«Зараз моє місце на фронті»

«На війні я почув одне з найстрашніших питань в моєму житті: чи готовий я стріляти в ворога? Я відповів, що готовий», - Олександр Махов

Ця тривожна, але дружня бесіда була записана як раз перед масштабним вторгненням Росії в Україну по всім фронтам. З Олександром ми говорили ввечері 23-голютого, а вже вночі трапилось масштабне вторгнення російських військ на територію України по всім фронтам.

Олександр Махов – луганчанин, який пішов на фронт, щоб боронити країну, адже на власні очі побачив несправедливість, яка коїлась в Луганську злого 2014-го року. Талановитий журналіст, який в потрібний момент взяв до рук зброю, адже відчув, що настав час не знімати репортажі, а воювати. Після дембелю він повернувся до своєї професії і став воєнкором. Але, як тільки Путін визнав фейкові «ЛНР» і «ДНР» «державами» і ввів війська на окуповані території, тим самим відкрито окресливши присутність на українській землі, Олександр знову відчув потребу повернутись на фронт. Як виявилось, не дарма…

«У МЕНЕ Є ВІДЧУТТЯ ПІДНЕСЕНОГО НАСТРОЮ»

- Олександре, тривалий час на сході України тривала так звана позиційна війна. Такий формат війни, коли сторони пристрілялись одна до одної і критичної загрози один для одного не становили, дещо примусив розслабитись багатьох. І, як виявилось, це була небезпечна ілюзія. У тебе особисто було відчуття що таке примарне статус-кво рано чи пізно мало скінчитись чимось драматичним?

- Коли я демобілізувався, то було відчуття незавершеності справи, бо війна ще тривала, а я вже повертався з цієї війни. Тому відчуття незавершеності дійсно було. І я не відкидав тої думки, що доведеться повернутись на передову. Саме тому всі свої військові речі, які мав, я всі їх зберіг. Я зберіг свою велику військову валізу. Мої необхідні для бойових дій речі весь цей час зберігались на випадок загострення війни, на випадок того, що щось відбудеться масштабне. І ось настав той момент, коли вони знадобились.

- Ти якось написав пост про те, що тобі було досить важко отямитись після бойових дій. Була певна психологічна травма. Тепер ти знову вирушаєш на війну. Зараз тобі не болісно знову пірнати в те ж саме?

-  Розуміючи і знаючи через що доведеться пройти у мене є відчуття піднесеного настрою. Я багато спілкуюсь зі своїми побратимами, ветеранами, з якими воював. Коли Росія тільки почала скупчувати війська на наших кордонах, то ми між собою багато говорили про те, що доведеться воювати знову. Тобто ми були на низькому старті і ми чекали, що нас викличуть. Тому зараз вмотивованості дуже багато. Мені побратими пишуть, що вони також у своїх містах ідуть у військкомати. Я знаю, що я не один і переді мною, і за мною ідуть захищати Батьківщину інші люди. Ця згуртованість ще більше підживлює мою мотивацію.

«НА ФРОНТІ СТОЇТЬ НАВЧЕНА, ПРОФЕСІЙНА І ВМОТИВОВАНА АРМІЯ»

- Відчуваєш різницю з 2014-м роком?

- В 2014-му році і я був іншим, і армія була іншою, і країна була іншою. Ми не знали як воювати. Я особисто не знав як стріляти з автомата. За ці роки наша армія кардинально змінилась. Вона стала більш професійною. І ті бригади, які зараз комплектуються, стануть реальною допомогою для військових, які зараз на передовій. А там стоїть навчена, професійна і вмотивована армія.

- Багато з військових говорили, що в 2014-му році найголовнішою психологічною проблемою для них було вистрілити в ворога. Відбувався певний психологічний злам, який необхідно було побороти. Тепер натиснути на гачок стріляючи в ворога – це норма, адже це не просто вбивство, а захист. Що для тебе означало стріляти в ворога?

- На війні я почув одне з найстрашніших питань в моєму житті: чи готовий я стріляти в ворога? Адже ворог – це теж людина. Я відповів, що готовий. Адже я йду на війну, де є смерть. Я можу загинути і зроблю все щоб цього не допустити, а отже буду стріляти. Коли йшов на війну вперше, то вже тоді був впевнений в собі. Не зважаючи на природній страх, я зміг себе налаштувати. А там вже роль в залежності від ситуації може бути різною – спостерігати, координувати, корегувати чи стріляти. 

