МЕНЮ

Звірства Кремля в Iловайському котлі

Сергій ЗЯТЬЄВ
28 серпня, 2019 - 17:21
Полковник медичної служби Всеволод СТЕБЛЮК — про те, як росіяни на його очах добивали і чавили на БМД українських солдатів

У четвер, 29 серпня, в Україні вперше відзначають День пам’яті захисників України, які загинули у боротьбі за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність держави. Буквально кілька днів тому, в День Незалежності України — 24 серпня, про це заявив Президент України Володимир Зеленський. «Сьогодні тут присутні родини загиблих військовослужбовців та учасників добровольчих формувань. З метою гідного вшанування їхньої пам’яті мною підписаний указ про заснування Дня пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, за суверенітет і територіальну цілісність України, та відзначення його щорічно 29 серпня», — зазначив Зеленський.

Пізніше речниця президента уточнила, що він обрав 29 серпня Днем пам’яті захисників України, оскільки саме того дня в Іловайському котлі загинуло найбільше бійців за весь час війни на Донбасі. Днями на запит «BBC News Україна» Генштаб ЗСУ надав оновлені дані втрат під Іловайськом у серпні 2014-го. «Кількість загиблих військовослужбовців у боях за Іловайськ — 220 осіб, 44 — поранено, 40 — зниклих безвісти, 13 утримуються у заручниках (станом на 22 серпня 2019)», — повідомив Генштаб. Там уточнили втрати безпосередньо під час виходу «зеленим» коридором: «Саме 29 серпня 2014 року: загинули — 129 осіб, поранено — 18 осіб, зникли безвісти — 22 особи (станом на 22 серпня 2019 року — 10 залишаються), у заручниках — 10 (станом на 29.08.2014)». У Генштабі також відзначають, що «до загиблих додано кількість зниклих безвісти, які були ідентифіковані за експертизою ДНК станом на 16 серпня 2019».

Такі цифри не враховують загиблих добровольчих підрозділів МВС, які воювали в Іловайську в серпні 2014 року разом з армією. Раніше військова прокуратура повідомляла, що загальні втрати МВС і ЗСУ під Іловайськом становили 366 бійців. Колишній начальник Генштабу ЗСУ Віктор Муженко в нещодавньому інтерв’ю «Радіо Свобода» розповів, що добровольчі батальйони втратили у тих боях 200 бійців. Таким чином, з урахуванням відповіді Генштабу на запит BBC News Україна, загальні втрати сил АТО під Іловайськом у серпні 2014 року можуть сягати 420 бійців.

Про жахливі подробиці і злочини росіян в Іловайську розповідає в інтерв’ю «Дню» безпосередній учасник подій — полковник медичної служби Всеволод СТЕБЛЮК.


5 років тому в районі Іловайська від рук російських військовиків загинуло близько 400 українських солдатів і офіцерів, сотні дістали важкі поранення. Полковник медичної служби, доктор медичних наук, професор Всеволод Стеблюк був учасником тієї трагедії. Пропонуємо спогади пана Всеволода про те, свідком чого довелося стати.

Перший «екстрим» виник 1990 року: під час Революції на граніті. Тоді, нагадаю, студенти, зібравшись у центрі Києва, оголосили голодування. Таким чином вони протестували проти підписання нового союзного договору, тобто збереження СРСР. А ще — вимагали націоналізації майна компартії Української РСР і повернення додому її громадян, які проходили службу в Радянській армії. На просторах «єдиного і могутнього». 

Всеволод, тоді четверокурсник Київського медінституту,  очолював медичну службу студентського табору, який розташувався на Жовтневій площі (сьогодні майдан Незалежності). Навколо нього вешталися провокатори, й тому інколи доходило і до «рукопашної» з ними, після чого хлопець надавав постраждалим медичну допомогу. І тим, і іншим. Того ж року став членом Республіканської партії. Та політичної кар’єри  не зробив.

«З ІЛОВАЙСЬКОГО КОТЛА Я ВИХОДИВ НА ТРАНСПОРТЕРІ ПЕРЕДНЬОГО КРАЮ (ТПК) ЛУАЗ З ПОЗИВНИМ «ЖУЖА», — РОЗПОВІВ ВСЕВОЛОД СТЕБЛЮК / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

 

— Я щиро вболівав за долю України, — говорить Всеволод Стеблюк — Тому робив все можливе для якомога скорішого здобуття незалежності. Коли це сталося,  поринув з головою у навчання, здобуваючи фах лікаря.

