Як Україні реалізовувати власні інтереси в Центральній Азії

Сергій Бурдиляк про боротьбу в цьому регіоні між впливовими гравцями КНР, ТР, РФ та ІРІ за здобуття звання «євроазійської логістичної супер-держави»

У 2021 році п’ять держав Центральної Азії відзначають 30 річницю своєї незалежності. Центральна Азія — регіон, який традиційно перебував у зоні впливу Росії та економічного домінування Китаю. Примітним є й те, що цього року Договору про добросусідство, дружбу та співпрацю між РФ і КНР виповнюється 20 років. Цей документ, очевидно, буде не лише подовжений на 5-річний термін, а й набуде додаткових взаємних зобов’язань, пов’язаних із новими регіональними та глобальними викликами.

«ПАРТНЕРСТВО МІЖ МОСКВОЮ ТА ПЕКІНОМ ЗАВЖДИ ПРИХОВУВАЛО ЖОРСТКУ КОНКУРЕНЦІЮ ЗА РЕГІОНАЛЬНУ ПЕРШІСТЬ»

Ширший підхід до взаємодії між РФ і КНР обумовлений консолідованими намірами держав протидіяти поширенню та закріпленню інтересів США в регіоні. Перспективи тіснішої співпраці між Пекіном і Москвою викликають несприйняття з боку Альянсу НАТО, генсек якого нещодавно закликав держав-членів «активізувати політичний діалог задля протидії КНР і РФ».

Зовнішні межі партнерства між Москвою та Пекіном завжди приховували жорстку конкуренцію за регіональну першість: протидія РФ дедалі більшому китайському впливу на російському Далекому Сході; традиційна боротьба за прихильність держав Середньої Азії; конкуренція за просування власних інтересів насамперед продажу товарів військового призначення.

В умовах геополітичних змагань Пекіна та Вашингтона Москва розглядає можливість закріпити свій вплив у Центральній Азії не лише військовими, а й економічними інструментами.

Перед державами Центральної Азії сьогодні постає дилема зберігати належний рівень співпраці як з Москвою, так і з Пекіном до певної міри, за якої б нахил у один бік не зумовив жорсткої реакції протилежної сторони.

Найбільшу загрозу для регіону становить Афганістан, а саме — північні райони держави, які межують зі слабозахищеними кордонами Таджикистану та Узбекистану. Прикордонна лінія по річці Пяндж без зайвих зусиль може бути порушена радикально налаштованими групами бойовиків. На іншому боці кордону, на південному заході Таджикистану, періодичні заворушення та невдоволення місцевого населення центральною владою в Душанбе створюють сприятливі умови радикалізованим ісламістам отримати підтримку на таджицькій території.

Потенціал ескалації конфлікту та посилення позицій талібів у владних органах ІРА змушує Душанбе до прийняття від Москви додаткової безпекової підтримки задля ефективного контролю за власним кордоном.

«КИТАЙ МОЖЕ ПЕРЕГЛЯНУТИ БЕЗПЕКОВЕ ДОМІНУВАННЯ РОСІЇ В РЕГІОНІ НА СВОЮ КОРИСТЬ»

Китай є традиційно зацікавленим у розширенні власного домінування в регіоні Центральної Азії й надалі впевнено проводитиме відповідну зовнішню політику, спрямовану на:

• створення безпечних умов задля реалізації двосторонніх і багатосторонніх проєктів у державах ЦА;

• активну презентацію вигоди від долучення до ініціативної ідеї побудови Спільноти єдиної частки на шляху проєкту ОПОШ (Один пояс один шлях);

• проникнення політичного впливу Китаю в традиційно проросійські держави Середньої Азії задля їх подальшої економічної сіно-інтеграції.

Наразі участь Пекіна в Центральній Азії здебільшого обмежується економічним домінуванням, але з подальшим активним розвитком амбіційних китайських проєктів Китай може переглянути безпекове домінування Росії в регіоні на свою користь, задіявши відповідні економічні та фінансові важелі.

ВІД ОПОШ ДО ІДЕЇ СІ ЦЗІНЬПІНА ЩОДО СПІЛЬНОТИ ЄДИНОЇ ДОЛІ ЛЮДСТВА

У цьому зв’язку вартим уваги є представлений інформаційним бюро Держради КНР основоположний документ «Розвиток міжнародного співробітництва в Нову Еру», який є оновленою редакцією попередніх видань 2011 і 2014 років і визначає план дій Пекіна на світовій арені відповідно до сучасних геополітичних обставин.

