Моя відповідь Володимиру Паніотто

Наша газета до соціології завжди ставилася з великою відповідальністю і обережністю. А також з великою увагою. Саме тому ми не могли не опублікувати статтю директора Київського міжнародного інституту соціології Володимира Паніотто про взаємодію соціологів і ЗМІ (див. №215), хоча й не з усім були згодні. Власне, починалася стаття з критики нашого видання — в одному з матеріалів в підзаголовок була винесена некоректна цифра, в чому Володимир Ілліч, до речі, вбачає і помилку самих соціологів. Решта статті була присвячена розбору іншої статті — нарису журналіста видання «Грані плюс» Валерія Зайцева. Сьогодні ми пропонуємо увазі наших читачів думку пана Зайцева i сподіваємося, що полеміка не переросте у суперечку за суттю і за формою.

Коли я писав нарис «Далекі горизонти Наталії Паніної» — про чудового соціолога, яка пішла з життя в серпні нинішнього року, — то, враховуючи меморіальний характер публікації, по можливості намагався уникати дискусійних суджень. Я і збагнути не міг, що невелика стаття про чесного вченого і світлу, мужню жінку («Грані плюс», № 32, 1—7 листопада, 2006 р.) може стати приводом для полеміки.

Проте гнівна відповідь генерального директора Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) Володимира Паніотто, яка з'явилася минулої п'ятниці («Нестерпна легкість журналістських міркувань», «День», 08.12. 2006 р.), не стала несподіванкою. Річ у тім, що місяць тому мені вже доводилося читати замітку того самого автора під тією самою назвою, опубліковану на сайті КМІС. Оскільки теми порушувалися вузько професійні, коментар до пред'явлених обвинувачень на мою адресу був розміщений лише в інтернет-версії «Граней плюс» (20.11.2006, 01.50). Тим часом текст Паніотто із сайту КМІС тихо зник для того, щоб відродитися в газеті «День» — у новій, доповненій редакції.

Професор Паніотто вважає, що я належу до «найбільш стійких противників соціології» і звинувачує в поверховості, некомпетентності, а найпаче в тому, що я видаю свої погляди — поверхові, некомпетентні й соціолого-ненависні — за позицію Наталії Паніної. Все це можна було б ігнорувати. Особисто мені достатньо схвалення і теплих слів про мій нарис, сказаних найближчим соратником Наталії Вікторівни — її чоловіком Євгеном Головахою, доктором соціології, заступником директора інституту соціології НАН України. Проте стаття Паніотто заслуговує на серйозну увагу, оскільки не лише відображає особисті комплекси Володимира Ілліча, а й порушує серйозні проблеми вітчизняної соціології.

Маю відразу заявити, що не тільки не належу до «добiрного» кола «стійких противників соціології», а й до самого професора Паніотто ставлюся без будь-якого упередження — в пам'ять про його славне минуле серйозного вченого, якого поважала і цінувала покійна Наталія Паніна, а також, до речі, і такий авторитетний соціолог, як Євген Головаха. Але саме те, що під сумнівом опинилася репутація метрів рівня Паніотто, є свідченням серйозності проблеми. Адже не липові директори віртуальних центрів, а стовпи соціологічної думки збирали прес-конференції і публічно таврували один одного — хто, коли, кому і за що продавався. І досі ніхто з учасників конфлікту від слів своїх не відмовився і публічно перед колегами — мовляв, пробачте, звів наклеп я на вас! — не каявся. Можливо, в самому соціологічному середовищі інцидент вважається вичерпаним, але це, на жаль, аж ніяк не означає, що суспільство отримало зрозумілі відповіді на запитання і підозри, які виникли задовго до кризи 2004—2005 рр.

