Зустріч В. Зеленського і путіна: можлива чи малоймовірна?

Усі вимоги кремлівського очільника український народ категорично відкидає

Останнім часом знову активно обговорюється можливість прямих переговорів між Президентом України В. Зеленським і В. Путіним. При цьому процес підготовки до таких переговорів відбувається на тлі очевидного браку достовірної інформації та супроводжується суперечливими коментарями від представників сторін та імовірних посередників. Не можна відкидати, що ті месиджи, які подаються ними у публічному просторі, поміж іншого мають і характер інформаційного тиску на противника.

Президент України В. Зеленський не втомлюється наголошувати, що лише його особиста зустріч з В. Путіним спроможна і має зупинити війну. А представники його Офісу додають, що ключові умови майбутнього миру будуть остаточно визначені саме у особистій розмові двох очільників держав “тет-а-тет”.

Але чи можлива така зустріч в принципі?

Володимир Путін уже давно перебуває у маніакальному стані власної величі та самопризначення себе на роль виконавця месіанських ідей відродження “величі Росії” та “збирача російських земель”. І він мало кого у світі вважає рівними собі за можливостями і впливом. Відповідно, його публічні контакти є дуже вибіркові. Слід також визнати, що однією з важливих передумов таких зустрічей є особисті стосунки очільників країн. У випадку України та Росії очевидно, що вони перебувають на практичному нулі. Більше того, В. Путін, все керівництво Росії, а також російська пропагандистська машина вже давно намагаються демонструвати публічну неповагу до В. Зеленського як до очільника України та як до особистості загалом, прагнуть усіляко дискредитувати його у своїй риториці. Путін у різний спосіб хоче показати, що не вважає Зеленського рівним собі за значенням та впливом лідером. Тому щодо імовірної зустрічі з ним В. Зеленського “на рівних” для обговорення умов припинення війни перевагу віддамо песимістичному прогнозу. Адже Путін і далі на різних рівнях посилає сигнали щодо незмінності ультимативних вимог, які він висунув до України і які насправді є умовами її капітуляції. Як продовжують заявляти представники МЗС РФ, “усі поставлені цілі спецоперації на Україні будуть досягнуті”. Тож можливо прогнозувати, що Путін дасть згоду на зустріч із В. Зеленським лише у одному випадку — якщо той прийме усі його вимоги. Він не звик програвати. А інші результати переговорів з Україною для нього означатимуть програш. Адже в разі інших результатів переговорів він ризикує опинитися у вкрай невигідному становищі перед перш за все росіянами, бо тоді виникне закономірне питання – заради чого взагалі затівалася ця війна і заради чого загинули тисячі російських солдатів і офіцерів (українців вони до уваги очевидно не беруть)? За законами російських політичних джунглів, найстрашніше для кремлівських керівників – це висновок, що “Акела промахнувся”, який дорівнює смертному вироку. Так само, будь-який інший результат переговорів у світі буде сприйнятий як поразка Росії і ганебне особисте фіаско Путіна, як слабкість російської держави та російської військової машини.

Тож на такий крах своїх амбіцій Путін очевидно не може піти. Поки буде живий. Хоча світ і так вже зрозумів, що “великий, страшний та могутній чарівник” кремлівського бункеру виявився ні першим, ні другим, ні третім. Навіть якщо під тиском стійкості та спротиву українців, під пресом найжорсткіших міжнародних санкцій Росії доведеться таки укладати мир на інших, ніж зараз декларує Путін, умовах, то найімовірніше підписувати його з російської сторони буде не він, а або голова російського уряду, або взагалі інша уповноважена на те особа від російського істеблішменту. І саме хтось із них буде зустрічатися з представниками України для його підписання. Безумовно, ці міркування мають під собою сенс, якщо Президент В. Зеленський і надалі буде відкидати ультимативні вимоги Путіна, як він це публічно декларує зараз.

Але що у дійсності відбувається на переговорах України та Росії про припинення війни?

