Чи не час вже виходити з окопів?

Гендлярські манівці апологета ОУН-УПА
Далеко не вперше «День» звертається до вкрай болючої проблеми (бо за нею мільйони людських доль) — оцінки діяльності ОУН-УПА. Учасникам тих подій вже далеко за 70. Звичайно, людина у такому віці без надвагомих підстав не змінює свою точку зору на ті страшні події. Але і можна, і треба прагнути зрозуміти точку зору протилежної сторони. В редакцію «Дня» надійшов лист від Першого секретаря ЦК КПУ, народного депутата України Петра Симоненка, в якому відомий політик переконливо просив надрукувати на шпальтах газети матеріал професора, доктора історичних наук І.С. Хміля «Гендлярські манівці апологета ОУН-УПА», не роблячи при цьому жодних редакторських правок, або скорочень. Саме так і робить редакція, не зважаючи на те, що вже сама назва матеріалу не сприяє спокійному, аргументованому тону полеміки. Ми не можемо не відзначити, що стаття шанованого професора історії не позбавлена елементів агресивної, зовсім не наукової, а політичної «війни ідей», із притаманною такій війні звичкою — не шукати істину, а морально знищувати опонента-супротивника. На нашу думку, такий погляд на цю проблему повертає нас до «агіток» не таких вже давніх часів. Не забарився із відповіддю і опонент — професор, доктор історичних наук С.В. Кульчицький. Він досить жорстко, можливо, навіть занадто жорстко відстоює свою позицію.

Гендлярські манівці апологета ОУН-УПА

Посторонньому спостерігачевi за українськими ЗМІ націоналістичної орієнтації може здатися, ніби в Україні сьогодні нема більш болючих несправедливостей, ніж осуд історії ОУН-УПА і зневага до учасників цих формувань. Громадськості з настирною методичністю нав’язується стереотип цієї «несправедливості», причому робиться це з благовидним посиланням на «полеміку», в якій, однак, представлена одна сторона. Ведеться, як кажуть, «гра в одні ворота»: за реабілітацію і героїзацію ОУН-УПА.

Газета «День» на «продовження теми» подала 28 липня ц.р. виступ свого постійного дописувача Станіслава Кульчицького, який все ще очолює робочу групу істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. Виступ поданий з досить серйозним застереженням, нібито проблема ОУН-УПА стала «Гордієвим вузлом», що «підживлює сепаратизм», і звернуте це застереження, як засвідчує заголовок, на адресу ветеранів.

Це спонукає викласти ветеранське бачення з тих, принаймні, питань, що їх порушив С.Кульчицький, і сподіваємося, що «День», за нормами порядності в полеміці, опублікує це бачення на своїх сторінках.

Почати б з того, чим закінчив свою статтю С.Кульчицький, — про ті три абзаци, що ввійшли до редакційної передмови, з якою випущена книга «Безсмертя» у варіанті, поширеному за кордоном, і зниклих з варіанту, призначеного для внутрішнього вжитку. Ветерани, м’яко кажучи, далеко не в захопленні від цієї книги в цілому, і вказаний казус — це один з численних проявів у тій амплітуді коливання редакційної колегії і авторського колективу між правдою, напівправдою, замовчуванням і містифікацією. Внаслідок цього й випав цитований С.Кульчицьким текст про ОУН-УПА, а саме: «У величезному масиві документальної і дослідницької літератури, як вітчизняної, так і зарубіжної, включаючи спеціальне дослідження, виконане за дорученням нині чинної Урядової комісії з цього питання, недвозначно розкрито, що ОУН та її збройні формування утримувалися і вели боротьбу як найманці фашистської Німеччини проти країн антигітлерівської коаліції і затаврували себе як колаборанти фашизму».

Тим часом це — синтезований вираз правди, і у С.Кульчицького не знайшлося нічого для заперечення, окрім вдаваного здивування, про яке, мовляв, «спеціальне дослідження» йде мова. А воно- то в очолюваній ним групі істориків було по суті одне. Його обставляли виданнями збірників відгуків, показника літератури, попереднього варіанту історичного висновку, попередньої історичної довідки і тому подібних супутніх і похідних матеріалів. І все це на основі дослідження історії ОУН (1920 — 1956 рр.), виконаного А.Кентієм ще до сформування групи істориків, очоленої С.Кульчицьким, і виданому за її планом в шести випусках.

Отже, мова про це дослідження. Хоч як воно стилізувалося під політичне замовлення реабілітації ОУН-УПА, систематизований в ньому документальний і фактичний матеріал самим своїм змістом підтверджує багато в чому і суттєвому обвинувальні оцінки цих формувань у літературі попередніх десятиліть. На це ми, ветерани, мали нагоду вказати при обговоренні «за круглим столом» перших трьох випусків дослідження А.Кентія в червні 1999 р. Нами була, зокрема, відзначена слушність констатації А.Кентієм того, що український націоналістичний рух, на відміну від європейського антифашистського опору в роки Другої світової війни, мав ту характерну особливість, що «оформився виключно на базі тих політичних сил українства, які з початку війни відверто стали на бік Німеччини та її союзників», що в планах його чинників «фактично не стояло питання сприяти поразці фашистського блоку в збройному протиборстві з Об’єднаними Націями», що дії ОУН-УПА «ніколи не спрямовувалися проти німецьких об’єктів військового призначення, які забезпечували потреби військ на Східному фронті».