Паніотто звинувачує мене в тому, що я насмілився засумніватися в достовірності результатів президентських виборів 1999 року і екзит-полу, який ці результати підтвердив. Комізм ситуації, про що Володимир Ілліч не знає, полягає в тому, що влітку 1999 року я опублікував статтю, в якій припустив, що, оскільки Л. Кучмі може не вистачити фальсифікаційного «ресурсу» для перемоги на виборах, то, можливо, губернатори і не ризикнуть докладати всіх зусиль щодо фальсифікацій. За боязке припущення, що фальсифікації можуть бути не дуже значними, на мене обрушилася критика прогресивної преси — зокрема й«Дня» — того самого «Дня», в якому нині Володимир Паніотто дорікає мені вже за припущення, що в тому самому 1999 році фальсифікації взагалі мали місце. «Невже В. Зайцев вважає, що реально переміг П. Симоненко, але Кучмі вдалося сфальсифікувати результат»? — патетично запитує Паніотто. Правду кажучи, — ні. Я так не вважаю. Я просто не знаю. І не думаю, що хтось у змозі дати однозначну відповідь — чи то тогочасний голова Центрвиборчкому Михайло Рябець, чи навіть сам Кучма — після всіх фальсифікацій, особливо в турі ПЕРШОМУ, застосованих для того, щоб саме Петро Миколайович став у другому турі спаринг-партнером Леоніда Даниловича.

Володимир Ілліч Паніотто не заперечує, що влада у принципі може сфальсифікувати результати виборів, але в його уявленні, «йдеться про те, щоб, використовуючи компромат на різних керівників, на голів колгоспів, зобов'язати їх забезпечити потрібний результат. Для такого забезпечення вони організують тиск на виборців, голосування під контролем і т.п., при цьому люди реально голосують за тих чи інших кандидатів, і дані екзит-полів збігаються з цим голосуванням. Це не фальсифікація під час підрахунку голосів, а фальсифікація самої процедури виборів, фальсифікація волевиявлення народу».

З іншого приводу, але як точно було сказано: «Ви, професоре, щось нескладне вигадали. Воно, може, і розумно, але дуже незрозуміло». Тобто, ймовірно, всі ці маніпуляції дійсно використовувалися. Паніотто міг би, крім безневинного «компромату», сказати ще і про «підвісити», і про «вирвати». Але бувають методи значно простіші. І я не пам'ятаю, щоб хтось спростував слова добре інформованої Юлії Мостової, яка описала як НДП — тогочасна «партія влади» — долала 4-вiдсотковийй бар'єр на парламентських виборах 1998 року, «перерозподіляючи» отримані голоси «в одних областях від Аграрної партії до «Трудової України», а в інших — відбираючи ці самі голоси у «Трудової України» на користь НДП». («Дзеркало тижня», 4 — 10 квітня 1998 р.).

Вибори 1998 року — це були перші вибори «епохи Кучми», і механізми «перерозподілу» швидко удосконалювалися. У 2002 році навіть лояльний на той час Кучмі Віктор Ющенко наступного дня після парламентських виборів обурено з'ясовував, яким це дивом явка виборців, зафіксована на 20 годину 31 березня на рівні 64,78% до ранку 1 квітня зросла до 74% (УП, 01.04.2002, 13.29). Але ще більше «диво» — збіг з оголошеними Центрвиборчкомом підсумками виборів результатів екзит-полу. Зауважте, — я навіть не стверджую, що нічне «зростання явки» — свідчення зухвалого вкидання бюлетенів і безсоромних маніпуляцій з протоколами. Я лише прошу пояснити — яким чином збіглося це визнане Центрвиборчкомом додаткове волевиявлення з результатами національного екзит-полу, який проводився за участi Паніотто? Адже екзит-пол дійсно завершився о 20.00 одночасно з офіційним закриттям виборчих дільниць.

Цікаво, що цей науковий феномен пригадав і сам Володимир Паніотто, полемізуючи в 2005 році з Наталією Паніною: «Під час парламентських виборів (2002 р. — В.З. ) результати нашого екзит-полу відрізнялися від результатів виборів менш, ніж на 1,8% для 2-х партій і менш, ніж 0,7% для всіх інших партій, тому, коли деякі представники опозиції стали стверджувати, що вибори сфальсифіковані, соціологи доводили, що це не так.» (klub.fom.ru, В. Паніотто. Екзит-пол в Україні 2004 року: провал чи успіх?). Особисто у мене викликає жах припущення, що метри соціології створювали липове алібі владі й відігравали роль паперової ширми для беззаконня, яке чинилося на виборах. І я буду щасливий, якщо диво, яке трапилося, хто-небудь, нарешті, пояснить. Але, якщо це можливо, без посилання на циганську мудрість — «Не вір своїм очам, вір моїй чесності»!