Перш за все, слід зауважити, що ситуація навколо таких переговорів є до певної міри унікальна, бо вони ведуться у розпал боїв між сторонами і становище на фронті є абсолютно невизначеним остаточно. При цьому росіяни категорично відмовляються від бодай тимчасового припинення вогню на час переговорів, вважаючи, що це піде на користь України у загальному протистоянні, і навпаки, постійно звинувачують українську сторону у спробах “затягнути переговірний процес, щоб виграти час”. Зазвичай, реальні переговори про умови мирного договору між воюючими сторонами ведуться після завершення війни і свої умови диктують переможці. Дуже мало сучасних війн та збройних конфліктів завершувалися стійким миром без продовження загрози поновлення ескалації. Те, що зараз відбувається на українсько-російських переговорах, швидше нагадує ситуацію, у якій укладалися сумнозвісні Мінськ-1 і Мінськ-2 з усіма витікаючими і відомими наслідками. І навряд чи такий переговірний наратив є прийнятний для України.

З публікацій у ЗМІ відомі кілька позицій, на яких акцентує увагу українська сторона. Перш за все — це припинення вогню та виведення російських військ з території України. Окрім цього в контексті вимог Росії до України українська влада очевидно і наполегливо просуває у публічному просторі тезу про імовірність та можливість відмови України від вступу до НАТО та формування якоїсь іншої системи безпеки для України на підставі нових договорів, нових гарантій і нових гарантів. При цьому постійно продукуються тези про те, що “НАТО не змогло нас захистити”, “у НАТО нас не чекають і ніколи не приймуть”, що “більшість українців вже не хоче вступу України в НАТО”. Дійшло до того, що попереднього Президента України П. Порошенка представники Офісу Президента України публічно звинуватили у тому, що він нібито спровокував Росію на війну проти України тим, що вніс зміни до Конституції України про курс на вступ до НАТО. При цьому декларується, що нова система безпеки гарантує її Україні “навіть не на десятиліття, а на століття”.

Безперечно, питання безпеки потребують окремої дискусії. Тому обмежимося лише короткими коментарями. Зокрема, зауважимо, що зміни до Конституції України щодо перспективи вступу до НАТО були внесені навесні 2019 р. на п’ятому році початку російсько-української війни та після окупації Росією українського Криму і частини Донецької та Луганської областей. За внесення таких змін тоді проголосувало понад 330 народних депутатів України від різних фракцій. Тож такі звинувачення абсолютно некоректні і не мають під собою жодної основи. Дійсне певне зменшення кількості українців, які твердо стоять за вступ до НАТО (до 48%) якраз і може бути пов’язане з наполегливою антинатівською риторикою Офісу Президента України в інформаційному просторі. До речі, незважаючи на те, що саме від країн-членів НАТО Україна отримує найбільш вагому та потрібну допомогу зброєю та боєприпасами. А очікування “вічних гарантій” Україні на основі якихось договорів (включно як варіант за участю держав-сусідів) викликають обґрунтовані сумніви з огляду на минулий досвід великого договору з Росією та Будапештського меморандуму, Мінська-1 та Мінська-2, які містили гарантії та зобов’язання різних країн щодо України. І що з того вийшло? Очевидно, мова може йти лише про прямий оборонний союз із взаємними зобов’язаннями сторін на кшталт договору між країнами НАТО про спільний захист кожного з учасників. А усе інше виглядатиме виключно як димова завіса для прикриття поступок Росії щодо “нейтрального статусу України”, який і надалі лишатиме її беззахисною перед тиском Росії. До того ж, важко уявити серед країн-гарантів ту ж Росію чи й Угорщину. А коли Україна вийде переможницею з цієї жахливої війни, то хіба для неї актуальними будуть чиїсь вимоги щодо її майбутнього статусу? Вона робитиме його сама! І її майбутній вибір має бути вибором справжньої, а не удаваної безпеки. З огляду на жорстку реальність, такі безпекові гарантії станом на сьогодні може надати лише членство України в НАТО. І це є факт.

