Український та російський шляхи в історії: поштовх до роздумів

Воістину, корисно іноді буває «гуляти» лабіринтами інтернету!

Саме з надр цієї всесвітньої мережі (власне, йдеться про її російський сегмент) вийшов рідкісний за мірою правдивої постановки проблем (і то — проблем фундаментальних!), за щирістю, відвертою розкутістю аналізу матеріал. Автор — Олексій Широпаєв — російський публіцист, поет, націоналіст, неоязичник, з 1986 року активно публікується в націоналістичних та праворадикальних виданнях («Наш марш», «Народный строй», «Завтра»).

Здавалося б, від автора такої цілком визначеної політичної орієнтації слід очікувати вже відомі ідеологеми про священність і непорушність Великої Російської імперії, слов’янську єдність, про вищу потребу Росії — протистояння отруйному Заходу тощо. Але натомість (і це демонструє, що вільна думка росіян, незалежно від політичних кольорів, живе попри всі перешкоди) О. Широпаєв розвиває у своїй статті зовсім інші погляди. Він, як це побачить читач, протиставляє відомій концепції «спільного історичного шляху» росіян та українців тверезе розуміння відмінності (кардинальної) цього шляху у двох наших народів — євразійського, московсько-деспотичного в одному випадку (Росія) та європейського — в іншого. Додамо, що Олексій Широпаєв визнає Голодомор геноцидом української нації.

З огляду на рідкісність, майже унікальність (поки що?) думок О. Широпаєва редакція вирішила ознайомити з ними читача. З розгорнутим коментарем до концепції, запропонованої російським публіцистом, виступає постійний автор «Дня», кандидат філософських наук, публіцист і письменник Сергій ГРАБОВСЬКИЙ.

Все-таки у ставленні росіян до українців, до України таїться щось ключове, доленосне — для нас, росіян. Для українців Росія теж значима, але лише як точка відштовхування, що допомагає усвідомлювати свою, українську, іншість. Для росіян же Україна, навпаки, точка постійного тяжіння, ревнивої уваги, об’єкт поглинання як чогось «споконвічно свого» й перероблювання за власним образом і подібністю. Ніщо так не дратує росіян, як очевидні відмінності з українцями в мові, менталітеті, культурі, історичному досвіді. Якщо росіяни й визнають ці відмінності, то лише на рівні відмінностей, скажімо, між Владимирщиною та Рязанщиною, але ніяк не на рівні стосунків двох різних народів.

Відома думка, що Росія без України в імперському плані неповноцінна. Щось у цьому ж дусі говорив Бжезинський, та й не тільки він. Ця думка вірна. Але справа навіть не стільки в економічному й геополітичному значенні України для Москви. Справа, перш за все, в тому, що на традиційному російському ставленні до України, по суті, тримається російська імперська свідомість, завдяки якій російська імперія, нехай і в урізаному вигляді, все ще існує. Підкреслюю: саме ставлення до України — не до Балтії, не до Кавказу — є визначальним для російської імперської свідомості. Як тільки росіяни відкриють для себе, що українці це СПРАВДІ інший народ — російський імперський міф упаде, а з ним неминуче закінчиться й імперія.

Треба сказати, що на словах росіяни завжди готові визнати, що українці — народ, але — увага! — «братський народ». За цією лукавою формулою криється тверде переконання, що ми — росіяни й українці — ОДИН народ, покликаний жити в одній державі зі столицею в Москві. Кажучи про «братський український народ», більшість росіян сприймають українську мову й саме українство як прикре історичне непорозуміння, історичний вивих, що виник завдяки шкідливому впливу Литви та Польщі. І при цьому росіяни не задаються питанням: а може, вивихом є вони самі?