Однією з ключових складових зазначеного документа є бачення китайського уряду щодо програми надання зовнішньої допомоги. Цей елемент став важливою зміною в зовнішньополітичній стратегії Пекіна на шляху до реалізації «проєкту століття» — проголошеної президентом Сі Цзіньпіном ініціативи «Один пояс, один шлях» (ОПОШ).

Дипломатія зовнішньої допомоги сформувала міжнародний економічний профіль Китаю, перетворивши його імідж з економіки, що розвивається, на провідну економічну потугу та передового інституційного інвестора проєктів на глобальному рівні. За даними, опублікованими в згаданому документі уряду КНР, із 2013 по 2018 рік Китай витратив понад 40 млрд дол. США на іноземну допомогу у вигляді грантів, безвідсоткових та пільгових позик.

У документі висвітлюються концептуальні підходи на шляху до впровадження ідеї президента Сі Цзіньпіна щодо Спільноти єдиної долі людства. В центрі широких рамок взаємодії між азійськими та європейськими державами в політичній, економічній, соціальній, культурній, екологічній та технологічній сферах є проєкт ОПОШ, який формує його в більш широку ініціативу задля досягнення мети ООН у галузі сталого розвитку.

Китайська стратегія вибудовування зв’язків із елітами держав Центральної Азії також зазнає якісних зрушень. Від роботи з чинними лідерами центральноазійських держав КНР переходить до підтримки прокитайськи налаштованих політиків — і, можливо, до створення інструментів для їх подальшого просування у владу. Вплив Пекіна на еліти ЦА посилюється пропорційно рівню орієнтації національного бізнесу на торгівлю з КНР. Із огляду на це, найближчим часом очікується продовження тенденції до посилення присутності Пекіна в Киргизстані та Таджикистані, меншою мірою — в Туркменістані, Казахстані та Узбекистані.

«МОСКВА ВИКОРИСТОВУЄ ТРАДИЦІЙНИЙ НАБІР ІНСТРУМЕНТІВ ВТРУЧАННЯ В СПРАВИ РЕГІОНУ»

Росія намагається посилити свою стратегічну глибину шляхом реконструкції ближнього зарубіжжя, зокрема Центральної Азії. Забезпечивши свою присутність на південних кордонах шляхом розгортання миротворців у Нагірному Карабасі та переконавшись у відсутності серйозної небезпеки дестабілізації в Білорусі, Росія розглядає потребу в створенні буферу на сході, де колишні радянські держави після розпаду Радянського Союзу впевнено претендують на державність, національну ідентифікацію та нейтралітет, з одного боку, та є вразливими до зростаючого впливу КНР на їхню національну безпеку, з іншого. Москва використовує традиційний набір інструментів втручання в справи регіону:

• військова присутність РФ (Таджикистан, Киргизстан та Казахстан);

• залежність держав ЦА від російського ринку;

• міграційна політика;

• провідна роль РФ у регіональних організаціях (СНД, ОДКБ, ЄАЕС).

«Іран дотримується консервативної позиції, спрямованої на підтримку статус-кво на північних кордонах»

В умовах посилення санкційного режиму США та відсутності практичного дотримання умов СВПД з боку ЄС, інший регіональний лідер, Іран, змушений концентруватися на розвитку відносин із Росією, Китаєм, державами ЦА та ЄАЕС.

Наразі Іран дотримується консервативної позиції, спрямованої на підтримку статус-кво на північних кордонах. Москва позитивно сприймає зусилля Ірану, оскільки обидві держави прагнуть стабілізувати регіон, протидіяти західним посяганням й активному поширенню Туреччиною своєї зовнішньополітичної програми.

У проблематиці відносин між Тегераном і Вашингтоном політичні інтереси та економічні вигоди Москви є в сприятливій для РФ зоні між відкритим ірансько-американським конфліктом і політикою двох держав, спрямованою на примирення, вихід за межі якої для російського керівництва означатиме додаткові витрати: як безпекові, так і економічні.