Спростовуючи цей момент з магічних абзаців передмови до книги «Безсмертя» як, мовляв, «неправду», С.Кульчицький залишив однак поза увагою посилання там на загальний масив відповідної літератури. І це невипадково. У виданому його групою покажчику цей масив безсоромно кастрований, зведений в основному до україномовних і переважно апологетичних публікацій. Проігноровані публікації як російською мовою поза межами України, так і мовами інших країн — англійською, польською, німецькою і ін. Тим часом назвати хоча б для прикладу капітальне дослідження американського автора Кр. Сімпсона «Відкат: Вербування Америкою нацистів і його вплив на холодну війну» (Chr. Simpson. Blowback: Amerika’s Recrutmeht of Nasis and Its Effects on the Cold War»), яке своїм виходом у Нью-Йорку в 1988 р., оприлюднило розкриті на той час документи і матеріали із секретних архівів ЦРУ, Пентагона і держдепартаменту США. Одне це дослідження перевертає вверх дном всю ту апологетичну конструкцію, яку зводить С.Кульчицький зі своєю групою. А воно ж далеко не єдине серед іншомовних видань, і як же без огляду на це можна дійти істини?

Натомість С.Кульчицький намагається відігратися, вдаючись до спекуляцій, що, мовляв, УПА не фігурує в матеріалах Нюрнберзького процесу. Та хіба йому невідомі свідчення, що їх давали на процесі представники абвера і гестапо про використання цими нацистськими спецслужбами провідників ОУН як своїх агентів? І хіба недостатньо того, що трибунал оголосив злочинними організаціями СС (охоронні загони), СД (служба безпеки) і гестапо? Саме на службі у цих організацій була ОУН із своїми збройними формуваннями, і вона без всяких винятків поділяє з ними кримінальну відповідальність за дії, які у міжнародному праві кваліфікуються як злочини проти миру і людяності.

Як бачимо, С.Кульчицький сам виявив непрофесіоналізм як у тлумаченні постанов Нюрнберзького процесу, так і у міжнародно-правовому визначенні злочинів німецького фашизму і його посіпак. Проте він не проминув позлословити над виразом в якомусь з ветеранських документів «бандерівці Мельника» як, мовляв, «непрофесіональним». А ним-то, цим виразом, досить влучно розкрито глибинну суть тієї ролі, яку відігравала ОУН в обох її відламах. За сценаріями її господарiв мельниківський провід мав замикати на собі вiдверто колабораціоністські елементи, тим часом як бандерівський — тих, хто схилявся до боротьби з окупантами і міг, не маючи альтернативи, податися до радянських партизан. До речі, центральні проводи обох течій ОУН з довоєнного часу і на протязі всієї війни розміщувалися в Кракові під одним дахом по вул. Зеленій, 26, в безпосередньому сусідстві з штаб-квартирою місцевого відділу абвера. Вільними були і взаємовідвiдини вояків між дивізією СС «Галичина», яка вважалася мельниківською, і бандерівськими підрозділами УПА. Тому С.Кульчицький явно грішить, зображуючи бандерівський відлам ОУН як самодостатню силу, що могла сама по собі сформувати УПА і виступити проти свого «природного союзника» — німецьких нацистів. Насправді, всі течії українського націоналізму і передусім ОУН в обох її проводах та їх збройні формування були пов’язані однією нацистською мотузкою.

Відзначене вище із статті С.Кульчицького — це тільки словесний антураж, яким обставлена головна мета — «історичне обгрунтування» законопроекту Міністерства юстиції України «Про відновлення історичної справедливості в боротьбі за свободу і незалежність Української держави в період із 1939 року до середини 50-х років». Йдеться про те, щоб зняти ті хронологічні обмеження і юридичні застереження, якими обумовлене визнання за вояками УПА статусу ветерана війни законом «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993р. Одним словом, відкрити всі моральні, політичні, юридичні шлюзи для реабілітації вояків ОУН, де, коли і чим би вони не займалися. На якій підставі? Та тільки на тій, як мотивує С.Кульчицький, що вони, слугуючи чужоземним спецслужбам, носили нарукавні пов’язки з кольорів нинішнього державного прапора України і знак тризуба, що є нині її гербом.

