Назарбаєв і вибори

Чи збудуться прогнози Юрія Райхеля, або Казахстан — це не Єгипет?

Бурхливі політичні події, які розгорнулися на півночі Африки та в країнах арабського Сходу, буквально заполонили всі засоби масової інформації й стали предметом гострих обговорень. Експерти з питань країн Близького Сходу, які досі мовчали, раптом почали вибудовувати такі політичні конфігурації й давати свої прогнози, від яких у декого стало перехоплювати дух, повіяло «перманентною революцією», яка насувається. Багато хто, мабуть, пригадав класиків «вічно живого вчення» і слова з пісні «Есть у революции начало, нет у революции конца». Нерозв’язані впродовж багатьох десятиріч близькосхідні проблеми та соціальні суперечності, які загострилися, за умов світової економічної кризи, поза всяким сумнівом, стали детонуючою основою масових виступів.

Багато що в сучасному світі, який глобалізується, взаємопов’язане, але, в той же час, проводити прямі паралелі між мусульманськими державами Африки та Близького Сходу з країнами пострадянського простору не завжди коректно. Політичні, соціально-економічні умови, політична культура, правлячі політичні режими в колишніх радянських республіках досить сильно відрізняються від цих держав і один від одного, зокрема. Будучи багатолітнім і постійним читачем «Дня», який дає можливість представити весь спектр думок, хотілося б висловити свій погляд щодо тих процесів, про які Юрій Райхель пише у своїй статті «Вибори замість референдуму. Назарбаєв хоче уникнути єгипетського варіанту» (День № 21, 8 лютого 2011р.) і спробувати висвітлити ті грані, які автор статті не побачив чи не зумів побачити.

Шановний автор статті, аналізуючи діяльність Н. Назарбаєва, пригадав усе, аж до неучасті його в підписанні біловезьких угод і участь в організації підписання алматинських угод. Хочу нагадати про те, як формувалася радянська партійно-господарська еліта в колишніх союзних республіках і в автономних утвореннях, під яким партійним пресом вона перебувала і про те, що значна частина сучасної політичної еліти пострадянського простору вийшла з радянських компартійних штанів і частково — з комсомольських. Як проходило національно-державне будівництво з постійними масштабними соціальними експериментами, з тяжкими його наслідками для народів і в тому числі для владних національних еліт, які або знищувалася в жорнах репресій, або деформувалися в останні десятиріччя існування радянського режиму? Казахстан перед самим розвалом СРСР пережив трагічний для республіки грудень 1986 року, з першими в країні масовими протестними виступами проти диктату Кремля, які були придушені найжорстокішими методами, з використанням каральних військ, екстрено перекинутими авіацією з довколишніх республік і Підмосков’я (дивізія ім. Дзержинського). Пролилася кров, були жертви. Всі подальші п’ять років республіка перебувала буквально в кулаці Центру. Керівники всіх рівнів республіки не стали винятком.

Репресії ж щодо учасників цих подій мали тотальний характер. Студентів виключали з вишів лише за те, що вони були на майдані. Мого шкільного товариша Утвіха Леонгарда, студента політехнічного інституту, розташованого поряд із майданом, виключили з інституту «за казахський націоналізм». Після цього він, недовго думаючи, виїхав із родиною на історичну батьківщину до Німеччини. Допитам було піддано тисячі студентів, багатьох засудили на різні терміни ув’язнення за сфабрикованими звинуваченнями. Слідчий з особливо важливих справ під час допиту, не маючи проти мене конкретних звинувачень, але знаючи, що я кримський татарин, беру участь у всіх дискусіях з національного питання, висунув проти мене останній свій аргумент: «Ви ж знаєте, що дружина Кунаєва — татарка!». На що я, студент історичного факультету університету, який спеціалізується на етнографії, відповів йому в його ж манері: «Ви сказали, що боретеся з націоналізмом, то чому ж ви виступаєте проти інтернаціональних шлюбів? Ви ж самі — націоналіст!» Почалася словесна перепалка. Слідчі, які допитували інших студентів, почувши крики, підбігли до нашого столу на допомогу своєму колезі.

Коток репресій пройшовся по керівниках вишів і, в тому числі, провідного в республіці — КазДУ, за активну участь студентів у грудневих виступах. Було звільнено шанованого нами, студентами, молодого та енергійного ректора, відомого вченого — Умірбека Аріслановича Джолдасбекова. Національна інтелігенція піддавалася всіляким обмеженням і гонінням. У республіці було заборонено масові громадські заходи, мітинги та багато чого іншого. Москва припиняла будь-який прояв вільнодумства, було прийнято Постанову ЦК КПРС «Про казахський націоналізм» зі всіма наслідками, що з цього випливали. У республіці, де корінне населення становило меншість, а в північних областях його відсоток був мінімальним, протистояння між двома найбільшими етнічними групами могло мати непередбачувані наслідки. За умов, коли М.Горбачов намагався реформувати СРСР (новоогарьовський процес), країною прокотилися криваві міжетнічні конфлікти, ГКЧП і розпад СРСР, який стався після нього. Від зважених дій керівника величезної республіки залежало дуже багато.