Історично вивихнуті як раз ми, росіяни. Нас вивихнула татарщина. Ще в ХIII столітті окреслилися два протилежні історичні вектори, що визначили подальше формування українського й російського народів. Перший вектор — боротьба з Ордою в союзі з Європою, другий, — боротьба з Європою в союзі з Ордою. Персоніфікувалися вони відповідно в особах Данила Галицького й Олександра Невського. Перший вектор — природний і логічний в культурно-історичному плані. Другий вектор — якнайглибше викривлення з наслідками, що далеко йдуть — культурними, державними, історичними, психологічними, етичними. І якщо король Данило — знакова фігура України, то прийомний ханський син Олександр Невський — знакова фігура Росії, її «ім’я». Такий початок нинішніх російсько-українських стосунків. Вже після цього говорити про «два братні народи» не доводиться. Цивілізаційна ворожнеча зумовлена вже цими двома історичними особами.

Їх можна назвати народоутворюючими. Наскільки Данило Галицький несхожий на Олександра Невського, настільки українці несхожі на росіян — в своєму ставленні до права, свободи, власності. Якщо українська самосвідомість історично тяжіє до Європи, то традиційна російська самосвідомість сприймає Європу з більшою або меншою мірою ворожості, недовіри і заздрості, зворотною стороною якої виступає месіанська чванливість і викривальний пафос стосовно «прогнилого Заходу». Європа для росіян — це «втрачений рай», звідки їх вирвали татарським арканом. Саме конфлікт між початковою європейською природою і нав’язаною азіатчиною історії та державності визначив російський психотип, всі його комплекси й фобії. Всі російські неврози — від пияцтва до більшовизму — звідси. Втративши Європу, росіяни захотіли її не просто забути — вони вирішили її зненавидіти, полюбивши при цьому своє історичне нещастя, всю цю нав’язану їм долею азіатчину. Це психологічне і розумове відхилення називається російським патріотизмом. Україна ж, завдяки Литві і — так, так! — Речі Посполитій, зберегла в собі причетність до Європи, збереглася як Русь у справжньому сенсі цього поняття. А ми переродилися в Московію, втративши одвічну цивілізаційну ідентичність. І ось це-то й є предметом наших російських, точніше московських ревнощів, що визначають наше ставлення до України.

Ще на Переяславській раді (1654 р.), на горезвісному «возз’єднанні», треба сказати, вельми вимушеному з боку козаків, зустрілися два різні народи, що говорили мовами різних культур. Мало хто знає, що в Переяславі козаки, погоджуючись присягти московському цареві, наполягали, аби і він, у свою чергу, присягнув козакам у дотриманні їхніх вольностей. Тобто, козаки заявляли себе носіями типово ЗАХІДНОЇ правової культури. Зрозуміло, це викликало обурення московської сторони, яка заявила, що «у нас не повелося, аби царі давали підданим присягу, а вольності ваші Государем дотримані будуть». Мабуть, для козаків довіряти Москві було сумнівною справою: в Переяславі чотири полки цареві так і не присягнули.

Як Росія «дотримала» козачих вольностей, добре відомо: всіма силами вона прагнула усунути українське «історичне непорозуміння». Вже незабаром після Переяславської ради почалося омосковщення України: насадження воєвод, усунення міського самоврядування, утиск козацтва, заохочення доносительства і так далі. 1662 року був створений Малоросійський приказ, що безпосередньо підпорядковувався цареві. Через нього цар затверджував претендентів на гетьманство, садив воєвод в українських містах, будував фортеці в Україні, керував діями московських і козацьких військ. Крім того, це відомство наглядало за діяльністю гетьмана і контролювало всі контакти українців з Московією. Про Переяславські угоди в Кремлі вже і не згадували.

Потім був показовий геноцид в Батурині (1708 р.) — відповідь Петра І на спробу гетьмана Мазепи відстояти залишки суверенітету України. Далі відбулися два знищення Запорізької Січі: Петром І та остаточне — Катериною. Потім було перетворення України на набір типових губерній, царська політика русифікації і, нарешті, сталінський Голодомор як засіб придушення українського національно-визвольного опору. А зовсім недавно, за часів Віктора Ющенка, ми бачили, як Москва боролася з українським «історичним непорозумінням» шляхом маніпуляцій із газпромовськими заглушками.

