Ялта: сила і безсилля «сфер впливу»

Подивимось на всесвітньовідоме фото Черчілля, Рузвельта і Сталіна, датоване завершальними днями Ялтинської (Кримської) конференції керівників трьох держав Антигітлерівської коаліції (4—11 лютого 1945 р.). Лідери  виглядають дещо втомленими, мудрими... й задоволеними підсумками своєї важкої праці. Рузвельт сказав тоді журналістам, що головне завдання конференції — не лише закріпити перемогу над нацистською Німеччиною, а й забезпечити непорушний мир в Європі й світі для майбутніх поколінь.

І навіть Сталін (цей геніальний актор чудово вмів, коли було треба, бути і «мудрим», і «філософічним») прорік: «Поки всі ми (лідери «Великої Трійки». — І.С.) живі, боятися немає чого. Ми не допустимо небезпечних суперечок між нами. Ми не дозволимо, щоб трапилася нова агресія проти якоїсь із наших країн. Але мине десять років або ж, можливо, і менше, і ми зникнемо. Прийде нове покоління, яке не зазнало того, що всі ми пережили, яке, ймовірно, на багато питань дивитиметься інакше, ніж ми. Що буде тоді?». Довідково: Рузвельту залишалося жити два місяці , Сталіну — вісім років, Черчіллю — двадцять...

Може здаватись, що і Черчілль, і Рузвельт, і Сталін були стурбовані насамперед досягненням шляхетних завдань: завершенням розгрому нацистів і забезпеченням миру для нащадків (Черчілль говорив про «два покоління миру», уточнюючи, що це — «мінімальна, скромна мета»). Але насправді йшлося насамперед про вкрай жорстке узгодження «сфер впливу» трьох держав після війни. Хоч публічно це, як правило, не декларувалося. Тим більшою є необхідність розібратися в підсумках і змісті цього насправді історичного заходу, який, зауважимо, мав два виміри: офіційно оголошений та прихований. Потреба тим більш невідкладна, що вплив і традиції Ялти (як, утім, і сучасного «Мінська») для української історії мають справді неабияке значення.

Історики часто порівнюють Ялту-1945 з двома, теж знаменитими в минулому, міжнародними пан’європейськими угодами, які заклали основи міждержавних кордонів й утверджували «засади миру»         — це Вестфальський договір 1648 р. (завершив страшну Тридцятилітню війну) та Віденський конгрес 1815 р. (затверджував конструкцію післянаполеонівської Європи). До певної міри в цьому ж переліку можна розмістити і Версальський конгрес 1919 року (покликаний підбити підсумки Першої світової війни — відкрив, фактично, шлях до Другої). Але Ялтинська конференція нагадує всі зазначені історичні мегаподії ще в одному сенсі. Як і в минулі століття, йшлося про «сфери впливу» держав-переможців, «баланс сил», взаємне стримування. Незважаючи на всі пафосні розмови про мирне майбутнє. Адже, як слушно зазначив не дуже модний нині класик, «ідея завжди осоромлювала себе, коли відокремлювалась від інтересу». Ідея миру також аж ніяк не є винятком.

Попри те, що і Черчілль, і Рузвельт (останній особливо) не були вільними від ілюзій щодо Сталіна, його тоталітарної держави та його політики (навіть британський прем’єр в одному з листів 1944 року до Ідена, глави МЗС, писав про «нову довіру до Сталіна», а Рузвельт заявив відомому дипломатові Вільяму Булліту буквально таке: «Я гадаю, що коли я зможу дати Сталіну те, що я маю можливість йому дати, і не буду вимагати занадто багато взамін — то він не вдасться до анексій, і ми можемо співпрацювати задля демократії та миру»), — попри це все, в Ялті йшлося про жорсткі «матерії» політики і дипломатії: що буде після війни «вашим», а що — «нашим». Але підсумок Ялти визначався, по-перше, тим, що на той момент радянські війська були вже зовсім недалеко від Берліна, а по-друге, тим, що «західні демократії» все ж таки слабо знали Сталіна (лише з приходом Трумена в Білий дім ситуація зміниться). А Сталін, як про це колись згадував Молотов, бачив «сфери впливу» по-своєму. Він говорив: «Вони (Захід. — І.С.) набивають собі ціну, думаючи, що ми приймемо їхні умови. А ми знаємо ось що: те, що наше — то, звісно, наше, але й те, що поки ваше, — теж рано чи пізно буде нашим». По суті, так розуміла «Ялту «більшість радянських керманичів після 1945 року. І так її досі тлумачать у Кремлі. Те, як була зламана Гельсінська угода, політична «онука» Ялти, з її принципом непорушності кордонів, якнайкраще це доводить.