Н. Назарбаєв, ставши президентом у цей складний час, змушений був проявляти стриманість, відчуваючи відповідальність за долю народу, не робив різких дій, адже вся історія Казахстану ХХ сторіччя, окрім досягнень, — це тотальні репресії, знищення інтелігенції, страшний голод 30-х років, масова втеча корінного населення до сусідніх держав. І навіть після півсторіччя, старі казахи все ще згадували із страхом ці голощокінські часи. Всі національні околиці радянської імперії перебували під суворим контролем, Казахстан не був винятком. Тут корінне населення за два перші десятиріччя радянської влади звели до рівня національної меншини. Сталінські репресії перетворили республіку на частину архіпелагу ГУЛАГ, сюди ж депортували під час війни цілі народи, евакуювали величезну кількість людей, повоєнне освоєння цілини перетворилося на справжню нову колонізацію. Мовна політика повоєнного періоду звела казахську мову до такого стану, що у вісімдесяті роки міська казахська молодь уже була російськомовною. На всю більш аніж мільйонну столицю, Алма-Ату, була лише одна школа із казахською мовою навчання.

Країна пережила важкі роки пострадянської розрухи, економічну кризу. Нові політичні реалії, які з’явились після здобуття незалежності, спричинили міграцію населення з республіки і в республіку. У ці роки тривав виїзд німецької частини населення до ФРН, що почався ще в сімдесяті роки. Представники іншого депортованого народу — кримські татари — почали повертатися на батьківщину, в Крим, ще до розпаду СРСР із 1987 року. Частина російськомовного населення мігрувала в більш сприятливу тоді в економічному плані Російську Федерацію. Частина залишила територію республіки, не бажаючи жити в нових соціально-політичних умовах, втративши колишній неофіційний статус «першого серед рівних». Міграційні потоки в республіку також були неоднорідними, хоча їх абсолютну більшість становили етнічні казахи. Казахи, які переселялись із колишніх радянських республік до Казахстану, були найбільш підготовленими до нових умов. Але була інша значна за своєю чисельністю категорія переселенців, які змушені були залишити батьківщину в роки репресій, насильницької колективізації й масового голоду. Рятуючись від смерті, вони тікали в Афганістан, Іран, Китай, Монголію й інші країни. Життєвий устрій та їхні умови проживання сильно відрізнялися від місцевих. Казахстан у ці роки приймає рішення про повернення на історичну батьківщину казахів із цих країн. Держава з 16-мільйонним населенням організовано переселила на історичну батьківщину понад один мільйон казахів-оралманів (які повернулися), створивши їм житлові умови і прийнявши спеціальні програми з їхніх адаптації й інтеграції. Заслуга в цій благородній і гуманній справі першого президента Казахстану Нурсултана Абішевича Назарбаєва — величезна. Для порівняння: 46-мільйонна Україна сьогодні з великими труднощами вирішує проблеми облаштування й інтеграції 300 тисяч кримських татар, я не говорю про мільйони українців, розсіяних на просторах Російської Федерації до крайнього Далекого Сходу, значна частина з яких залишили рідну Україну не за власним бажанням. Міжетнічні і міжконфесійні взаємини в Казахстані носять доволі стабільний характер, хоча, на жаль, бувають окремі ексцеси.

Восени минулого року після міжнародного конгресу соціологів у Бішкеку я приїхав до Алмати, де не був уже рівно 20 років після закінчення університету і повернення на батьківщину в Крим. Таксист, казах середніх років, запитав по-казахськи у мене, звідки приїхав. Я йому казахською відповів: «З України». Зав’язалась розмова, і я почув справжній комплімент: «Ви стільки років не були в Казахстані, а рідної мови не забули». Довелося здивувати його, сказавши, що моя рідна мова — кримськотатарська, споріднена з казахською, і що я народився й жив у Казахстані. Місто невпізнанно змінилося: новобудови на кожному кроці, рідний університет просто не впізнати — величезна кількість нових навчальних корпусів, палац студентів ім. У. А. Джолдасбекова, фінансується наука.

