Як живе й воює українська Одеса

«До кінця війни на нас чекатиме ще багато повітряних тривог та обстрілів, але захопити чи хоча б оточити місто ворогу вже не вдасться», – Микола ПОЛЬОВИЙ

Одеса останнім часом, як на міні уповільненої дії: постійні загрози висадки десанту, провокації, ворожі розвідувальні безпілотники і зрештою нещодавні обстріли чотирьох населених пунктів на морському узбережжі Одещини. Однак українські захисники готові до зустрічі з ворогом і запевняють: легкої прогулянки Дерибасівською чи Приморським бульваром у нього не вийде. Жорстокості російських військ щодо мирних міст примусили добряче замислитися навіть пересічних прибічників «русского міра», яких в Одесі все ж таки трохи було, визнає одесит, доктор політичних наук і професор кафедри політології та державного управління ДонНУ імені Василя Стуса Микола ПОЛЬОВИЙ. Зараз містяни виступають єдиним монолітом, який готовий захищати українську Одесу. Міркуваннями про настрої, підготовку тероборони і можливі сценарії розвитку подій Микола Польовий поділився із «Днем».

«МАЙЖЕ ВСІ, ХТО ЗАЛИШИВСЯ, ВІРЯТЬ У ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ ТА ЇХНЮ СПРОМОЖНІСТЬ ЗАХИСТИТИ МІСТО»

«За весь час після вторгнення мені не доводилося бачити в одеському медіапросторі жодного вітання загарбникам. Загалом реакція медіа була, як і скрізь в Україні, чітко патріотичною та, я би сказав, діловою: мовляв, таки вони вторглися усім своїм військом, ну, що ж, варто було очікувати – згуртовуємося для перемоги. Звісно, у звичайних перехожих є різні думки, і, припускаю, дехто мав, особливо на початку вторгнення, певні очікування приходу російських військ. Але навіть на початку вторгнення подібні сподівання не висловлювалися публічно навіть тоді, коли колабораціонізм ще не було криміналізовано. Наразі навіть серед давніх прибічників «русского міра» уявлення про «освободітєлєй» кардинально змінилося, – відзначає Микола Польовий. – Звичайно, від початку російського військового вторгнення почалась евакуація, переважно жінок, дітей та літніх людей, з Одеси, яка перші кілька діб викликала певну тривогу кількістю охочих, що не зовсім збігалося за масштабами з можливостями регулярного розкладу потягів Укрзалізниці, але вже на четверту-п’яту добу, з одного боку, дещо впав потік охочих виїхати з міста, а, з іншого боку, Укрзалізниця дуже добре організувала процес формування потягів, що дозволило швидко довести евакуаційну ситуацію до цілком зрозумілого алгоритму, що існує і зараз: прийшов на залізничний вокзал до початку комендантської години – до ночі ти якимось потягом поїхав на захід України. Нещодавно також запущено евакуаційний потяг до румунського кордону на Дунаї, який синхронізовано із поромом на румунський берег. Водночас можна констатувати, що дуже багато одеситів залишилися у місті з різних міркувань – хтось не має куди і не знає навіщо їхати, зокрема багато літніх людей, хтось залишається  свідомо, тому що не хоче покидати своє місто окупантам без спротиву і майже всі ті, хто залишився, вірять у Збройні сили України та їхню спроможність захистити місто.

«ШВИДКО САМООРГАНІЗУВАЛИСЯ, ОБ’ЄДНАЛИ ЗУСИЛЛЯ І СТВОРИЛИ «ОДЕСЬКУ ПІСОЧНИЦЮ»

У перші два-три дні в городян можна було спостерігати певну розгубленість: було зрозуміло, що треба щось робити, але що саме – не дуже. На другий день вторгнення з’явився попит на мішки з піском. Одразу їх почали насипати в Одеському яхт-клубі та вивозити на всьому, що їхало. На початку в цьому процесі брали участь 40–50 осіб. Через дві доби їх вже було понад 300, дуже швидко створили й окремі групи в соціальних мережах для самоорганізації, об’єднали зусилля з групами активістів на кількох пляжах міста, і тепер «Одеська пісочниця» – це вже об’єднання майже двох тисяч людей, які, за сприятливих погодних умов, щоденно завантажують десятки тисяч мішків із піском для блокпостів та інших військово-захисних споруд. Кілька діб доводилося навіть робити перерви в роботі Пісочниці, бо «пропозиція» перебільшувала «попит». Приблизно так само зорганізувались і групи з плетіння маскувальних сіток, харчування бійців на блокпостах тощо. Отже, волонтерство в режимі забезпечення військових та територіальної оборони дуже швидко розрослося за лекалами перших років війни.