Утім, як з української, так і з російської сторони лунають публічні сигнали про те, що вони під час переговорів “просунулися” у питаннях майбутнього “нейтрального статусу України” та гарантій її безпеки як першого з ключових питань, які є предметом двосторонніх дискусій. Складається враження, що українська влада робить головну ставку на питання “нейтралітету України”, як на “кістку”, яку вона кидає скаженому кремлівському псу в надії, що той заходиться її гризти і дасть нам спокій. І сподівається, що цього буде достатньо для припинення бойових дій та виведення російських військ з території України, збереження її територіальної цілісності та суверенітету. На останньому наголошує і сам Президент В. Зеленський, і представники його офісу, запевняючи, що тут жодних поступок Росії не буде.

Проте несподівані тези В. Зеленського щодо можливого “референдуму” в Україні щодо умов миру, про які домовляться на прямих переговорах він і Путін, примушують задуматися, чи дійсно це буде так. Адже у своєму недавньому інтерв’ю Зеленський акцентував увагу у цьому зв’язку на питанні майбутнього статусу України і якось дуже невиразно і нечітко при цьому висловився щодо імовірності розгляду питання на такому референдумі щодо вимог Росії про визнання Криму російським та незалежності так званих самопроголошених на російських штиках “Л/ДНР”. Адже це входить у ключову шістку вимог Путіна до України (5-6 пункти). Принаймні провідні українські інформаційні агенції сприйняли пропозиції президента буквально і винесли у заголовки тезу про  внесення на такий референдум і територіальних питань. Хоч відповідно до українського законодавства, вони не можуть розглядатися на референдумах взагалі. А в умовах воєнного часу і самі референдуми проводитися  не можуть. Є тут ще один суттєвий момент — згідно з останніми соціологічними опитуваннями понад 90% українців (називається цифра до 98%) виступають проти територіальних поступок Росії. Буквально це сприйняли і в РФії, де це питання також почали жваво обговорювати, заявляючи, що вони не будуть відводити війська із зайнятих українських територій і що їхні “референдуми” у Криму та так званих “Л/ДНР” вже відбулися. Тож в російських експертних колах цю ідею з свого боку однозначно відкидають.

Цілком очевидно, що існує необхідність додаткового чіткого та однозначного роз’яснення Президентом України В. Зеленським оголошених ним тез щодо імовірних питань, які з його точки зору можуть бути винесені на всеукраїнський референдум за підсумками очікуваної ним зустрічі з Путіним.  Це має зняти усі можливі довільні трактування його позиції як глави української держави.

Та це не єдине з питань, які потребують додаткових роз’яснень. Зокрема, представники Міністерства закордонних справ Туреччини, яка намагається відігравати роль одного з посередників між Україною та Росією, публічно повідомляють, що “сторони досягли певного прогресу у перших чотирьох пунктах” вочевидь власне російських вимог до України. По це заявив і сам міністр закордонних справ Туреччини М. Чавушоглу, якого важко звинуватити у “навмисних вкидах”.

Відомо, що перші чотири вимоги ультимативного “списку Путіна” — це відмова України від вступу до НАТО та її нейтральний статус, “демілітаризація” України, її “денацифікація” та повернення державного статусу російської мови з її використанням в усіх сферах життя України.

Огляд експертних публікацій у російських ЗМІ, у яких містяться спроби розшифрувати змістовне наповнення  цих путінських вимог, є доволі показовим у тому, що очікує на Україну у разі їх втілення у життя.

“Демілітаризацію” України росіяни розуміють, як її повне роззброєння настільки, наскільки вважатиме за доцільне сама Росія. За висловом прессекретаря Путіна Д. Пєскова, це буде “повне позбавлення України її військового потенціалу”. У інших коментарях йдеться про позбавлення її “військової інфраструктури” включно з підприємствами ВПК. Насправді, дійсність показує, що масові російські бомбардування цивільних об’єктів України засвідчують наміри її суцільної деіндустріалізації. Як відкрито заявив російський найманець Ходаковський, вони мають намір “повернути Україну до стану первісно-общинного ладу”, “на кшталт рівня сучасного Афганістану”.