Не знав тоді юний студент, що здобуті знання неабияк знадобляться майже через 25 років, коли від нього залежатимуть людські життя...

— Моя дорога на цю війну почалася з Майдану, — говорить полковник медичної служби Всеволод Стеблюк. — Незважаючи на зайнятість службовими справами, щодня бував на Майдані, де надавав медичну допомогу пораненим. Оперувати доводилося навіть у трапезній Михайлівського Золотоверхого. Там було розгорнуто шість операційних столів, люди звідусіль несли нам медикаменти, медичне обладнання. Коли ж на базі Національної академії внутрішніх справ, де я обіймав посаду професора кафедри криміналістики і судової медицини, почалося формування батальйону «Миротворець», я першим записався до нього.

— У якості кого?

— Лікаря, який повинен був «надавати бійцям практичну допомогу», але незабаром став начмедом батальйону. Командував ним Андрій Тетерук — нині народний депутат України. Підрозділ формувався здебільшого із числа міліціонерів — учасників миротворчих операцій та добровольців-майданівців. Були й ветерани МВС, які відновилися на службі, у тому числі шість полковників! Але погони ми не носили, і всі були рівні!

— Ви ще скажіть, що серед них були і ті, хто протистояв вам на Майдані...

— Були й вони. І повинен тобі сказати, що ніяких суперечок між нами не виникало: всі крапки над «і» розставили з самого початку. І воювали ці хлопці відмінно, виручаючи нас, вчорашніх супротивників.

— Чим конкретно займався ваш підрозділ?

— Ми, зокрема, зачищали від бойовиків населені пункти і потім охороняли в них громадський порядок. Зокрема, у Слов’янську, Дзержинську (зараз Торецьк. — Ред.) та інших містах і селах Донеччини. А також несли службу на блокпостах. Брали участь і в бойових зіткненнях, потрапляючи під обстріли. Разом зі мною були ще медики. Зокрема, у Слов’янську — лікар-хірург Данило Шаповалов, медсестри Олена та Марія, фельдшер Роман та санітар Олекса. А у Дзержинську — лікар-хірург Микола Ленько, санітар Михайло Гулак. Ми доволі швидко просувалися до Донецька, і нам здавалося, що ось-ось над містом майорітиме жовто-блакитний стяг. І так би й було, коли б не «російські брати».

У серпні 2014-го — незадолго до Дня Незалежності — наш підрозділ прибув під Іловайськ. Завдання — зачистити місто від терористів. Перед цим комбат Тетерук дозволив трохи відпочити. Та буквально за кілька годин офіцери СБУ попередили, що в Україну зайшли батальйонно-тактичні групи російської армії. На десятках одиниць техніки і з важким озброєнням...

Вони відразу почали поливати нас вогнем. Ми разом з іншими батальйонами добровольців, а також підрозділами Збройних сил усіляко маневрували, намагаючись уникнути жертв. Та вони все ж були...

Так тривало днів п’ять. Потім, шляхом складних і напружених переговорів, росіяни дали нашим підрозділам так званий «зелений коридор». Для виходу до своїх. Коли наша колона вишукувалась для руху, нам почали висувати різні умови, більше схожі на ультиматум. Одна з них — залишити зброю, техніку й виходити на автобусах. Але це було неприйнятним, і генерал Руслан Хомчак, обурений такою зухвалістю, дав команду: «З боєм вперед!». 

Я виходив на транспортері переднього краю (ТПК) ЛуАЗ з позивним «Жужа». І тільки-но ми вийшли з Многопілля, як нас почали розстрілювати. У повному розумінні цього слова — настільки був щільним вогонь. Сховатись від куль, а згодом і мін та «градів», було практично неможливо. Врешті решт  дісталися села Новокатеринівки, а там, виявилося, теж росіяни, та ще й на вигідних висотах засіли, з яких і накривали нас протитанковими керованими ракетами. Наша «Жужа» ракети якимось дивом уникнула, але  міни не оминула. Пам’ятаю вибух, а далі — провал пам’яті...

