Манхеттен... 15 років по тому

26 квітня 1986 року вибухнула Чорнобильська АЕС. Наступними днями у Києві грало радіо, «танцював» телевізор, на першотравневій демонстрації горланили пісні обдурені демонстранти, керівники країни запевняли народ, — що «все гаразд». А над містом вітер ніс радіоактивну смерть.

У той же час, таємно від людей, влада збирала по тривозі водіїв, пожежників, лікарів, солдат та офіцерів і в темних автобусах терміново відправляла у бік Чорнобиля — рятувати місто та країну. А фактично — на смерть.

Тільки через 10 днів люди дізналися про те, що сталося, і місто миттєво опустіло. Вулицями Києва, схожими на вимерлі, вітер гнав з боку Чорнобиля сріблясто-чорні хмари, що обпалювали верхівки дерев над схилами Дніпра.

15 років по тому, 11 вересня 2001 року, я зранку сидів за комп’ютером вдома на острові Staten Island, одному з районів Нью-Йорка, звідки щоденно їжджу поромом на роботу в Манхеттен до 12:00. Було 9:00 ранку. Дружина, явно запізнюючись, виїхала на роботу лише 15 хвилин тому. Але незабаром несподівано повернулася, збуджено сказала.

— Вмикай телевізор. Місто атакували терористи. World Trade Center у вогні. Всі мости Staten Island закриті. Ferry зупинений.

Ми увімкнули телевізор. Було 9:20 ранку. На екрані стояли поруч задимлені вежі «твінсів», і оператори кілька разів поспіль показували, як другий літак, захоплений у Бостоні терористами, врізається у північну вежу!

А ще кілька хвилин по тому на екрані телевізора з’явився Вашингтон і клуби диму над Пентагоном. Кілька хвилин тому третій літак з терористами-камікадзе цілеспрямовано атакував Америку. Між першою і третьою атаками минуло 55 хвилин.

Диктор передав, що ще кілька захоплених терористами-смертниками літаків знаходяться у повітрі. Америка завмерла в шоку.

І раптом ми побачили, як повільно провалилася, зникла з екрану південна вежа, атакована другим літаком. А через 29 хвилин — впала й північна. Ми знали, що у кожній із 110-поверхових веж майже півкілометра заввишки працює по 15-20 тисяч співробітників. Чи встигли вони вибратися з будівель за лічені хвилини?

Вся південна частина Манхеттену покрилася величезною хмарою, в кілометр висотою, зловісного сизо-чорного диму, немов під час атомного вибуху, з язиками полум’я, бурими клубами попелу, обривками обгорілого паперу, схожого серед темряви, що наступила, на білі сніжинки.

Це була катастрофа. Весь світ був паралізований тим, що сталося. І про те, як розгорталися події у подальші години і дні, сьогодні відомо всім.

Людська природа однакова: чи це було у Києві в 1986 році, чи то в Нью-Йорку 15 років по тому. Тисячі добровольців одразу ж кинулися на допомогу: пропонували свої руки, свою донорську кров. Буквально через кілька годин телевізійний диктор оголосив, що тільки в одному Манхеттені тисячі людей стоять в черзі для здачі донорської крові. І просив людей: будь ласка, ми дуже цінуємо вашу чуйність, але поки що — зупиніться. Спасибі!

Ми сіли в машину і через 7 хвилин були біля порома. Навпроти, на відстані 8 миль від нас, палав Манхеттен. Від диму сльозилися очі та дерло в горлі. Вся внутрішня площа перед Ferry була зайнята пожежними машинами, машинами швидкої допомоги, пожежниками, медсестрами та лікарями, поліцією та військовими. З поромів, що підходять до острова з боку Манхеттена, вже вивантажували і виносили на носилках перших поранених, а в протилежний бік вантажили тільки машини, пожежників та лікарів.

А вздовж всієї набережної острову, звідки, як на долоні, видно Манхеттен, стояли американці: з фотокамерами та маленькими зоряно-смугастими прапорцями. Багато хто плакав. Була дванадцята дня, схожого на ніч.

Америка, країна-мустанг, захищена по периметру своїх кордонів від зовнішнього ворога, звідки б він не з’явився: з океану, суші, повітря або космосу, виявилася беззахисною перед внутрішньою агресією одинаків-фанатиків-самовбивць.

Про цей феномен, що пишно розрісся в середовищі арабських фундаменталістів, що має владу майже у всіх арабських країнах і що примушує світ, здоровий глузд і вироблені людством тисячолітні неписані закони добра і зла все частіше ставати з ніг на голову, вже багато написали і ще більше напишуть. Але головне: всі, хто бажає жити у мирі та бачити живими своїх дітей, будуть змушені зробити відповідні висновки, поки не пізно. Якщо вже не пізно!

Але зараз йдеться про інше. Весь світ з болем сприйняв цю американську трагедію: парламенти й уряди звернулися зі словами співчуття до уряду та народу Америки, в багатьох країнах оголошено дні трауру, на знак солідарності грає американський гімн, припинені або відмінені всі урочистості та спортивні заходи, тисячі людей кладуть квіти біля будівель посольств і консульств Америки...

Але у багатьох країнах, явно і неявно, радіють трагедії. Співають і танцюють, святкують «перемогу», залучаючи до цього содому дітей і жінок. Про цю фатальну патологію немає мови. Але як реагують на людське горе і загальнонародну біду у, здавалося б, нормальних країнах. І, насамперед, на моїй батьківщині — Україні.

Безумовно, основна маса людей переживає та розуміє це горе. Знаходити виправдання людській біді, безглуздим жертвам не в окопах війни, а на вулицях міст серед білого дня у звичайний робочий час — кощунно. Але при масовому характері — це ознака хвороби суспільства, спотворених уявлень про загальнолюдську мораль. Це симптом вже не особової, не персональної, а загальної соціально-політичної хвороби.