Мене, людину із сільським корінням, цікавило більше, як живе село і, звичайно ж, рідне, розташоване мало не за сто кілометрів від Алмати. Найточніший індикатор стану суспільства — село — живе своїм життям. Усі вулиці великого села заново асфальтовані, поміняли лінії електропередач, водопровід працює, для поливу городів та присадибних ділянок воду подають із каналу, що проходить над селом, будують у селі будинки, сільська середня школа у хорошому стані. Тепер вона носить ім’я сина нашого класного керівника Віри Семенівни — Олександра Бубенцова, загиблого в Афганістані. Класи повністю укомплектовані учнями — наочний показник високої народжуваності. На нашій центральній садибі колишнього плодовинрадгоспу «Казахстан» — аналогічна картина. Школа ім. Героя Радянського Союзу Жунусбая Каїпова, в якій ми навчалися в 9—10 класах, чиста, світла, двір доглянутий. Побачивши, що я фотографую школу, незнайома вчителька запитала: «Ви, напевно, з Криму, з наших татар?». Почувши позитивну відповідь, почала запрошувати до вчительської на чай. Казахстанський патріотизм відчувається в усьому — від державної символіки і до доброзичливого ставлення до своєї незалежної держави.

Зайшов у сільський акімат. Акім — голова по-нашому, випускниця нашої школи — розповіла про всі зміни: незважаючи на те, що всі кримські татари вже давно переїхали в Крим, досі всі танцюють кримськотатарську «Хайтарму», а за кримськотатарську пісню «Мен гогерджин олайим», у якій є слова «Я хочу стати голубом, долетіти до батьківщини, приземлитися на рідний двір», яку було написано в ті роки, коли існувала заборона на перебування кримських татар у Криму, на обласному огляді художніх колективів посіли перше місце. Досі виноград із плантацій, закладених і вирощених нашою сім’єю, називають іменем батька. Площі під виноградниками й садами значно скоротилися, тепер більше займаються вирощуванням овочів і тваринництвом, це вимагає менше оборотних коштів, і вигоду можна отримати швидше.

Спілкуючись з колишніми сусідами-земляками, людьми різних національностей, розпитуючи про життя, плани, владу, чув приблизно одне й те саме: «Поки Назарбаєв президент — ми спокійні», «Кращого за нього сьогодні немає». Люди, які пережили важкі роки, інтуїтивно відчувають, хто їм потрібний.

Впадає в очі те, що казахстанські ЗМІ працюють дуже коректно з усіх питань етнічної тематики. Переглядаючи щодня різні передачі каналів казахською та російською мовами, я жодного разу не відзначив навіть натяку чи прихованої агресії, неприязні, некоректної подачі інформації щодо якоїсь етнічної спільноти. Це дуже контрастує з деякими кримськими виданнями, які з року в рік ображають національну гідність цілого народу, формують негативні стереотипи про нього, а місцеві суди не вбачають у цьому порушення норм права. Чого варта наскрізь пронизана расизмом стаття «Принесені вітром» у одній з кримських газет. У Казахстані культові споруди повернуто віруючим усіх конфесій, будуються нові храми, у республіці заборонено діяльність екстремістських релігійних сект і течій. Про вандалізм на кладовищах, «війну з покійниками» говорити не випадає, у Казахстані піти на такий гріх — це поставити себе й свою сім’ю поза суспільством.

У системі освіти відбуваються великі зміни, з’явилися нові виші, що працюють за європейськими стандартами. Казахська мова, державна, відновлює свої позиції, збільшилася кількість тих, хто говорить рідною мовою, чиновники заговорили державною мовою. Президент підкреслено говорить двома мовами. Ухвалено програму, спрямовану на досконале знання трьох мов усіма громадянами держави — державної, російської, англійської. Російською мовою володіють всі казахстанці, наразі завдання — навчити населення казахської мови. Знати державну мову тепер стає престижним. Держава направляє тисячі молодих казахстанців на навчання до найпрестижніших вишів Європи, США, Китаю. У школах із казахською мовою навчання годин російської мови як предмету стільки, скільки в школах із російською мовою навчання годин казахської мови. Відносно численні національні групи мають школи з рідною мовою навчання. Держава вимагає від місцевої влади й чиновників від освіти організації в різних формах обов’язкового вивчення рідної мови дітьми всіх без виключення етнічних спільнот Казахстану. Лише торік у Казахстані було побудовано 200 нових шкіл, багато дитячих садків.

Мій приїзд до Казахстану збігся із 20-річчям закінчення університету, відбулася зустріч нашої групи. Половина випуску — в науці й освіті. Є вже два доктори наук і шість кандидатів наук, є керівник церковного округу й настоятель церкви протоієрей отець Олександр, в миру — Олександр Гайченя, наш добрий друг і товариш, батьки якого, заслані до Казахстану, — українці. Саша на першому курсі пояснив мені сенс свого прізвища, відтоді я знаю, як українською називається невеличкий лісок.

