсів) трьох різновекторних сил. Основними гравцями тоді були:

— стара радянська номенклатура в особі колишніх секретарів парткомів і «червоних директорів», які прагнули врости в нову реальність, максимально використавши вигоди свого становища;

— національно-демократична інтелігенція, яка в особі своїх письменницьких та наукових еліт виявилася найбільш пристосованою до нової публічної ролі «вождів нації»;

— і, нарешті, ідеологічні «вічно вчорашні», які щиро прагнули повернення до доби СРСР (й які одержали величезний козир у вигляді гіперінфляції та обвалу економіки).

Звісно, така картина є надто умовною. І в радянський час межа між «творчою» верхівкою й номенклатурою була надто розмита. І в перші роки незалежності частина «червоних директорів» вважала пріоритетом не так приватизацію, як можливість безперешкодно діяти старими адміністративними важелями.

Але важливо інше: саме тоді були закладені основи суспільного компромісу, який (в основних рисах) зберігається й до сьогодні, сполучаючи, здається, речі цілком несполучні. Як-от, наприклад, формально національний статус держави з однією державною мовою — й тотальне домінування в багатьох регіонах і в багатьох сферах суспільного життя мови іншої, що номінально вважається лишень мовою однієї з меншин. Деклароване прагнення до Європи — й «особливі стосунки» з Росією. І, нарешті, заявку на роль помітної європейської нації, покликаної відігравати суттєву геостратегічну роль (з усіма належними аксесуарами — армією й флотом, магістральними нафто- й газопроводами, успадкованим від імперії сегментом радянської науки, оперними театрами й симфонічними оркестрами — зупинімося, аби не робити перелік надто довгим) — і цілковитим нерозумінням того, як належним чином усіма тими аксесуарами ефективно розпорядитися й якою мусить (і може) бути реальна роль України в міжнародному поділі праці, капіталу, товарів і послуг.

Згодом кількість гравців на сцені збільшилась. З’явилися топ-менеджери й управлінці з вишколом (переважно доволі поверховим) на західних кафедрах (здебільшого монетаристів, «кейнсіанці» в Україні довго не приживалися). Саме вони були авторами декретів про довірчі товариства й конструкторами банківської системи (не такої й поганої на тлі всього іншого, що ми маємо).

З’явилися олігархи, які досить швидко зметикували: в наших умовах надійніше не купувати політиків, а йти до політики самим. А відтак, утвердилося те горезвісне поєднання бізнесу й політики, при якому лише адміністративна посада могла принести великі гроші. І навпаки, лише дуже великі гроші могли забезпечити впливову адміністративну посаду. Цей зв’язок досі нікому так і не вдалося розрубати остаточно.

З’явився, нарешті, клас професійних публічних політиків нової генерації (вже не з кіл «творчої інтелігенції»), здатних продавати лобістські послуги тим, хто готовий за них заплатити (існує в ньому й прошарок тих, кому не чужі певні ідеалістичні переконання, але він надто тонкий, аби говорити про нього докладно).

І, нарешті, під час помаранчевої революції на сцену вийшов новий гравець, появи якого ніхто по-справжньому не очікував — Його Величність Народ. А точніше — новосформований середній клас («середній» — лише за специфічними українськими мірками), який стихійно усвідомив свої інтереси й вирішив до кінця обстоювати власне право на людську гідність і на життя за законами, а не за «поняттями».

ЩО МИ ОТРИМАЛИ?

Перемігши, цей народ отримав у спадок усе ті ж старі еліти, сформовані впродовж минулих 15 років. Звичайно, когось відсунули на другі ролі, а хтось увірвався на звільнені перші місця. Але жодна з вибудуваних раніше бізнесово-фінансово-політичних «імперій» не зникла цілком. І, що значно суттєвіше, не змінилися загалом і самі правила гри.

Обіцяного постійного діалогу влади з народом-переможцем так і не вийшло. Ухвалюючи торішній березневий секвестр бюджету, уряд Ю. Тимошенко найменше цікавився думкою середнього класу, який цей секвестр зачепив найболючіше. І, схвалюючи вельми витратний проект перенесення своєї резиденції, Президент В. Ющенко, схоже, й не замислювався над тим, що платники податків воліли б, можливо, використати ці кошти по-іншому.