З чим не можу погодитися категорично — це з багаторазово повторюваним твердженням Паніотто, що у своїй статті я «так вплітаю в розповідь» свої «думки», що вони «сприймаються як думки Наталії Паніної». До цього найбільш серйозного свого обвинувачення Володимир Ілліч ніяких доказів не наводить. У моїй статті їх просто немає. На відміну, до речі, від його власного тексту. «…якби я не знав її поглядів від неї особисто, то напевно б прийняв висловлювання автора статті за оцінки Паніної», — стверджує Паніотто. Подібні пасажі, дійсно, мають вигляд спроби навіть не «створити», а прямо-таки нав'язати уявлення про тотожність своєї рефлексії з позицією Наталії Вікторівни. Спробою, м'яко кажучи, абсолютно некоректною. Але ж я нічого подібного не робив! Я не порушив жодного з прийнятих правил цитування, і зрозуміти, що в моїй статті написано «від автора», а де — цитати Наталії Паніної або виклад її поглядів, зможе звичайний школяр із середньою успішністю, тим паче — студент «Могилянки». Чому ж завдання виявляється непосильним для професора цієї авторитетної Національної академії? Невже з тієї самої причини, з якої царю Борису всюди ввижалися «хлопчики закривавлені в очах»? Чи так, як леді Макбет щоночі намагалася змити з рук криваві плями, Володимир Паніотто досі — вже через мою голову — сподівається взяти гору в суперечці з Наталією Паніною в їхнiй минулій дискусії про екзит-пол 2004 року?

Адже у викладі професора Паніотто тези Паніної змінюються до невпізнання. Володимир Ілліч стверджує: «Наталія не ставила під сумнів чесність соціологів, вона виходила з презумпції невинності й звинувачувала учасників екзит-полу в самовпевненості, непідготовленості до опитування, в самостійному виході на екрани телевізорів… У своїй статті вона шукає методологічні підстави відмінностей у даних різних центрів».

Насправді ж Наталія Вікторівна уже в першій, умовно кажучи, теоретичній частині свого дослідження жорстко констатувала: «...деятельность электоральных агентов под влиянием прагматических интересов «живых людей» приобретает манипулятивную направленность... Под мистификацией в данном контексте понимается «намеренное введение кого-либо в заблуждение, обман» со стороны «посвященных». (klub.fom.ru, Н. Паніна. Екзит-пол в Україні 2004 року: соціологія чи політика.) При цьому Паніна у цілому солідаризувалася з французьким соціологом П. Шампанєм, який вивчав ті самі проблеми на матеріалі виборів у Франції і наголошував на сумнівній ролі вищезазначених «агентів електорального процесу», до яких, на його думку, належать «політичні журналісти, політологи, спеціалісти з опитування, спеціалісти з комунікацій, які — цитує далі Паніна — «каждый в своей манере, со своими собственными интересами и своими специфическими ставками более или менее прямо участвуют в политической игре. ...Господство этих агентов, имеющих притязания на наукообразность, которые прямо участвуют в политической игре, неизменно претендуя занимать нейтральную и объективную точку зрения на эту игру, представляет собой, разумеется, одну из самых важных преград для истинно научного анализа» (Виділено мною. — В.З.).

Переходячи до аналізу безпосередньо кризи 2004 року, Наталія Паніна не «шукала методологічні підстави відмінностей у даних різних центрів», але, навпаки, жорстко виділила проблему політичної ангажованості всіх організаторів екзит-полів, які конкурували, в термінології Паніної — «консорціуму», «антиконсорціуму» і «анти-анти-консорціуму».