Коротко про те, як відбилися в документах конференції ключові проблеми весни 1945 року. Майбутнє вільної від нацистів Європи описувалось так: «Встановлення порядку в Європі та перевлаштування... економічного життя має бути досягнуто в такий спосіб, який дасть змогу звільненим народам знищити останні сліди нацизму та фашизму і створити демократичні установи за їхнім власним вибором». Сталін не заперечував — він чудово знав ціну розмов про «демократичні установи». Як, втім, і його сьогоднішній наступник. Недарма країни Східної Європи, які в 1945—1947 роках чималою мірою і завдяки «ялтинській системі» були взяті Сталіним під контроль, отримали дивовижну назву: «держави народних демократій»...

Як згадував свого часу близький радник Рузвельта Сем Уеллес, «Президент знав про прірву, що розділяє західну та східну цивілізації. Існують жахливі відмінності у мовах, релігії, політиці, ідеології та культурі. Проте він був переконаний у можливості співпраці. Він знав, що марксизм оголосив нещадну війну капіталізму, проте він не вірив у те, що ідеологія може визначати вчинки людей (саме в тоталітарній державі «оруеллівського» типу — вона реально робить це. — І.С.). Війна ідеологій, на думку Рузвельта, в основному обмежується «вченими» суперечками». Це, а не хвороба Рузвельта в Ялті, пояснює його стратегію.

А насправді, в реальності, Сталін після Сталінградської битви уже не мав жодних сумнівів у тому, що коли завершиться війна, Радянський Союз буде володіти переважною більшістю спірних територій — далеко за межами своїх кордонів. Дедалі менше покладаючись на переговори, Сталін довірив формування обличчя післявоєнного світу авангардом своїх армій. Такою була сувора реальність, яка не могла не вплинути на «Ялту». І попри жарти і словесну еквілібристику, лідери це чудово усвідомлювали. Черчілль зауважив під час одного із засідань: «Нарада цих трьох держав являє собою справді привілейований клуб. Вступний внесок до цього клубу дорівнює п’яти мільйонам солдатів або ж відповідному еквіваленту». На це Сталін відповів, перервавши мовчанку: «Хоча б трьом мільйонам солдатів».

Але рішення цього «клубу» (хай не одразу, але до 1947—1948 років) визначили політичний, економічний, світоглядний «розлам» Європи на найближче півстоліття (ті «два покоління», про які багато говорили лідери «трійки»). Такою виявилася ціна миру (так називається змістовна книжка Сергія Плохія, відомого американського та українського історика, Шевченківського лауреата). «Сфери впливу» були чітко поділені між Заходом та Сходом, аж до 1989—1991 років, до Перебудови. Ось чому Захід не втрутився 1956 року в угорські події, 1968-го — у чехословацькі. Тому не можна повною мірою погодитися з висновком пана Сергія, коли він пише: «Після негативного розголосу вирішення «польського питання» в Ялті для західних політиків стала неприпустимою практика вирішення долі інших, так званих малих та середніх держав і народів без участі їхніх представників». На превеликий жаль, це не зовсім так: ідеалізувати прагматичний Захід не варто.

75 років після Ялти наочно показує нам винятково важливу річ: силу (тимчасову) і безсилля (майбутнє, довготривале) системи «балансу інтересів», «сфер впливу», зрештою, і «стримування», що було схвалено 1945-го. В якому просторі цього «балансу» і цієї «сфери» опинилася Україна — вже після 1991 року? Конче потрібно відповісти на це питання. Уважно аналізуємо тексти Мінських угод, так само і наступну політичну практику «нормандських», «тристоронніх мінських» та інших переговорів — і отримуємо дуже жорстку відповідь. Можна тисячі разів декларувати «євроатлантичний вибір», навіть записати його в Конституцію — але допоки Україна реально не стане суб’єктом (не об’єктом) світової політики, це все будуть «слова, слова, слова...» Як говорив незабутній шекспірівський Гамлет.