Звичайно, козакам в ХVII столітті не варто було вступати в настільки гостру конфронтацію з поляками, які в цивілізаційному плані були набагато ближчі козацтву, ніж московити, не дивлячись на їх православ’я. У свою чергу, і гордим полякам треба було розуміти, що від їх конфлікту з козацтвом виграє лише Москва. Звичайно, була потрібна федеральна і правова реформа Речі Посполитої, яка складалася лише з двох суб’єктів — Польщі і Литви. Потрібно було визнати третій суб’єкт — Україну (Русь). Так і сталося при укладенні Гадяцької унії (1658). Але, на жаль, пізно: ненависть козаків до «ляхів» була вже дуже велика, і проект провалився. Якби він виник раніше — в України були б всі шанси існувати сьогодні як повноцінна європейська держава. Та й наша, російська, доля склалася б інакше, оскільки без України Росія навряд чи перетворилася б на монструозну імперію, що, врешті-решт, розродилася більшовизмом. Московія неминуче увійшла б до складу більш цивілізованого та сильнішого сусіда. І ми, росіяни, жили б зараз в Європі, не маючи за спиною ГУЛАГа й іншого мерзенного історичного досвіду. І сама історія Європи була б іншою.

Отже, «два братні народи». Але, як бачимо, кінець кінцем культурно-історичний генезис росіян і українців абсолютно різний, навіть протилежний. Ми, росіяни, звичайно, брати українцям, але брати, що піддалися деякій неприємній мутації. Ми небезпечні, неначе несемо в собі якусь руйнівну заразу, і тому нас інстинктивно стороняться всі, хто живе західніше — українці, прибалтійці, а тепер і білоруси. Зате Китай підходить до нас все щільніше.

Разом з ідеєю «двох братніх народів», існує вже зовсім оскаженіла «концепція» ура-патріотизму «триєдиного російського народу», що, нібито, складається з великоросів, малоросів і білорусів. Ця міфологема розсипається при першому ж уважному розгляді. Мовна близькість? Упевнений, що більшість з адептів ідеї «триєдиного російського народу» не зможуть зрозуміти велику частину розмовних фраз українською мовою. Мовні відмінності між росіянами й українцями очевидні та значні. Мови у них, звичайно, споріднені, але, скажімо, сербська мова теж вельми близька з російською, проте нікому з нормальних людей не приходить у голову вважати сербів і росіян одним народом. До речі, у сербів і хорватів мова взагалі одна і та ж, але народи ці, не дивлячись на спільний слов’янський корінь, зовсім не братні, а цивілізаційно різноспрямовані. Скажуть: їх розділила релігія. Добре, візьмемо сербів і чорногорців — одна мова, одна віра. Відмінностей між ними в сотні разів менше, ніж між росіянами й українцями. Проте, не дивлячись на великодержавне прагнення Сербії розглядати Чорногорію як своє продовження — не більш! — Чорногорія вважає себе окремим народом із власною історією і культурою. Тут не вдаватимуся до подробиць, але, ймовірно, мало хто знає, що приблизно в 1920—1926 рр. Чорногорія вела партизанську національно-визвольну війну проти сербської армії, що окупувала Чорногорію під приводом братньої допомоги. І якщо вже такі «близнюки» як Сербія і Чорногорія, врешті-решт, розселилися по окремих квартирах, то що говорити про Росію й Україну?!