Народові, як і раніше, відводили роль схвалення дій мудрої влади. А фрагментованому експертному середовищу — роль виконавців переважно «технологічних» замовлень. Що ж до фахових науковців, які в усьому світі є не лише здобувачами й ретрансляторами нових знань, а й головними експертами при оцінці проектів управлінських рішень, то в Україні про них традиційно забули взагалі.

Однак, захопившись боротьбою за перерозподіл сфер впливу, влада, схоже, елементарно проґавила те, що 1 січня 2006 року правила гри в Україні стали іншими. Що стара, вибудована корумпованими, але по- своєму професійними адміністраторами, піраміда, яка мала вершиною відомий будинок на Банковій, наказала довго жити. Що на місцях відразу ж утворився відчутний вакуум влади (тут сьогодні вже намагаються урядувати не обтяжені відповідальністю ради, а місцеві держадміністрації, на які цю відповідальність покладено законом, остаточно опинилися в ролі «хлопчиків для биття»). Що, нарешті, в Києві вже ніхто не має контрольного пакету при ухваленні рішень — і це при відсутності будь-якої традиції цивілізованих (а тим більше публічних) домовленостей.

Сумлінні й професійні адміністратори з табору В. Ющенка, схоже, переймаються насамперед тим, як зберегти бодай елементи колишньої вертикалі (у вигляді держадміністрацій і частини «силовиків») і хоча б почасти забезпечити таким чином прогнозованість держави з майже гарантовано нестабільним урядом. Сумлінні й професійні експерти з табору Ю. Тимошенко заклопотані тим, як відновити колишню владну вертикаль, але замкнути її вже на головному кабінеті в будинку Кабміну (звісно, при умові, що власником цього кабінету буде сама ЮВТ). Прагматичні й не менш професійні консультанти Регіонів розробляють докладні схеми того, як забезпечити своїм замовникам вагомий шмат «державного пирога».

І якщо при цьому й лунають слова про стратегію розвитку, то, наразі, вони є здебільшого камуфляжем для чогось зовсім іншого. Зовсім не заперечую професіоналізм виготовленого в ході підготовки різних проектів програм інтелектуального продукту, але смію припустити: замовників цікавило насамперед те, що йшло в проектах різних угод слідом за програмою й що соромливо називалося розподілом сфер відповідальності.

ЩО БУДЕ ДАЛІ?

Не виключено, що зусилля трьох названих вище груп завершаться досягненням певного компромісу — не надто стійкого й не надто тривалого. А після прогнозованої кризи досягнуть нового компромісу на дещо змінених умовах.

А потім це повториться ще, й ще, й ще раз... Аж поки внаслідок якихось нових виборів конституційна більшість під куполом Верховної Ради, а також головне крісло на Банковій не опиняться в руках однієї політичної сили, очолюваної яскравим харизматичним лідером. Тоді нас справді може очікувати повернення до президентської республіки (яке втомлені нескінченними урядовими кризами виборці сприймуть із видимим задоволенням).

Але важко припустити, що хтось найближчими роками отримає в українській політиці контрольний пакет. Значно простіше спрогнозувати наявність багатьох пакетів блокуючих.

Звідси висновок перший: «перезаснування держави» з волі якогось новітнього «українського де Голля» не буде. Звісно, претендентів на таку роль не бракуватиме, але ніхто з них не отримає найближчим часом одноосібного мандата нації на здійснення радикальних змін. І, мабуть, це — добре, бо єдиної продуманої моделі таких змін ще не існує навіть на рівні експертних середовищ.

Не загрожує нам і поява «українського Гавела» — людини, здатної в певному сенсі «перезаснувати державу» не так сталевою рукою, як високим моральним прикладом. Надто бо тяжким виявилося «післяпомаранчове розчарування», й, вірячи в ідею, люди ще нескоро знову навчаться довіряти щирості намірів окремого політика (говорю знову-таки не про сегмент відданих «фанів» — такого не бракує ані В. Януковичу, ані Ю. Тимошенко, ані навіть В. Ющенку з його підупалим рейтингом — а про сталу більшість у суспільстві).