Щодо так званої “денацифікації” України, то тут спектр думок російських експертів є надзвичайно широким. В узагальненому вигляді з російської точки зору, він має охоплювати таке. Загалом, населення України росіяни поділяють на “упоротих”, тобто ідейно переконаних громадян, та на “зазомбованих”, тобто тих, хто, на їхню думку, за роки незалежності України став “жертвою бандерівської пропаганди”. Якщо перші будуть ізольовані, твердять вони, то другі — “нічого, з часом звикнуть”. Пропонується широка люстрація представників української влади та органів місцевого самоврядування, працівників наукових та вищих і середніх навчальних закладів, співробітників засобів масової інформації різного характеру. Передбачена “ізоляція” їх значної кількості, для інших — заборона на професію і тримання під наглядом. Водночас розробляються умови залучення колаборантів, які погодяться на участь у пропагуванні російських ідей та наративів російської політики. Наголошується на негайному та повному вилученні і знищенні українських шкільних та вишівських підручників з історії та заміна їх на російські. Окрім того, “відповідна пропаганда має вестися через ЗМІ, твори мистецтва і культури”. Категорично вимагається заборонити “нацистські символи і нацистське вітання “Слава Україні! Героям Слава!””.  Вулиці міст і сіл України, названі на честь “нацистів”, мають бути перейменовані. Росіяни планують заборонити усі, на їхню думку, “нацистські і націоналістичні політичні партії та громадські організації”, до яких вони відносять максимально широкий спектр українських патріотичних структур. Вони вважають, що наявне фіксоване членство таких організацій в Україні дозволить швидко виявити і захопити максимальну кількість таких політичних і громадських діячів та активістів. Усі колишні ветерани українського визвольного руху, які ще живі, “мають бути вичищені з коренем, адже недоведена свого часу до кінця денацифікація Радянської України зараз виходить боком”. Наголошується на першочергових арештах таких українських діячів, як (черговість у списку від рашистів) Турчинов, Парубій, Порошенко, Ярош, Білецький, Аваков. А міністр закордонних справ РФ Лавров додатково напряму пов’язує вимогу  запровадження державного статусу російської мови в Україні як складову частину її так званої “денацифікації”.

Путін, МЗС Росії та керівник російської делегації на переговорах з Україною Мединський публічно заявляють, що їхня вимога щодо “денацифікації” “є абсолютною”.

Ситуація на тимчасово окупованих територіях України засвідчує, що росіяни вже зараз намагаються втілювати ці свої плани у життя. Виявлення та розстріли учасників АТО і ООС, викрадення та катування мерів і міських голів, депутатів місцевих рад, представників місцевих ЗМІ, громадських активістів, вилучення і спалення українських підручників з історії — це вже жорстока реальність для України.

Тому присутні у публічному просторі заяви, про “зближення позицій сторін у перших чотирьох питаннях” не можуть не викликати тривогу в українських громадян та закономірне запитання — про що йде мова і де та в чому тут можливе те “зближення”? Категорично спростувати таку інформацію або пояснити свою позицію має не хтось з ОПУ чи МЗС, а виключно Президент України В. Зеленський, який намагається у особистій зустрічі обговорювати з Путіним умови припинення війни. Тут недомовки та неоднозначність, як і в усіх інших питаннях переговорів з Росією, не можуть бути присутніми за визначенням.

А між тим, ми можемо бути певні, що усі вимоги Путіна до України український народ категорично відкидає. І на це не може не зважати українська влада. Тож це є ще одним аргументом на користь того, що зустріч Зеленського і Путіна сам на сам взагалі не відбудеться.

Реальні переговори про мир між Україною та Росією почнуться тоді, коли, за висловом міністра оборони України О. Рєзнікова, “Росія захлинеться своєю кров’ю”, а санкції Заходу вщерть зруйнують її економіку. Тоді ми дійсно поговоримо з росіянами і про демілітаризацію і про денацифікацію — тільки фашистської путінської Росії. Поговоримо і про репарації, і про контрибуції, і про компенсації Україні в цілому та додатково кожному українцеві за втрати та спричинене горе.

З кожним днем війни ми все більше віримо у те, що цей час настане вже скоро!