19.08.19 ВИСТАВКА «ІЛОВАЙСЬК. МУЖНІ СЕРЦЕМ» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

 

До тями прийшов за 3—4 години. Обмацавши тіло, не виявив на ньому ні ран, ні пошкоджень. Зрадів. Поряд були товариші, які прикривали вихід: Віталій Мариненко, Мишко Крилов та ще шість поранених. Хвилин за тридцять почув одинокі постріли. Зібравшись з силами, підняв голову. І побачив росіян, які за метрів 200—300 добивали наших поранених бійців! Мені відразу пригадалися кадри кінохроніки, де есесівці розстрілюють червоноармійців...

Незабаром з’явилася і російська бойова машину десанту, над баштою якої майорів білий прапор. Вона зупинилася неподалік наших поранених солдатів. Але буквально за кілька хвилин рушила з місця  і...

І досі, коли згадаю ту картину, стає моторошно: екіпаж БМД свідомо почав  чавити, як каток асфальт, наших хлопців, навіть тих, хто ще мав сили і благав цього не робити, махаючи руками. Але десантники і не думали зупиняти цю криваву вакханалію. Незабаром побачив і російських військовослужбовців. З майором на чолі.

У нашій автівці лежав прапор Червоного Хреста і жилетка з його символікою, а також червонохрестівське посвідчення. Знявши бронежилет і захисний шолом, я попрямував у бік росіян. Відрекомендувавшись «гостям»   працівником Червоного Хреста, сказав, що приїхав, аби евакуювати поранених.  Трохи подумавши, майор дав дозвіл. Але  людей  потрібно було ще позбирати, бо вони лежали хто де, а деякі, рятуючись від розправи фашистів з триколором, добралися до найближчого села, де їх і прихистили місцеві жителі.

Майор дав своїх бійців, ноші, з якими ми пройшлися навколишньою територією, знайшовши близько 20 чоловік, двоє з яких через кілька годин померли.

Серед ночі у розташування росіян прибув якийсь тип в армійській формі, але без розпізнавальних знаків. Здається, то був кадирівець. Поспілкувавшись з комбатом, зник. Потім майор по радіостанції отримав наказ на наше фізичне знищення. Відразу. Та замість виконання сказав, що не може цього зробити, мовляв, про наше місцезнаходження «відомо Червоному Хресту, чиї представники вже їдуть за ними». Втім, це все ж не врятувало життя усім нашим солдатам. Антон, один з них, розповідав згодом, що росіяни (мене у цей час не було) примусили наших хлопців, які стікали кров’ю, роздягнутись догола та повзти рачки по схилу. Хто не міг — розстрілювали впритул...   

Вранці, з першими променями сонця, я поїхав на автівці у село, що знаходилося неподалік. Селяни, дізнавшись, що я представляю Червоний Хрест, почали віддавати наших поранених, яких переховували в хатах. Того дня я знайшов ще 35 хлопців. Потім ще вивіз декілька десятків. Всього близько 90 поранених, як потім виявилося.

— Як вам вдалося вивезти стільки бійців? Для цього ж потрібен транспорт...

— Незадовго до того, як ми потрапили під обстріл, я встиг зателефонувати дружині й повідомити наше місцезнаходження. А вона, в свою чергу, повідомила їх у Генеральний штаб ЗС України. Тож незабаром до нас приїхали кілька «швидких» із 8-ї санітарної роти. В них ми й завантажили наших поранених. Окремо у трьох вантажівках повезли тих, хто загинув від російських «градів» чи помер від ран. Я особисто на «Жужі» двох віз. За кілька годин вся колона добралася до аеродрому, звідки вояків гелікоптерами доставили до госпіталю в Запорізькій області. Вранці я теж поїхав туди, супроводжуючи автівки з «вантажем 200».

На цьому мої бойові дії скінчилися. Але скільки б не відміряв мені Господь Бог земного життя, стільки пам’ятатиму своїх бойових побратимів. Зокрема, Андрія Єсипка, Вітю Єщенка, Олексія Горая, Макса Сухенка та інших, які полягли, захищаючи Україну.

***

Полковник медичної служби Всеволод Стеблюк одним із перших в Україні нагороджений орденом «Народний герой України», заснованим волонтером Андрієм Боєчком та Дмитром Щербаковим. Він вручається за мужність і героїзм, проявлені при захисті незалежності Української держави. І хоча цей орден не має державного статусу, полковник дуже дорожить ним.