Становлення Казахстану як незалежної держави відбувалося за складних соціально-економічних і політичних умов, при цьому майже за 20 років незалежності зроблено чимало. Темпи економічного розвитку найкращі на пострадянському просторі, сприятливий інвестиційний клімат залучає міжнародний капітал. У країні здійснюються загальнонаціональні проекти, такі як перенесення столиці з Алмати до міста Астана, яке забудовується сьогодні за найкращими світовими проектами, прийнята й успішно реалізується програма другої індустріалізації. Зовсім нещодавно Казахстан успішно провів Азіаду — сьомі зимові Азійські ігри, побудувавши для цього всі необхідні сучасні спортивні об’єкти.

Республіка активно проводить свою зовнішню політику, світська держава сьогодні стає одним із лідерів мусульманського світу, є активним членом Організації ісламської конференції. Казахстан, що головував торік у ОБСЄ, відіграє значну роль у зміцненні співпраці між ОІК і ОБСЄ. Саміт ОБСЄ, проведений наприкінці минулого року в Астані, став іще одним визнанням зваженої зовнішньополітичної діяльності керівництва країни, хоча опозиція сильно критикувала саміт, як і будь-яку іншу діяльність влади — на те вона й опозиція.

Тепер щодо виборів та опозиції. Після президентських виборів у грудні 2005 року і чергової переконливої перемоги Н. Назарбаєва пройшло п’ять років. Що могла зробити за цей час опозиція і чи є у неї для цього ресурси? Опозиція представлена партіями, що не дуже відрізняються одна від одної, вони малопотужні і не мають широкої соціальної бази. Комуністична народна партія Казахстану — це вже вчорашній день, їй необхідно себе позиціонувати як опозиція, без цього вона не матиме жодної політичної ваги в суспільстві. Її союзники ГСДП «Азат» і незареєстрована партія «Алга» не мають якихось вагомих заслуг перед суспільством, навряд чи виборець голосуватиме за ці партії масово. Відмова від участі у виборах ГСДП «Азат» можна розглядати як беззастережну капітуляцію. Лідери партії «Азат» — це дуже не схожі за своїм минулим, заслугах та значущості люди. Поет Мухтар Шаханов, який ще за радянських часів принципово відстоював і захищав казахську мову, мав багато неприємностей від влади, нині користується повагою в суспільстві. До нього дослухається влада, його добре знають у тюркському світі, це, поза сумнівом, — особистість. Генеральний секретар партії, є й така посада у наш час, журналіст із учорашніх комсомольців і молодих партійних функціонерів останніх років радянської влади, колишній комуніст. У партії є представники молодого бізнесу, але немає харизматичного лідера. Перший космонавт Казахстану, Герой Радянського Союзу і Народний герой Казахстану Тохтар Аубакіров — шанована людина, та чи звалить він на себе важкий тягар лідера опозиційної партії після всенародної космічної слави. Тут можна поставити велике запитання. Екологічна партія також не має такого впливу, який свого часу мав громадський рух «Невада-Семипалатинськ» під керівництвом поета і громадського діяча Олжаса Сулейменова.

Всі ці партії по-різному протистоять пропрезидентській партії НДП «Нур Отан». «Нур Отан» має краще кадрове забезпечення, сталу партійну структуру, досвідчених керівників на місцях, великі ресурси і найголовніше — реальні заслуги перед казахстанським суспільством та величезний потенціал для реалізації грандіозних планів. Якщо поставити на політичні ваги з одного боку НДП «Нур Отан», а з іншого — решту партій, напевно, ваги навіть не ворухнуться. Опозиції може допомогти лише сама влада, якщо зробить резонансні прорахунки і провали і, найголовніше, якщо не припинить робити або не притримає хвалебні оди на адресу Н. Назарбаєва за його справжні заслуги перед суспільством і державою, які суспільством можуть сприйматися неоднозначно. Нурсултан Назарбаєв як здорова і тверезомисляча людина, напевно, філософськи ставиться до різного роду похвал із властивою степнякам розсудливістю. Н. Назарбаєв як політик, з одного боку, гнучкий, з іншого — твердий. За характером він середній між першим президентом України Л. Кравчуком та Є. Марчуком. У відповідь на прогнози Юрія Райхеля можу сказати, що єгипетський варіант у Казахстані не пройде, умови дуже різні, якщо, звичайно, оточення президента «вже надто сильно постарається». Майбутні президентські вибори будуть за Нурсултаном Абішевичем Назарбаєвим і стануть оцінкою його реального внеску в становлення і розвиток незалежного Казахстану, кредитом на майбутню його діяльність. Нам, чомусь останнім часом з особистостями не щастить, або наше суспільство довго дозріває.