«ПУТІН – ЦЕ БІДА В ТОМУ ЧИСЛІ І ДЛЯ САМИХ РОСІЯН»

- Олександре, ми з тобою луганчани і все своє життя прожили в атмосфері навіювання начебто «братського» російського народу. Як змінилось твоє ставлення до них? Ти розрізняєш їх на своїх і чужих?

-  Розумієш, я знаю росіян, які приїхали до України і воюють в українській армії проти агресора. Бо для них Путін є зло і біда в тому числі для їхнього народу. І звичайно є ті хто приїздять сюди, щоб нас вбивати. Тут моя позиція очевидна хто для мене хто. Але зараз у мене є велике питання до тих росіян, які перебувають у себе в країні і бачать, що їхня країна, їхній президент направляє їхню ж армію в іншу країну вбивати людей. Я не знаю чому не можна чинити опір такій владі.

- Ти для себе окреслив контур ворога? Адже, як не дивно на восьмому році війни, багато хто досі плутається навіть в стосунках не знаючи перед тобою ворог чи просто опонент.

- Для мене конкретним ворогом є всі ті хто приїхав на Донбас, взяв до рук зброю, вбиває українців та стріляє по мирним містам. Можна сказати, що це конкретні ознаки ворога.

- Луганськ у багатьох асоціюється з проросійськими настроями. Ти ж в потрібний момент не просто зайняв українську сторону, але й кардинальну позицію – пішов до війська. При цьому ти за фахом і покликанням журналіст. В твоїй долі самі контрасти. Як ти їх органічно поєднав?

- Мені також побратими ставили питання чому мої родичі, які залишились на окупованій території, підтримали окупацію, а я окрім того що виїхав ще й пішов на фронт. У мене немає чіткої відповіді на це питання. Скоріше я просто відчув несправедливість, коли побачив те, що сталось в 2014 році в моєму рідному місті Луганську, яке захопили, викидали та палили українські прапори, брали в полон українців, катували і вбивали. Так не мало бути і це гостро різало моє відчуття справедливості. Росіяни вторглися на мою землю, але так не має бути. Тому я робив те, що мав робити. Поки була можливість я їздив на фронт як кореспондент. Коли відчув, що цього недостатньо, то добровільно мобілізувався. Після демобілізації я продовжив працювати воєнним кореспондентом. А тепер мене знову країна покликала на фронт. Я на своєму місці. Зараз моє місце на фронті. Коли треба я вів інформаційну боротьбу. Але тепер замість мікрофону довелось знову взяти автомат. Попереду замість реальних репортажів реальні бої.

«ВІЙНА НАВЧИЛА МЕНЕ ЦІНУВАТИ БУКВАЛЬНО КОЖЕН ДЕНЬ»

- Чого тебе навчила журналістика і чого тебе навчила війна?

- Журналістика мене навчила тому наскільки важливе слово. Інформація здатна змінювати реальність. Те, що пише, говорить та знімає журналіст може впливати на те, що відбувається навколо. Мій сюжет може відбитись на те, що трапиться на реальному фронті. Тому це мене навчило відповідального ставлення до того що ти пишеш, як ти пишеш, що ти знімаєш і що показуєш. Війна ж навчила цінувати своє життя і розуміти, що кожен прожитий день треба проживати на максималках.  Після повернення з війни і до цього моменту я жив саме на максималках. Я ходив в походи, їздив в ризиковані відрядження, займався сноубордом. Тобто війна навчила мене цінувати буквально кожен день. Зараз, коли я вирушаю на фронт, я знаю, що можу загинути. Але я приймаю це і знаю, що останні роки я гарно прожив.

- Ти сказав про ціну слова. Якщо подивитись на наше інформаційне поле, як ти вважаєш, наша журналістика навчилась бути відповідальною? Чи все ж таки превалює розбещеність?

-  Мушу визнати, що не всі журналісти ставляться відповідально до своєї професії. Є відчуття, що дехто просто не усвідомлює місію цієї професії та відповідні правила поведінки в ній. Війна мала б вже навчити нашу журналістику відповідальності, адже на фронті будь-яке повідомлення може мати свої наслідки. Ті журналісти, які всі ці роки війни з Росією ведуть інформаційну боротьбу не лише на фронті, але й в тилу, знають  і відчувають наскільки важливою є інформація, яку ти подаєш як журналіст. Але це, підкреслюю, як правило журналісти, які бачили війну.