Орієнтованість РФ на поточну прихильність іранського керівництва та її стратегічний інтерес у тривалому збереженні стабільності чинного ладу в ІРІ обумовлені такими чинниками:

• дестабілізація Ірану підвищує ризик відродження традиційних несприятливих елементів у регіоні Центральної Азії: радикалізму та наркоторгівлі. В разі виникнення політичної невизначеності або спалаху військового конфлікту за участі Ірану, Тегеран буде обмежений у перешкоджанні посиленню транскордонного джихадистського руху з Іраку та Сирії до Афганістану.

• міграція небезпечних чинників через Іран до Центральної Азії та неспроможність Росії гарантувати безпеку регіону нададуть Китаю та США нові можливості для укріплення їхньої присутності в регіоні. Нині головним обґрунтуванням російської присутності в ЦА є мінімізація поширення нестабільності з боку Афганістану та забезпечення буферної зони вздовж південних периферій. Однак, враховуючи обмежені ресурси Росії, Москві дедалі важче буде продовжувати блокувати ризики нестабільності, які з’являтимуться локально та поширюватимуться транскордонно.

• проведення Туреччиною активної зовнішньої політики задля поширення гегемонії Анкари з акцентом на пантюркизм і османізм становить загрозу інтересам регіональних держав у регіоні, насамперед російським. Москва розглядає Іран як ефективний чинник опору поступового розширення сфери впливу Анкари на схід.

«ІНТЕГРАЦІЙНИЙ ПРОЄКТ АНКАРИ І БОРОТЬБА ЗА ЗДОБУТТЯ ЗВАННЯ «ЄВРОАЗІЙСЬКОЇ ЛОГІСТИЧНОЇ СУПЕРДЕРЖАВИ»

Потужним гравцем, активна регіональна політика якого спрямовується останнім часом на схід й інтенсивно набирає обертів, — є Туреччина. Інтеграційний проєкт Анкари, економічним підґрунтям якого стало відкриття сухопутного доступу до ресурсів Каспійського моря, змінює регіональний розклад сил і загострює конкуренцію між іншими регіональними державами за здобуття звання «євроазійської логістичної супердержави».

Туреччина, по суті здобувши перемогу в Нагірному Карабасі, в найближчий перспективі має отримати доступ до Нахічевані з новою гілкою в Іран і Азербайджан та найкоротшим виходом до всієї ЦА через каспійську акваторію.

На цьому тлі невипадковими є прагнення Азербайджану та Туркменістану розвивати паромне сполучення Баку — Туркменбаші, яке цього року має поповнитися новим флотом паромних суден.

21 січня ц.р. МЗС Туреччини привітало підписання угоди про спільну розробку нафтового родовища Dostluk на Каспії між Азербайджаном і Туркменістаном, наголосивши на тому, що «угода забезпечить гарантії енергетичної безпеки Туреччини і решти Європи», під чим варто розуміти претензії Анкари на роль основного хабу з постачання енергоресурсів до ЄС.

Із появою коридору з Нахічевані вздовж іранського кордону Туреччина отримала вихід до Каспійського моря, а завдяки залученню союзників у Баку до тісного військового співробітництва з Ісламабадом, Анкара планує здобути доступ до Індійського океану в обхід Суецького каналу.

«РЕГІОН ЦА ДЛЯ УКРАЇНИ НАБУВАЄ СТРАТЕГІЧНОГО ЗНАЧЕННЯ В МІЖНАРОДНІЙ СИСТЕМІ ТРАНСПОРТНИХ ПЕРЕВЕЗЕНЬ»

В умовах зростання значення інтеграційних шляхів сполучення, в межах яких відбувається обмін технологіями, капіталами та ресурсами, регіон Центральної Азії для України набуває стратегічного значення в міжнародній системі транспортних перевезень, оскільки територією держав ЦА, Ірану та Кавказу пролягає важливий для України транспортний коридор ОПОШ та його відгалуження «Південь — Захід» (Західна Європа — Україна — Грузія — Азербайджан — Іран — Індія/Центральна Азія/Китай).

Транспортний коридор «Південь — Захід» має надати нашій державі доступ для виходу на ринки ЦА, Близького та Далекого Сходу, а також поновити її статус як міжнародного транзитера в системі мультимодальних транспортних перевезень, забезпечивши вантажопотік між ЄС, Середньою Азією та державами АТР, насамперед Китаєм.