А відтак, саме «перезаснування держави» в чистому вигляді можливе лишень унаслідок спричиненої нестабільністю тяжкої соціально-політичної кризи, коли хвиля може винести на поверхню нові яскраві обличчя, не пов’язані з минулим. Але ризикованість такого шляху (та його невідповідність лагідній і розважливій національній вдачі) спонукає автора не говорити далі на цю тему.

З ЧИМ ПОВ’ЯЗАНІ НАДІЇ?

Чи означає це, що ситуація цілком безнадійна, що Україні впродовж найближчого часу загрожує малопродуктивний період нескінченних урядових криз?

Знов-таки, попри всі складнощі моменту, я б не наважився бути настільки однозначним. Адже суспільство вкотре продемонструвало, що в ньому існує потужний попит на демократичні зміни (й то вже проблема «Нашої України», що цей попит матеріалізувався в підтримці харизматичної популістки Ю. Тимошенко, а не «правильного в усіх відношеннях» Ю. Єханурова).

Нагадаю про ще одну промовисту деталь: мери лише восьми обласних центрів зберегли після виборів свої крісла. Про те, що наявні політичні сили просто не очікували такого запиту на оновлення, свідчить бодай приклад Києва, де всі без винятку головні партії усунулися від боротьби, негласно (або й гласно) підтримавши О. Омельченка, а кияни, врешті-решт, не мали нічого іншого, як вибирати між банкіром Л. Черновецьким і боксером В. Кличком...

А будь-який суспільний запит повинен неминуче народити силу, здатну його задовольнити. В умовах політичної свободи вже немає перешкод для фінансування такої сили з боку національного бізнесу, й усе залежатиме від здатності політиків та їхніх консультантів запропонувати конкурентоспроможний продукт (хоча слід мати на увазі: після «холодного душу» березня 2006-го, коли згоріли мільярдні політичні капіталовкладення, що здавалися цілком надійними, переконувати потенційних спонсорів буде непросто, й тому ті 11 партій, які за результатами виборів опинилися в парламенті, вже отримали солідну фору).

Отже, принаймні кучмівська стагнація Україні ближчим часом явно не загрожує. А неминуче перетворення партій на виразників інтересів реальних суспільних верств (а не простих інструментів у руках лідерів та осіб, що стоять за ними) із часом неминуче призведе й до ухвалення більш нормальних законів та розумніших рішень місцевої влади.

І в межах парламентсько-президентської республіки (з усіма її недоліками) українські еліти просто приречені будуть більше уваги приділяти пошукам компромісу (раніше такої потреби не існувало, адже все вирішувала команда з Банкової).

Звичайно, все це мало нагадує «перезаснування», але цілком може розглядатися в термінах нормального (хоч і запізнілого) розвитку громадянського суспільства. І Президент міг би зробити до 2009 року ще чимало корисного, якби не намагався стулити рештки «вертикалі» (торік, ще маючи повноваження Л. Кучми, він не виявив себе достатньо переконливо в ролі автократа), а перебрав на себе роль модератора головних суспільних дискусій.

ЩО РОБИТИ ЕКСПЕРТАМ?

Відповідь на це запитання гранично проста: працювати. Фахово працювати з усіма без винятку потенційними замовниками, до якої б політичної сили вони не належали. Адже інтелектуальна стагнація в таборі, скажімо, особисто мені несимпатичних комуністів (тут може стояти й інша назва) не йде на користь українському суспільству в цілому. Як не йде на користь і фактична автаркія названих комуністів (знов-таки може стояти й інша назва), їхня нездатність вступати у відкриті інтелектуальні дискусії, де співрозмовники оперують принаймні однією термінологією.

Натомість експерти за природою своєю покликані спілкуватися поміж собою. І цим вони (на відміну від «політтехнологів», які спеціалізуються на провокаціях і збуренні ворожнечі) сприяють реінтеграції політичного поля України, вносячи вироблені під час спільних обговорень ідеї в абсолютно різні середовища.