Звісно, російські загарбники проводять регулярні виходи з тимчасово захопленого Криму з метою висадки десанту, але наразі на неї не наважились. Обстріли побережжя дійсно нервують населення, але вже, здається, кожен розуміє, що російські кораблі обстрілюють узбережжя навколо Одеси в місцях, які, можливо, їм приглянулися для здійснення десанту, для виявлення наших засобів ППО. Продовження таких обстрілів показує, що виявити ППО вони наразі не можуть. А супутні руйнування, які вони створюють, лише додають ненависті до них. Періодичні повітряні тривоги також не додають одеситам прихильності до російських загарбників. Тому можна впевнено стверджувати, що ті одесити, які зараз залишились у місті, хвилюються, але не сумніваються в тому, що місто втримається, зокрема тому, що багато з них відчувають особисту причетність до оборонних приготувань.

«В ОДЕСІ ВСЕ ЩЕ ЗАЛИШАЄТЬСЯ БАГАТО УВАЖНИХ БАБУСЬ, ЯКІ І В НАТОВПІ ОДРАЗУ ЧУЖИНЦЯ РОЗПІЗНАЮТЬ»

Щодо готовності влади чинити опір загарбникам, то у цій площині могли б виникати сумніви, зокрема щодо спроможності організувати процеси захисту голови обласної державної адміністрації, призначеного спочатку головою військової адміністрації області, – Сергія Гриневецького. Але після призначення на посаду голови Одеської військової адміністрації офіцера ЗСУ Максима Марченка з’явилася впевненість у тому, що цю посаду займає людина, яка мислить військовими категоріями, що найбільше релевантні поточній ситуації, та точно знає, як відстояти місто.

Було та досі здійснюється багато військових приготувань і в місті, і на його околицях, і на узбережжі, а фотографії Дерибасівської та Оперного театру з безліччю протитанкових їжаків вже обійшли інтернет. Тому можна впевнено стверджувати, що наразі військам загарбників захопити місто буде приблизно так само складно, як захопити Київ чи Харків. Тероборона укомплектована та внаслідок наявності великої кількості охочих розширюється і має ще великий резерв. Поліція разом з охоронними агентствами та тероборонцями патрулюють вулиці міста, цивільні громадяни зазвичай не вештаються без справ, тому для диверсантів, певну кількість яких, вірогідно, було розміщено і в Одесі до початку вторгнення, майже немає можливості «загубитись» у натовпі, бо «натовпу» на вулицях Одеси до кінця війни, мабуть, вже не буде. До того ж в Одесі все ще залишається багато уважних бабусь, які і в натовпі одразу чужинця розпізнають, а у своїх-то дворах стежать з подвійною уважністю.

Та доля Одеси залежить від долі усієї війни, і наразі ціною жертв захисників та мирних жителів Харкова, Києва, Маріуполя та безлічі населених пунктів на сході та півдні нашої країни у російських загарбників немає достатньої військової сили, щоб здійснити той десант, яким вони намагаються лякати нас третій тиждень. Тобто в принципі висадитися можна, але не всім це вдасться, а розвивати наступ вже немає кому. Так, до кінця війни на нас чекатиме ще багато повітряних тривог та обстрілів, але захопити чи хоча б оточити Одесу ворогу вже не вдасться.

«НЕ ПОЛИШАЮ НАДІЇ НА ПАЛАЦОВИЙ ЗАКОЛОТ У РОСІЇ ПРОТЯГОМ БЛИЖЧИХ ДВОХ-ТРЬОХ МІСЯЦІВ»

Щодо загальної ситуації, то варто погодитися з багатьма спостерігачами, які стверджують, що Україна перемагає і переможе. Так, у російського керівництва залишилося ще кілька неприємних для всього світу можливостей у вигляді ядерних ударів або інспірування аварій в Чорнобилі чи на Запорізькій АЕС, але в цьому питанні залишається сподіватися на раціональність виконавців цих наказів, які, можливо, ненавидять українців, але все ж таки не хотіли б помирати самі. За виключенням цього сценарію всі решта закінчуються однозначною перемогою України. Інша проблема, що, на мою думку, незважаючи на відсутність можливостей наступати у російських загарбників все ще залишається велика кількість літаків та ракет, які вони будуть дедалі більше використовувати з метою нанесення ураження мирному населенню. І з огляду на цю небезпеку активні військові дії, можливо, і закінчаться за кілька тижнів, можлива навіть ситуація, коли війська загарбників будуть відведені за державний кордон України (скрізь, окрім Автономної республіки Крим), але доти, доки в Росії або не знайдуть табакерку для путіна, або доти, доки будуть гроші для сплати заробітної плати їхнім військовим ракетникам, усе населення України буде в небезпеці підступних раптових ракетних ударів, а Крим буде залишатися під окупаційною владою.