На закінчення не можна не торкнутися ще одного моменту. Запекла російсько-українська суперечка розвертається на історіософському, економічному, політичному полі. Це велика суперечка про Україну як таку, про її суверенітет і спроможність. Йде вона і на теренах культури. Тут, мабуть, головною стратегічною «висоткою», за яку борються росіяни, є ім’я і спадщина Гоголя. Аргументація російських ура-патріотів така: Гоголь писав російською мовою, називав себе росіянином — значить, ніякої особливої української ідентичності не існує, можна говорити лише про таку собі «обласну» малоросійську своєрідність, такий етнографічний відтінок. Зрозуміло, це звичайний прийом, покликаний виправдати імперську політику щодо України, і саме існування імперії. Пора, нарешті, сказати правду: Гоголь типологічно (я вже не говорю про походження) чисто український письменник, що мав ще і польське коріння, так, що писав російською мовою — через історичні й політичні обставини. Долю Гоголя зумовила доля України в імперії. Як ще міг зробити літературну кар’єру талант, що народився в колоніальній провінції? Зрозуміло, треба було їхати в імперський центр, до Пітера, писати по-російськи, причому ідеологічно витримано. Скажімо, на «Тарасі Бульбі» — козирі наших ура-патріотів — лежить явна ознака політичного пристосовництва. Як відомо, були два варіанти повісті, і патетичні слова про «російського царя» в передсмертному монолозі Тараса з’явилися лише в другій редакції — по суті, Гоголь створив яскравий, поетичний, псевдоісторичний образ, внісши вагомий вклад до імперської міфологеми «возз’єднання України з Росією». Але душевного комфорту Гоголеві це не принесло. У Росії він мучився, знемагав. Його «Вечори на хуторі біля Диканьки» — це втеча до вже неіснуючої України. По суті, це плач за Україною, захований в сміх, в яскраві південні барви, в казковість, в політ стилю. Пригадаємо, як коваль Вакула потрапив на прийом до Катерини II у складі делегації запорожців, які, передчуваючи свій швидкий кінець, прибули до Петербурга в надії вмилостивити «матінку государиню». Далеко не випадково Микола Васильович звів разом ці протилежні початки: крижаний імперський Петербург і гарячих посланців Січі. У різдвяну пастораль Гоголь заховав свою скорботу за загиблою козачою вольністю, за Україною...

Росія душила Гоголя, він рвався з неї, але куди йому було податися? В Україну, перетворену на Малоросію? Там він був приречений на убоге провінційне животіння. І тоді новою, ідеальною Україною для Гоголя стала Італія. В Італії він воскресав духовно, звідти він писав відверті листи, в яких «Росія, Петербург, сніги, негідники» стояли в одному рядку, через кому. В Італії він «пробуджувався на батьківщині». І чим все закінчилося? Росія в особі попа-мракобіса Матвія задушила-таки Гоголя. Ось і вся його історія коротко.

Гоголь не зміг або побоявся розібратися в собі, і це його занапастило. Українсько-польська самосвідомість (характерні його відверті бесіди з поляками в Італії), що жила в нім, він старанно, але марно давив надбудовною російською самосвідомістю. Росію, її холоди, обивателів, чиновників, дивну, безвихідну історію Гоголь не любив, хоч і боявся в цьому собі зізнатися. Звідси і «Мертві душі» — ця фантасмагорична фреска стає зрозумілою саме в такому ракурсі. Створивши її, Гоголь злякався самого себе і кинувся до покаяння, до попів, до моралізаторства, став проповідником і вбив у собі художника. Гоголь — це жертва Росії, вона зжерла його. Український письменник, що заплутався в своїй російській долі, як птах в сільці.

Що ж, підсумуємо. Нам, росіянам, пора усвідомити, що здобуття Україною незалежності — глибоко закономірне. Це історична справедливість, з якою необхідно не просто змиритися, — нам треба її зрозуміти і прийняти. Розуміння, що Україна справді інша країна, справжній закордон — ось ключ до нашого самопізнання, самокритики і самозвільнення, передумова зародження нової російської ментальності без імперських і антизахідних стереотипів. Якщо це станеться, все наше бачення історії і світу зміниться. Україна ніби ставить перед нами, росіянами, дзеркало. Треба чесно і безстрашно вгледітися в нього. І, як сказано в нашій же, російській, приказці, «на зеркало неча пенять...».