Ось характерний тип такого «патріота», про якого вболівають сьогодні його духовні нащадки. Засвідчений він перед завершенням визволення України від фашистських загарбників у радіограмі окружного шефа СС у Кам’янці- Струмиловій генерал-губернатору Галичини. Посилаючись на попередню угоду між гітлерівським командуванням і проводом ОУН, чин СС повідомляв, що після неї «мене відвідав на квартирі керівник організації УПА в районі Кам’янки. Він носить псевдонім «Орел» (Адлер), 26 років, заслужив у дивізії СС «Мертва голова» залізний хрест I го ступеня, знак учасниківпіхотних штурмових атак і срібну відзнаку поранених. В ході обговорення, в якому якийсь час взяв участь і тутешній польовий комендант полковник Мейлер, були винесені конкретні рішення про співробітництво в розвідці і тактиці боротьби з більшовицькими бандами. Командир У ПА одержав зброю і боєприпаси...»

Згаданий вище Кр. Сімпсон, узагальнюючи подібні свідчення архівних і літературних джерел, не зробив для нас ніякого відкриття, але оскільки він підтвердив наші висновки, його як безстороннього автора варто процитувати. «В ході того, як німців виганяли з України в 1944 р., — пише він, — багато які члени ОУН, які служили нацистам у місцевій міліції, поліцейських департаментах і каральних загонах, втекли з ними. Щонайменше 40000 інших ОУНівських партизан відступили, однак, у скелисті Карпатські гори, де ховалися, вичікуючи поки пройде фронт Червоної Армії». І тоді у них з’явилися нові хазяї — спецслужби США. «Саме це угруповання, — підкреслив Кр. Сімпсон, — «полонило» експертів американської безпеки в кінці 40-х років як ядро повстання в Україні». Провідники ОУН сприйняли це як підготовку до нової війни і вели себе перед новими хазяями з такою ж безоглядною запопадливістю, як і під час слугування гітлерівському фашизму. І доти, доки не згасла надія на нову війну.

Отже, чи не помиляються адресою нинішні апологети ОУН-УПА, домагаючись від Української держави «історичної справедливості» щодо реліктів цих формувань періоду 1939 — середини 50-х років? Безперечно, помиляються. Не вони зводили і захищали на протязі десятиліть величну будову цієї держави до того, як на її фасад була винесена мила їм, але й зганьблена ними атрибутика, їх закликання про таку державу було не більш як словоблуддям, яким вони прикривали своє слугування чужоземним силам — спочатку німецькому фашизму, а потім американському імперіалізму. Відповідно й претензії на «історичну справедливість» щодо них мають адресуватися Німеччині як правонаступниці гітлерівського рейху та Сполученим Штатам Америки.

Що ж до претензій до Української держави, то вже сама постановка питання, як це зроблене Міністерством юстиції, є грубим посяганням на правду історії, гідність і честь українського народу. Та й кому б, як не головному юридичному відомству, знати, що оцінка і переоцінка історії — це аж ніяк не справа законодавства. Історія — це даність, що відбулася за законами свого часу, і зворотного ходу в неї нема.

Тепер про вихідну тезу С.Кульчицького, нібито нерозв’язаність проблеми ОУН- УПА може стати «могутнім підживлювачем сепаратизму». Мотивація її зводиться до того, що західні області за роки капіталістичної реставрації перетворені на депресивний регіон і «держава не може, як це було в тоталітарну добу, нівелювати різницю в доходах», а тому перед епігонами бандерівщини, що заправляють там, треба поступитися з питання про ОУН-УПА, щоб цією ціною погамувати їх сепаратистські настрої. Такий ось гендель пропонується. Чи ж не дешево оцінюється соборність України? А може, краще і надійніше буде змінити режим реставрації, адже за капіталізму депресивні регіони — його незмінні супутники. Тим часом за добу, яку С.Кульчицький кощунно обзиває «тоталітарною», вирівнювання рівнів розвитку всіх регіонів було принципом політики Радянської влади і стратегічною метою соціалізму. Що ж до ветеранів, яких С.Кульчицький страхає жупелом сепаратизму, то вони розглядають цей прийом апологета ОУН УПА як безсоромнийшантаж.

Нарешті, наскільки загостреній пристрасності С.Кульчицького до політичної історії України відповідає його наукова спеціалізація. Справа в тому, що за базовою кваліфікацією він економіст. Темою його кандидатської дисертації був «Розвиток залізничного транспорту дореволюційної України» і докторської — «Внутрішні ресурси соціалістичної індустріалізації СРСР (1925 — 1937 рр.)». Головною з опублікованих ним праць була монографія «Економічний розвиток Радянської України». Та з 1991 р., вже на посаді заступника директора Інституту історії України НАН України, він поплив на хвилях політичної кон’юнктури, причому з найбільш дражливих питань, в т.ч. питання про ОУН-УПА, і з позицій діаметрально протилежних тим, на яких набув свою наукову кар’єру. І, як це він визнав у розглянутій статті, не без особистих підстав. Але ж чи виправдано, виходячи з них, зводити огульно рахунки з усім радянським періодом історії українського народу, історією соціалізму в Україні. Очевидно, ні; із огляду на це напрошується питання відповідності Станіслава Владиславовича його нинішньому службовому становищу в історичній науці. Це мав би зрозуміти і він сам, зважаючи на прийняті в цивілізованому світі морально-етичні норми.