Природно, можна любити, а можна й ненавидіти Америку. Можна приїхати до Нью-Йорка вчитися, чудово провести час у туристичній поїздці, гуляти його Бродвеями, музеями і ресторанами, а потім заявити на прощання: ноги моєї тут більше не буде. Я зустрічався і з тим, і з іншим. І в цьому немає нічого страшного. Все буває.

Можна приїхати сюди на американські гроші на конференцію, стажування при університеті, бібліотеці або архіві, зустрічатися з хлібосольними американцями і щедрими емігрантами, колишніми земляками. А, повернувшись, написати в газеті про те, які всі американці неуки і тупиці, а колишні земляки — суцільні «бацили», задушливо поруч з ними.

Можна, і, можливо, навіть потрібно, не сприймати глобалістські тенденції, що домінують у політиці деяких американських компаній-монстрів, що намагаються підім’яти під себе, приручити економіку слаборозвинених країн.

Можна й корисливо критикувати Америку за бомбардування Югославії, за допомогу «нашим і вашим» на Близькому Сході, за домінування економічних інтересів над соціально-політичними та етичними тощо. Все можна!

Але хіба кажуть людині, що потрапила під машину, сам винен? Хіба плюють в колодязь, з якого п’ють воду? Хіба в домі хворого кажуть про смерть? Хіба в простягнуту дружню руку заглядають: чи є там чим поживитися? Хіба, якщо вас запросили в гості, треба при прощанні непомітно харкнути в кутку і обкласти матом господиню?

Нарешті, якщо бандит підстеріг і зґвалтував у заковулку жінку, пограбував будинок під час відпустки господарів і майстерно втік від переслідування, чи треба захоплюватися його сміливістю, винахідливістю і спритністю? Хіба така реакція не є патологією?

Майже кожна газета України поруч зі співчуттям потерпілим і загальними словами засудження обов’язково, в більш або менш завуальованій формі, пише про те, що Америка сама спровокувала цей терористичний акт. Але вершиною ненависті до Америки виступила, хто б міг подумати, львівська газета «Поступ», уособлення українського «п’ємонту». Про маргінальні видання та партії я не говорю. Вже на другий день після трагедії в Нью- Йорку газета відреагувала.

Доктор географічних наук В.Дергачов тут пише: «Теракти в США — це подія, що очікувалася. Не можна зводити її до того, що це підступність фундаменталістів, екстремістів, терористів тощо. Те, що сталося, є відповіддю на американську політику в Євразії, на книжку З.Бжезінського «Велика шахівниця».

К.Бондаренко злорадно стверджує, що теракт в Нью-Йорку свідчить: у Америки «ворог всюди». Автор ставить на одну дошку союзницьке бомбардування військових об’єктів в Іраку і теракт в Нью- Йорку. Він з пафосом юродствує: «там також гинули жінки і діти».

Він не розуміє, чому в першому випадку «ніхто не обурювався, а тепер — обурюється?» і бачить в Осамі бен Ладені лише «передвісника американського апокаліпсиса».

Л.Петренко в тому ж номері газети захоплюється терористами: «Неперевершені майстри своєї справи...Геніальні в своїй простоті випади».

Не відстає й тележурналіст В.Піховшек: «Блискуче скоординована бойова операція».

Народний депутат В.Філенко трактує дії терористів і американську політику, як дві сторони однієї медалі. І, знаходячи виправдання терору, заявляє: «Кожна медаль має дві сторони. США також не завжди адекватно діяли».

І вже зовсім по-радянському коментує трагедію в Нью-Йорку професор і лідер партії О.Соскін: «А що, якщо припустити, що за терактом прямо стоїть Росія»...

Пам’ятаю, під час війни в евакуації всі дуже бідували, голодували, не було хліба. Нам-дітям, давали по шматочку залізобетонної макухи, щоб ми її обсмоктували і гризли цілий день, заглушаючи голод. І раптом по картках стали видавати американську тушонку та яєчний порошок. Ця їжа врятувала від голоду та дистрофії багато мільйонів людей.

Сьогодні Україна отримує від Америки матеріальну допомогу на рівні одразу ж після Єгипту та Ізраїлю. Десятки американських організацій фінансують сотні українських політичних, соціальних і цивільних програм, витрачаючи на це багато сотень мільйонів доларів, які служать на благо Україні.

Безпам’ятство, жлобство і злоба ніколи не були добрими радниками в дорозі.

Представники української діаспори Америки, люблячі і віддані своїй країні, що врятувала їх від насильства, в той же час, вкладають сьогодні свої сили і кошти в процвітання незалежної України. І частина з них також стала жертвами теракту в Нью-Йорку.

15 років тому вибух у Чорнобилі змінив Україну, її народ. Чорнобиль був результатом гнилості системи та передвісником розпаду СРСР. Без нього не було б «перебудови», РУХу і 24 серпня 1991 року.

Підступне знищення WTC також змінило Америку та її народ. Зник безшабашно-романтичний мустанг. Ковбойська наївність та довірливість Америки померла під уламками її символу.

Сьогодні Манхеттен без «твінсів» виглядає сиротою, і це надзвичайно шокує американців. Але, судячи з багатьох симптомів, удар ножем в спину перетворив різношерстих людей, що приїхали сюди за свободою зі всіх кінців світу і що отримали її, на одну сім’ю, що взялася за руки.

Катастрофа відкрила американцям очі на світ. І це не Армагеддон і не Вавілон. Це прозріння. Америка підніметься і змужніє, а не впаде. І тепер черга всіх інших, у тому числі й України, поглянути на світ іншими очима. Якщо ми, нарешті, хочемо вижити і жити, як люди.