З цієї точки зору дуже важливими видаються санкції усіх чотирьох і, дай боже, ще чотирьохсот санкційних пакетів західних країн проти Росії – вони спонукають російські еліти до пошуку табакерки та ведуть до банального стану неспроможності військових структур рашистів нищити нашу землю (що врешті не зробить життя в країні-агресорі спокійнішим, але зупинить обстріли України). І тут уже я можу стати на більш зрозумілий для політолога ґрунт, щоб висунути передбачення, що поточними темпами лише санкційного тиску нам доведеться чекати такого стану російської військової машини ще приблизно пів року-рік. Тому я, звісно, вітаю кожен наступний санкційний крок як те, що на місяць-другий вкорочує вік сучасного режиму в Росії і, відповідно, настільки ж наближає остаточну перемогу України у поточній війні. Водночас як невиправний оптиміст я не полишаю надії на палацовий заколот у Росії протягом ближчих двох-трьох місяців, що так само успішно сприяло б остаточному завершенню цієї війни. Саме такий термін я передбачаю тому, що приблизно стільки часу залишається до моменту, коли умовні еліти затягнуться під небезпеку майбутнього, тепер вже очевидно неминучого воєнного трибуналу, як співучасники злочинів проти людства, що палацовий заколот стане для них єдиною розумною альтернативою.

«ЛИШЕ ФІЗИЧНЕ ПОВАЛЕННЯ НИНІШНЬОГО РЕЖИМУ АБО ЙОГО НЕМОЖЛИВІСТЬ ЗАПУСКАТИ РАКЕТИ ЗДАТНІ УБЕЗПЕЧИТИ УКРАЇНУ»

Я не в праві щось радити переговорникам від України і лише обережно висловлю свою думку, що найважливішою вимогою на сьогодні має бути припинення вогню, бо це може бути хоч примарною запорукою життя мирних людей, які знаходяться на всій лінії зіткнення з російськими загарбниками. Крім того, ми розуміємо, що кожна хвилина працює на Україну і що кожної миті російські загарбники втрачають боєздатність. Другою важливою позицією я вважаю повернення Україні контролю над ядерними об’єктами та відтак відновлення моніторингу за станом цих об’єктів з боку МАГАТЕ. Але хоч які б були результати перемовин, навіть якщо вони відбудуться особисто між Зеленським та путіним, здається, що всім зрозуміло, що лише фізичне повалення нинішнього режиму або його фізична неможливість запускати ракети здатні убезпечити Україну від загрози з боку Росії.

І ще одна ремарка з точки зору одного професійного фіаско: протягом усього 2021 року я з колегами в щотижневому режимі відстежував усі пости в більш ніж 180 пабліків facebook в Одеській області, що мали понад п’ять мільйонів читачів, у пошуку проросійської пропаганди. І весь час моніторингу кількість таких постів коливалася в межах 2–3% і ніколи не підвищувалася. В результаті таких спостережень я був серед тих, хто навесні 2021 року стверджував, що росіяни не будуть нападати на Україну, навіть незважаючи на стягнення своїх військ до наших кордонів, оскільки вони ж розуміють, що перед нападом треба здійснити «артилерійську інформаційну підготовку» і якось додати антиукраїнської пропаганди. Оскільки вони цього не зробили, знаючи по 2014 року, як це важливо, казав я, нападу не буде. Ну, і навесні 2021 року навіть мав рацію. З різних причин я зупинив проведення щотижневого моніторингу в грудні 2021 року, але і тоді рівень проросійської пропаганди не змінювався і не перевищував навіть 2,5%. Більше того, вибірковий аналіз показує, що і в січні та лютому 2022 року кардинальної зміни ситуації з пропагандою не було – її все також майже не було помітно.

Звісно, мені шкода, що маркер збільшення рівня пропаганди не спрацював на правильний прогноз початку війни, але це побічно підтверджує теперішній скандал в Росії з приводу того, хто і куди вкрав 5 мільярдів доларів, що, як виявляється, спрямовувалися роками на створення антиукраїнського підпілля та ведення тієї самої пропаганди, яку я намагався виловити у fейсбуці. Причому, як тепер стверджується, путіну доповідали, що підпільна робота іде і все готується. Отже, гроші на проросійську пропаганду на Україну вони вкрали і тим завадили чесному політологу зробити правильний прогноз нападу. Навіть тут усюдисуща, як іржа, російська корупція спотворила результати гарного дослідження... На щастя, ця ж корупція, зокрема, позбавила Росію можливостей повторити зараз сценарій захоплення Криму та ОРДЛО в інших регіонах і, дивним чином, зіграла на нашому боці на шляху до нашої майбутньої але беззаперечної перемоги».