Сто з гаком років тому визначний німецький соціолог Макс Вебер зазначив, що «сама лише проблема автономії приблизно 30 млн малоросів є пункт, від якого перехоплює подих навіть найпослідовнішим російським демократам». Часи, як бачимо, змінилися на краще. Олексію Широпаєву, як і чималому числу (хоча й меншості) — російських демократів, подих не перехоплює навіть від реальної української незалежності, так само, як і від усвідомлення ѓрунтовних відмінностей між українським і російським народами. Хоча, з другого боку, нечасто трапляються в інтернеті статті, у яких автор настільки розважливо й аргументовано розмірковував би про історичні долі росіян та українців у всій їхній драматичності, як той самий Олексій Широпаєв. Інтонація його розмислу спонукає до такої ж відвертості та розважливості. Бо у статті «Про два різні народи» є місця, що потребують доповнень, а є й такі, що вимагають зустрічної, української національної самокритики.

Одне з таких принципових місць — це твердження про вплив «татарщини», тобто ординського гноблення, на формування московітів-росіян. Не так усе, мабуть, однозначно — на Північно-Східну Русь був вирішальним цей вплив, натомість на Південно-Західну Русь — вплив європейських чинників. Якщо звернутися до аргументів знаного російського дослідника Олександра Янова, то аж до царювання Івана Грозного Московія зберігала іманентний, їй органічно притаманний європейський чинник розвитку, наслідком чого став розвиток різних форм селянського оброку, включно із грошовим, й інститутів станової монархії, де великий князь не виступав самодержцем, а керував за допомогою боярської думи та земського собору. З другого боку, Данило Галицький, князь-король Русі, не був безгрішним лицарем: після того, як обіцяний йому Римським Папою хрестовий похід проти Золотої Орди не відбувся, він змушений був узяти ярлик на княжіння в Сараї. Таким чином, іще тоді було закладено основи української багатовекторності...

Утім, проблема тут ще глибша та серйозніша.

Іван Лисяк-Рудницький, аналізуючи у відомій праці «Україна між Сходом і Заходом» специфіку історичної ѓенези української культури й української нації, зазначав велику, ба, унікальну роль пограниччя як чинника, що істотно впливав на становлення України. Про що йдеться? Впродовж століть саме існування протоукраїнської і власне української етнічної спільноти, яка була переважно землеробською, напряму залежало від ситуації у тому відламі євразійського степу — від Тихого океану до Середземномор’я, — який безпосередньо межував із землеробськими територіями. Цей степ, як відомо, був колискою своєрідних кочових (номадичних) цивілізацій, які періодично «вихлюпувалися» на європейські терени, змінюючи політичну, культурну й етнічну мапу Європи. Проте у випадку України цей степ не був чимось споконвічно чужим і ворожим. «Слов’янська хліборобська колонізація раз у раз вирушала на підбій Дикого поля, намагаючись станути міцною ногою на берегах Чорного моря; це були завоювання як плуга, так і меча. Але ці передові позиції хліборобської культури періодично заливали хвилі номадизму», — зазначав Лисяк-Рудницький. Кочовики загрожували й іншим територіям розселення прото- й староукраїнських громад — аж до поліських боліт і Карпат. Тому такого важливого значення набував контроль за Диким полем, владарювання над ним, освоєння його.

У російській та радянській історіографії панувала ідея боротьби Давньої Русі зі «споконвічним ворогом» — кочовиками, і внаслідок цього формування у слов’янській ментальності ворожості до Степу як такого. Насправді у випадку України йшлося про складний комплекс стосунків з кочовими народами, який у жодному разі не зводився до «одвічного протистояння», про взаємовпливи слов’ян і тюрків ще у домонгольські часи, про постійну присутність у Степу прото- і староукраїнського населення і про постійні спроби повної колонізації Степу, відтак просування пограниччя до Чорного моря. «Українською людиною пограниччя був козак, що в XVI—XVII століттях став репрезентативним типом свого народу. Треба зауважити, що навіть у тих областях України, наприклад Галичині, що фактично не були охоплені козацьким рухом, знаходимо незчисленні народні пісні, що прославляють козаків, — писав Іван Лисяк-Рудницький. — Військова організація пограниччя поширилася на розлогі простори, звільнені від польського панування, та послужила як основа нового суспільного й адміністративного ладу».