Але при цьому експерти повинні чітко виходити з реалій сьогодення й не пропонувати речей очевидно нездійсненних. Адже, як показує історія, політика малих кроків часом бувала продуктивніша за спроби утопічних «великих ривків». (Будьмо відверті: сьогодні передумов для здійснення чогось подібного до осмисленої й здійсненої як єдиний національний проект повоєнної трансформації Німеччини чи Японії в Україні ще немає. Але це не значить, що їх не буде ніколи. Й обов’язок експертів — ці передумови конструювати).

Ще один обов’язок експерта дуже подібний до лікарського: не нашкодити. Слід братися лишень до тих питань, де експерт насправді є експертом. Пишу це тому, що С. Дацюк, перший раз стаючи на реальну землю після високих теоретизувань, пропонує, як панацею, на сьогоднішні проблеми мовного протистояння... концепцію багатомовності українського суспільства.

Я зовсім не відкидаю апріорно й такої концепції. Але слід мати на увазі: втілення реальної ліберальної багатомовності (за прикладом канадської) на всій території держави потребує, крім усього, ще й величезних коштів. Адже має бути забезпечено не лише переклад усіх офіційних паперів усіма внесеними до певного переліку мовами, а й, скажімо, право дитини навчатися рідною мовою (навіть коли в околі ближчих 100 км ніхто такого бажання її батьків не поділяє). За оцінками експертів, на це пішло б щонайменше 10% сьогоднішнього держбюджету України. Хтозна, чи навіть пересічні виборці Партії регіонів готові платити таку ціну за двомовність і чи не зручніше їм перебути ще певний час в умовах сьогоднішнього (нехай недосконалого!) мовного компромісу, аж поки життя (й експерти) не підкажуть шляхів його покращання.

А до всього, канадська багатомовність зовсім не гарантувала єдності Канади. Адже франкомовний Квебек на минулому референдумі відокремлювали від незалежності кілька десятих відсотка голосів. Це вже справа канадців, чи погоджуватися (чи ні) на сьогоднішню фактичну одномовність Квебека (при значно вищому статусі французької в решті англомовних провінцій) в ім’я збереження політичної цілісності своєї країни. Але чи буде колись реалізована аналогічна модель для України (з юридичним визнанням російської одномовності Криму й Донбасу; бо ж нереалістично очікувати, що та ж Партія регіонів послідовно запроваджуватиме тут реальну двомовність за ліберальними західними стандартами), — сказати не беруся. Більше того, як експерт й як громадянин послідовно такій можливості опонуватиму.

Водночас я ще раз підкреслюю: й мовна царина, й питання євроатлантичної інтеграції, й навіть такі базові економічні питання, як запровадження купівлі-продажу землі, чи рівень податків (який, не нищачи виробництва, все ж забезпечить певні соціальні стандарти в призвичаєному до патерналізму суспільстві), потребують широкого суспільного компромісу. Який, до того ж, ніколи не переросте в цілковитий консенсус. (Утім, до відома прихильника консенсусу С. Дацюка: в Польщі, яка майже одностайно прийняла ідею членства в ЄС, два з трьох членів сьогоднішньої правлячої коаліції сповідують євроскепсис). Роль експертів у виробленні прийнятної для більшості моделі такого компромісу — очевидна.

І насамкінець. Ми всі ще довго приречені будемо жити в еклектичній і незручній споруді під назвою «Україна». І навіть ті спроби «євроремонту», які час від часу здійснюватимуться, інколи лишень псуватимуть настрій мешканцям, повз чиї двері носитимуть будівельне сміття.

Мабуть, цей будинок і не міг бути іншим — через конкретні історичні умови його зведення. Проте, покращуючи його, слід пам’ятати не лише про амбітну архітектуру й побутові вигоди, але й про наявні для перебудови ресурси й про підтримкову спроможність основних стін.

А самі плани реконструкції потребуватимуть віднині фахових розробників, які до того ж зуміють переконати мешканців у їхній доцільності, ба більше — неуникності. Бо певний рівень свободи мешканці цього будинку вже завоювали.

На тому — dixi et animam meam levavi. — Сказав і полегшив тим свою душу.