«Ми вже чекали-чекали на адекватну реакцію з боку нашої літератури»

Шановна Ларисо Олексіївно!

Дозвольте мені, давньому і вдячному читачеві газети «День», запропонувати в порядку обговорення кілька «кострубатих» думок із приводу статті в № 34-35 Вашої газети за назвою «Криголам не може плавати в болоті». Признаюся, що роблю це вперше, тому заздалегідь прошу поблажливості.

1. Ліна Василівна Костенко — безумовно, наше велике надбання, а її повернення до активного літературного і громадського процесу країни — надзвичайно важлива подія. Книга «Записки українського самашедшего» — явище, яке неможливо переоцінити, хоча по правді кажучи, яке і дещо затрималося. Ми вже заждалися адекватної реакції з боку літератури.

Ліна Василівна фактично змушує всіх нас до відкритого і чесного обговорення і аналізу нашого мерзенного життя. Її влучні афоризми, що закликають українців встати з колін, здолати розбрат серед еліт і простих людей в ім’я майбутнього України, «перестати хапатися за матню» і пригадати, нарешті, що колись і ми були козаками, спонукають людей до активізації свого життя. У цьому головний результат презентацій і численних зустрічей Ліни Костенко з людьми всієї України. Тому ні в якому разі не можна зупиняти цей процес. Сюжети, описані Ліною Василівною, продовжуються вже на новому рівні: вчора закривали книгарні, сьогодні втручаються у рішення Комітету з шевченківських премій в царині літератури. Що завтра?

2. Діяльність Ліни Василівни викликає захоплення, але водночас і велике співчуття. Не просто людині в похилому віці (хоча і геніальній) грати роль «провідника» такого численного і непростого народу. Цілком очевидно, що ця роль до снаги дуже сильним людям, готовим здолати свій Хресний Шлях. Досить пригадати Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку. На цій дорозі зустрічаються і прикрості, і образи. Хто їх не витримує, тому не здолати і половини шляху. При цьому добре розпочата справа може обернутися і шкодою, особливо коли допомагати беруться надто старанні «втішники».

3. Далі за суттю вказаної статті. Я повинен зазначити, що м. Львів знаю і люблю багато десятків років. У мене там завжди були знайомі й друзі. Він завжди був краще за інші. Я впевнений, що і зараз він такий, хоча реалії нашого сучасного життя відбиваються і на ньому не найкращим чином.

Вочевидь також, що у Львові мешкають різні люди. Є серед них навіть такі, хто здатний вбивати інших гідних людей. На Личаківському цвинтарі можна побачити, зокрема, могили двох чудових музикантів, відомих усій Україні, — В. Івасюка и І. Білозора. Ці люди пішли з життя не за своєю волею. Та й сам автор статті мешкає, здається, у Львові. Чи випливає з цього, що Львів — місто вбивць? Я так не думаю. Не вважаю також, що львів’ян можна так принижувати, як це робить автор у своєму завзятті захистити шановану Л. В. Костенко. Виникає запитання: чи потребує вона таких адвокатів?

Я впевнений, що Ліна Василівна навряд чи зраділа б послугам такого відомого захисника чужих інтересів як О. Бузина, як би він не старався. Не можна будувати захист на підтасовуванні фактів і обливанні багном хоч кого. У зв’язку з цим корисно пригадати традиції «найсправедливішого в світі радянського правосуддя».

Гадаю, що в даному випадкові автор використовував привід для досягнення заздалегідь поставленої перед собою мети — покарати нелюбих ним львів’ян. Є й інша, конкретніша мета. Стаття рясніє до болю знайомими сентенціями та висловами. Наприклад: «селянсько-націоналістичний Львів апріорі не може бути П’ємонтом у білінгвальній/бікультурній Україні», або «вся соборницька риторика Львова напряму дисонує з його домінантним голосуванням за «Свободу», або «напад бритоголових нациків...», або «Львів стоячи аплодував Коельйо, Вайлю, Андруховичу, Забужко, а потім проголосував за бодібілдера чи весільного музику з лав а-ля націоналістів».

Що це? Патологічний страх перед українським націоналізмом, такий характерний для гомосовєтікусів. Але то хіба не львівські націоналісти прокладали шлях до незалежності України в ті часи, коли бікультурні українці насолоджувалися «красою сталінізму»? «Что-то с памятью моей стало»?

4. Що стосується «нациків», то вживання подібних штампів не пасує українському журналістові. Молодій людині не завадило б знати, що націоналізм — це «основний інстинкт» нації, який особливо виявляється, коли народові загрожує небезпека зникнення і завдяки якому Україна досі не зникла з політичної мапи планети, чого так бажають нам представники якраз «білігвального/бікультурного» «Русского мира».

Себе не ошукуймо: об’єднуватися потрібно лише довкола української ідеї, лише в цьому вихід. Усі інші варіанти ведуть до анігіляції. Це — протиприродно! Дякую Вашій газеті.

 

Із повагою, Микола СИТАС, м.Київ