Але подивімося більш пильно: на якому ж конкретно ѓрунті виросла Козаччина? Як виглядала та військова організація пограниччя? У чому докорінна відмінність Козаччини від військових формувань Княжої доби?

Якщо звернутися до документів, починаючи з кінця ХІІІ століття, то легко побачити, що термін «козак» (немає значення, йдеться про татарські, литовські, українські, генуезькі, польські чи московські тексти) вживається як щодо тюркських, так і стосовно українсько-литовських вільних степових загонів. Як зазначає Наталія Яковенко, «цe пoняття пoзнaчaлo, з oднoгo бoку, нaймaниx кaрaвaнниx кoнвoїрiв тa вoякiв прикoрдoнниx зaгoнiв, a з другoгo — рoзбiйникiв, якi прoмишляли грaбункoм нa стeпoвiй дoрoзi. У будь-якoму рaзi тиx i другиx, xристиян i тaтaр, гoдувaлo кoзaцьким xлiбoм (як стaли гoвoрити пiзнiшe) Поле. Aж дo oстaнньoї чвeртi XVI ст. кoзaцтвo — цe зaняття i спoсiб життя, a нe сoцiaльний статус». З мішаного, але переважно слов’яно-тюркського контингенту вільних людей, які тікали до степу, не бажаючи мати над собою контролю з боку будь-якої держави, впродовж XVI століття якраз і формувалося українське козацтво, яке пізніше справді стало основою нового суспільного й адміністративного ладу. Разом із цим формуванням йшла й християнізація тюрків-козаків (адже іслам на той час для степових тюрків Причорномор’я був ще не вкоріненим нововведенням, а християнство мало тут значно більш міцне підѓрунтя), їхнє вкорінення у давньоукраїнську культуру. Та одночасно із перетворенням козацького стану на «степових лицарів християнства» йшли й інші процеси. «Руський меч був зaмiнeний на криву татарську шаблю, руські гусла — на кобзу, порти — на шaрoвaри, довге слов’янське волосся — на oсeлeдeць. Свoїx мoлoдиx слуг вoни стaли нaзивaти вжe нe oтрoкaми, a джурaми, свoї гурти нe дружинaми, a вaтaгaми; дo вiйськoвoї aтрибутики увiйшли тюркськi пoняття oсaвул, булaвa, бунчук, бaрaбaн, сурмa, тaбiр, мaйдaн тoщo, — пише Наталія Яковенко. — У цьoму кoнтeкстi нaвряд чи прaвoмiрнo ввaжaти укрaїнську кoзaччину пoрoджeнням спoкoнвiчнoгo прoтистoяння oсiлoгo xлiбoрoбськoгo пoбуту з кoчoвoю цивiлiзaцiєю, як звичнo твeрдиться. Нaвпaки, її пoявa — цe свoгo рoду кoмпрoмiс iз Пoлeм, дe сaмe життя витвoрилo eлaстичну буфeрну смугу, нa якiй пoєднaлися нaвички виживaння в Пoлi з oрiєнтaцiєю нa цiннoстi oсiлoгo свiту. Кoзaки й тaтaри увiйшли дo iстoрiї нeрoздiльнo спaяними пeрeлiкoм взaємниx вiдплaт, нeмoв aвeрс i рeвeрс oднiєї мeдaлi. Тим-тo їxнi вiйни тaк чaстo пeрexoдили у вiйськoвe спiврoбiтництвo...».