- Фактично журналістика розбещена олігархами, які утримують потужні ЗМІ. Відповідно складалась ілюзія свободи слова, а насправді конкретні ЗМІ обслуговували інтереси тих чи інших олігархів, як їх обслуговують ті чи інші політики. А ось війна вона така як є. І, якщо в Росії воєнний кореспондент – це слуга кремлівської воєнщини і обслуговує її агресію, то з 2014-го року висвітлення війни для українських кореспондентів на своїй землі стало особливим викликом – говорити правду і при цьому не робити помилок, які в таких ситуаціях небезпечні. Я помітив, що після 2014 року ти наче заново народився, ти став іншою людиною скуштувавши новий коктейль відчуттів і маючи можливість бачити та говорити правду.

- Так, це був певний злам і я щасливий з того що він стався.

- Але родичи, як  ти кажеш, в Луганську тебе так і не підтримали?

- Не підтримали…

«ВЛАДА ПУТІНА ПОБУДОВАНА НА НЕВІГЛАСТВІ»

- Бувають так звані латентні сєпари з якими начебто можна вести діалог. А є такі над якими знущається окупаційна влада, а вони все одно говорять: Путін прийди, або зате «Крим – наш». Що це за парадокс?

- Я не знаю звідки в них це. Це щось мабуть ментальне, сформоване історично. Путін намагається максимально тримати своє населення в замороженому стані. Він штучно не дає росіянам розвиватись. Він їх обмежує в доступі до адекватної інформації, до можливості робити об’єктивні висновки, а отже така якість як сумнів у них відсутня. Таким чином вони просто не ставлять під сумнів дії влади. На цьому побудована влада Путіна. На невігластві. Такими людьми дуже легко маніпулювати. Вони легко проковтують тези про фашистів в Україні, про хунту в Києві, про те, що всі біди походять від США, а Байден взагалі агресор. Ставити питання владі там небезпечно. Страх робить все, щоб людина не вийшла за межі нав’язаних стереотипів. Якщо ставиш питання владі, то готуйся або до автозаків та тюрем, або, ще гірше, до вбивства, як це сталось з Нємцовим, Політковською та іншими опозиціонерами.

- Росія в цьому плані фактично перебуває в середньовічному стані. Начебто є мобільні телефони, інтернет, телебачення, а мислення, ізоляція і правила за якими вони існують – це якась середньовічна темрява. Зрештою Московія перетворює свій народ не просто на маріонеток, але й на банальне гарматне м'ясо. Як вони утилізовують умовних «Моторол» на Донбасі, так вони утилізовують у нас свою застарілу техніку. Цікаво зараз, коли росіяни бачать джавеліни, NLAW іншу сучасну зброю, яку нам надав Захід, бачать, що Захід змінився в ставленні до нас і до війни Росії проти України, вони хочуть воювати? Вони вмотивовані потрапити в м’ясорубку?

- Треба розуміти, що 20 років Путін спирається на силовиків – на ФСБ і на армію. Протягом всіх цих років він вливає туди дуже багато грошей. Зрозуміло, що ця частина суспільства в своїй більшості за нього, адже вона кормиться від нього. Ось вони і перетинають за наказом кордон і їдуть нас вбивати. Я не думаю, що вони це роблять несвідомо. Вони зацікавлені виконувати накази Путіна. Інша справа наскільки вони усвідомлюють куди вони лізуть і заради чого вони це роблять. Що стосується умовних «Моторол», то це невдахи, яким випала доля проявити себе таким чином. В певний момент їхнє нікчемне життя отримало шанс змінитись і вони пішли на таку авантюру. На певний момент вони перетворились на персонажів, які щось з себе уявляють.

- Факіри на годину

- Саме так. Це типове гарматне м'ясо, яке використали для конкретної мети і яке не шкода. Але вони як жили так і закінчили своє життя.

- Якщо психологію «Моторол» ми можемо збагнути, то чи розуміємо ми поведінку Путіна, навколо якого вся ця війна точиться? Якою є його мотивація?

- Я уважно дивився і слухав його звернення, коли він визнавав «Л/ДНР» і я реально зрозумів, що це просто хвора людина, яка живе в якомусь паралельному всесвіті. Користуючись ресурсами своєї країни і покірність народу він будує цей всесвіт за своїми уявленнями. Цей всесвіт хибний, але він створює зрештою небезпеку в світовій реальності, має конкретні негативні наслідки для людства. Одним словом, хвора і зла людина, якій всерйоз безліч людей бажають смерті заради того щоб він не чинив біди не лише українцям, але й не загрожував всьому людству. Він хоче загарбати не лише нашу територію, але й нашу історію. Він прагне знищити нас як суб’єкта і довести таким чином всім, що нас не існує. Іншого пояснення його божевільної поведінки я не бачу.