Паніна пише: «Была ли здесь социология? Был ли мальчик? Была ли заинтересованность у кого-либо из участников в качестве социологической информации?» І, всупереч твердженням Паніотто, аж ніяк не обмежується констатацією організаційних невідповідностей усіх структур, що брали участь у соціологічній битві й, зокрема, «консорціуму» (до якого входив і КМІС пана Паніотто). Вона зауважує: «...если принимать во внимание, что качество информации, как видно из подготовки к опросу, мало кого интересовало из широкого круга участников действа «Экзит- полл в Украине-2004», поскольку главным результатом должен был быть выход на публичную политическую сцену, тогда расстановка сил становится более понятной».

«Что касается группы «Анти- консорциум»..., то здесь атрибуты агента электоральной сцены не скрывались с самого начала — с заявления, поданного в правление Социологической Ассоциации Украины о поддержке еще одного экзит-полла...» — пише далі Паніна і констатує: — «Во-первых, заявление было пропитано политическими нотками противопоставления «настоящего» «Украинского» экзит-полла другим, «не настоящим», «не Украинским». Во-вторых, к нему, также как и в работе Консорциума, не прилагалось описание проекта, предназначенное для серьезного обсуждения и профессиональной экспертизы».

Паніна резюмує: «Таким образом, еще до проведения экзит-поллов, складывалось впечатление, что все участники будто бы заранее знали предстоящие результаты опросов. И то, что они будут разные. И даже то, какие они будут.» І, оцінюючи результати, отримані Українським екзит-полом («Антиконсорциум»), констатує: «Что можно сказать? Они не лучше (но и не хуже) результатов других центров. Разумеется, с точки зрения критериев надежности и валидности социологической информации. В политическом аспекте это, конечно же, разные результаты, но с одинаковой степенью социологической обоснованности».

Враховуючи попередній розбір, фактично йдеться про однаковий ступінь необґрунтованості. На цьому необхідно зупинитися. Як не лише кристально чесний учений, але й академічно делікатна людина, Наталія Вікторівна ніде прямо не називає учасників конкуруючих груп політично ангажованими фальсифікаторами, які безпосередньо брали участь у суто політичному процесі. Але Володимир Паніотто явно зловживає цією делікатністю. Якщо говорити образно, він ставить себе в положення істоти, яка люто відкидає обвинувачення в розграбуванні городів, оскільки надто добре вихований опонент не вжив слова «цап», але з прискіпливістю дослідника детально описав звички бородатої порожнисторогої тварини з підвиду парнокопитних, які надто небайдужі до капусти.

Неймовірно шкода, що рамки газетної публікації не дають змоги цитувати статтю Паніної у більшому об'ємі. Усім, хто дійсно цікавиться соціологією як наукою, варто неодмінно прочитати цю роботу — «Экзит-пол в Украине 2004 года: социология или политика». Не лише як приклад бездоганно проведеного дослідження однієї iз скандальних загадок нашої нещодавньої історії, але i як вражаюче свідчення того, що справжній науковий інструментарій цілком можна застосувати для розв'язання подібних загадок. Якщо, зрозуміло, він знаходиться в руках чесного вченого.

Мене ж можна дорiкнути лише тим, що, розповідаючи в присвяченій Наталії Паніній статті про проблеми екзит-полу 2004 року, я викладав її позицію, а не, скажімо, погляди Володимира Паніотто на позицію Паніної. Проте я не збираюся звинувачувати Володимира Ілліча в неприхованій брехні. Цілком припускаю, що за півтора року з часу тієї давньої дискусії він щиро переконав себе в тому, що позиція Наталії Вікторівни мало чим відрізнялася від його власної.

Абсолютно неадекватна реакція професора Паніотто на мій нарис, по- моєму, є, швидше за все, ознакою обнадійливою, незалежно від того, чим він керувався: чи муки розбурханої совісті, чи усвідомлення того, що підмочена репутація може знецінюватися в буквальному значенні. Якщо говорити про подальші перспективи української соціології, останнє, мені здається, було б надійнішим.