Іншими словами, якщо Московія, безпосередньо контактуючи до часів Івана Грозного майже виключно з військово-державницьким компонентом Золотої Орди, переймала головним чином саме спосіб організації державного життя, то українці безпосередньо стикалися не тільки з набігами ординців, а і з вільнолюбним тюркським людським контингентом, конфлікти з яким чергувалися зі співпрацею і мали наслідком культурні взаємовпливи, одним із яких стала європеїзація Кримського ханату і всього кримськотатарського народу (варто згадати, що загальне виборче право кримські татарки одержали першими в ісламському світі й на три роки раніше, ніж американки...).

Варто додати, що трактування пограниччя лише як межі хліборобської і кочової цивілізацій хоча і є справедливим, але вочевидь недостатнім. Адже Україна виступала як місце зіткнення (і взаємовпливу) західного і східного християнства (з усіма єресями та трансформаціями і першого, і другого), а на додачу — християнства, ісламу та юдаїзму. Україна (з другої половини ХVII століття) виступила перетином традицій заснованої на чільній ролі міст європейської (до якої належали українські держави різних періодів — від Київської Русі до Гетьманщини) і на чільній ролі сіл та помість євразійсько-російської цивілізацій. Власне, цей ряд можна продовжувати — аж до ХХ століття, коли в 1930-ті роки Східна Україна виступала пограниччям «диктатури пролетаріату», а Західна — «європейської демократії».

Отож, соціокультурні традиції, норми, цінності, ідеали української людини пограниччя стали основою формування новоукраїнської національної спільноти. Але вплив пограниччя є амбівалентним. Як справедливо зазначав філософ Олександр Кульчицький, «геополітичне «розташування» України на перехресті історичних шляхів психологічно впливало впродовж століть на життєву ситуацію української людини, яку сучасна екзистенціальна філософія влучно назвала «межовою». Така ситуація, за Кульчицьким, формувала дві основні життєві настанови, власне, дві головні культурно-історичні традиції: vita heroika та vita minima. Перша пов’язана з лицарством, героїчною, максимальною напругою всіх сил, водночас — із відкиданням буденщини, із нехіттю до повсякденної копіткої праці, до раціонального проектування свого життя. Друга полягає в тому. щоб у своєрідному «соціально-анабіотичному стані» перечекати й перетерпіти чергові незгоди, зберегти себе будь-що, реалізуючи лише необхідний мінімум зусиль у світі повсякденності, а в раціональних проектах не йдучи далі побудови власне приватних ситуацій, не підіймаючись до рівня громадянськості. «У кращому випадку це виявилося також в індивідуальній зосередженості, в обмеженості зовнішньої життєвої активності, що характеризується, за Юнѓом, інтровертивністю», — зазначав Кульчицький.

Зрозуміло, що реально культурно-антропологічні і психологічні настанови більшості українського загалу поєднували чинники, пов’язані з обома традиціями як певними граничними «ідеальними типами». Проте внаслідок загальновідомих історичних обставин останніх віків (постійні невдалі спроби утворення незалежної держави, винищення чи силова асиміляція суспільної еліти, утиски щодо української професійної культури, накидання містам на українських теренах колонізаційної ролі, відтак дистанція між етнографічно-сільською та урбаністично-міською культурами, нарешті — червоний, білий і коричневий терор у ХХ столітті і таке інше) домінацію в українській культурі на загал і в українському соціумі реально набув «негероїчний» соціально-психологічний тип людини, елементи «звитяги» котрого виявлялися лише у схильності до пісенної героїзації козацької архаїки та у здатності до витворення позараціональних проектів «усесвітнього перевлаштування на засадах істини і добра», апріорі непридатних до втілення.

При цьому, як справедливо зазначає знаний філософ Микола Шлемкевич, витворюються два типи «героїчної людини», властивих Наддніпрянщині і Галичині. Межовість буттєвої ситуації у цих регіонах, один з яких, починаючи з ХVIIІ століття (а частково ще з ХІІ) був частково зорієнтований на Схід та Південь, а другий міцніше прив’язаний до Заходу, була різною, і як наслідок «на заході перевага раціональних, розумових первнів; на сході перевага ірраціональних, стихійних, емоціонально-волевих рухів». Ба більше: Шлемкевич характеризує галичан як «плем’я організованої пересічі», що має «помагати при раціональному оформленні ідей і починів багатої й обильнішої ними Східної України, Києва». Отож пограничність буття, постійне перебування у межовій ситуації (історія ХХ століття дає безліч прикладів справедливості такого твердження) не могли не відбитися на українській національній визначеності, хай і по-різному в різних регіонах.

На додачу до цього постійну унікальну в історії межову ситуацію для українців створював тиск з боку спершу самодержавного деспотизму, а потім тоталітарних режимів (це в минулому сторіччі). Такий тиск неодноразово ставив етнічних українців (і більшість інших мешканців краю) на грань фізичного виживання і за межу виживання національно-культурного. Вплив цього чинника на індивідуальне та національне буття ще потребує спеціальних досліджень, але вже зараз зрозуміло, що він стимулював мімікрію, «протеїзм українців» (Євген Маланюк), а водночас і «вимивання» груп української творчої еліти і просто найбільш енергійних, динамічних суспільних груп за межі України — у різних напрямах, до речі, не лише до Московії та Північної Америки, як дехто вважає. Тому українських імен так багато серед будівничих Російської імперії та Речі Посполитої (власне, всіх державних утворень під цим іменем), Радянського Союзу та Канади... А ще більше — серед науковців та митців, котрі працювали і працюють поза самою Україною, здебільшого не розриваючи зв’язків із нею.

Проте значна роль українців в російській та радянській історії сама собою ще не засвідчує якогось «братнього характеру» чи «близької спорідненості» двох народів. Порахуйте самі, якщо буде бажання, скільки прізвищ на кшталт О’Браєн, О’Коннор, Кеннеді, О’Салліван, Кілпатрік, Кіркпатрік, Макбрайд, Керолл, Макговен, Кларк, Мерфі тощо фігурують як діячі, часом значні, британській історії у ті часи, коли Ірландія перебувала під владою Лондона. А на додачу — ще й невеличкий список класиків англійської літератури, а водночас — і визначних ірландців: Джонатан Свіфт, Оскар Вайльд, Олівер Голдсміт, Джордж Бернард Шоу, Джеймс Джойс, Вільям Йетс, Ричард Шеридан, Семуель Бекет («Якщо Англія відняла нашу свободу, то ми гідно помстилися — ми викрали її мову», — говорив майстер парадоксів Оскар Вайльд)... Додайте сюди те, що Джон Леннон та Пол Маккартні були нащадками ірландських переселенців, котрі зберегли певні культурні традиції «зеленого острова», — і ви одержите досить цікаву поживу для роздумів, чи не так? Проте хіба стає від того ірландська історія частиною британської чи ірландці — регіональним різновидом «гордих бриттів»?

З другого боку, українці, котрі свідомо виступали як будівничі Російської імперії — і в державно-політичному, і в культурному сенсі, — несуть за це відповідальність і перед історією, і перед власною нацією. До речі: погляньте-но, як сьогодні активно використовує Російська Федерація українок-шпигунок на Заході — тут і Анна Чапмен (вона ж Кущенко), й Катерина Затуливітер — і це ж тільки ті, які «спалилися»... Справді, без українців й українок Кремль, мабуть, змушений буде вгомонитися й зайнятися нарешті облаштуванням Росії в інтересах самих росіян.

Власне, це було б корисно всім: з одного боку, одужання від імперської параної, з другого боку — вихід нації за рамки пограничної ситуації, у «просте» європейське буття. Шкода тільки, що не всі в Росії такі, як Олексій Широпаєв.