Попри те що в національних громадських і політичних колах держав-учасниць присутні прихильники та критики рівня участі їх держав у ОПОШ, більшість діячів по обидва боки табору схиляються до думки про те, що по мірі розвитку «проєкту століття», спільний корпоративний потенціал ОПОШ стрімко зростатиме, а його учасники отримають значну вигоду, залежну від географічного розташування, виробничого потенціалу та транспортно-логістичної інфраструктури.

«ПЕРШОЧЕРГОВИМ ЗАВДАННЯМ ДЛЯ УКРАЇНИ ЛИШАЄТЬСЯ ПІДТРИМКА ТА РОЗБУДОВА ПРАГМАТИЧНИХ ВІДНОСИН ЗІ СТРАТЕГІЧНИМИ ПАРТНЕРАМИ»

Із огляду на це, першочерговим завданням для України лишається підтримка та розбудова прагматичних відносин зі стратегічними партнерами, особливо, з найбільшим торговим партнером України — Китаєм. У цьому зв’язку вирішальним має стати зважений підхід української дипломатії, спрямований на нівелювання наявних проблем у двосторонніх відносинах і відновлення належного рівня взаємодовіри, спираючись на прагматичність національних інтересів нашої держави з перспективою на подальший розвиток стратегічної співпраці.

Україна, маючи досвід експлуатації однієї з гілок ОПОШ (Грузія — Азербайджан — Туркменістан/Казахстан) у обхід території Росії, за належної державної підтримки має докласти зусиль задля збільшення потенціалу та отримання максимальної вигоди від використання згаданого коридору.

Насамперед задля збереження економічної доцільності є потреба мінімізувати витрати доставки українського вантажу шляхом:

• зменшення тарифних планів, що одночасно дасть можливість надати українській продукції більшої конкурентоспроможності на ринках ЦА.

• обговорення з державами ЦА та Китаєм питання перспективності транскаспійського маршруту, популяризація та проведення інформаційних кампаній серед учасників логістичного бізнесу з наданням відповідних преференцій. Це дасть можливість відчутно зменшити вартість експорту українських товарів, а також наповнити маршрут вантажопотоком, що сприятиме розвитку транспортної і портової інфраструктури України та демонополізації ринку транспортних перевезень.

ПРО ПРИНЦИПИ ВІДНОСИН ІЗ ДЕРЖАВАМИ РЕГІОНІВ ЦЕНТРАЛЬНОЇ АЗІЇ ТА БЛИЗЬКОГО СХОДУ

Із огляду на спроби окремих держав не допустити Україну до активної присутності в транспортних коридорах, вбачається доцільним вибудовувати зовнішньополітичні відносини з державами регіонів Центральної Азії та Близького Сходу, керуючись такими принципами:

• зосередитись виключно на двосторонньому характері співпраці з державами, виходячи з прагматичних інтересів України;

• уникати надмірної публічності щодо реалізації планів співпраці;

• сконцентрувати потенціал бізнесу та виробничого комплексу України на мікроринках і сегментарних зонах торговельно-економічної співпраці, в яких Україна має успішних досвід участі в проєктах.

Комплексний підхід до розбудови відносин України з регіональними державами по лінії співпраці з державами Кавказу, Центральної Азії, АТР та Близького Сходу міг би закріпити українські позиції в регіоні та надати нашій економіці додаткових конкурентних можливостей.

Як Україні реалізовувати власні інтереси в Центральній Азії

Як Україні реалізовувати власні інтереси в Центральній Азії

Сергій Бурдиляк про боротьбу в цьому регіоні між впливовими гравцями КНР, ТР, РФ та ІРІ за здобуття звання «євроазійської логістичної супер-держави»

У 2021 році п’ять держав Центральної Азії відзначають 30 річницю своєї незалежності. Центральна Азія — регіон, який традиційно перебував у зоні впливу Росії та економічного домінування Китаю. Примітним є й те, що цього року Договору про добросусідство, дружбу та співпрацю між РФ і КНР виповнюється 20 років. Цей документ, очевидно, буде не лише подовжений на 5-річний термін, а й набуде додаткових взаємних зобов’язань, пов’язаних із новими регіональними та глобальними викликами.

«ПАРТНЕРСТВО МІЖ МОСКВОЮ ТА ПЕКІНОМ ЗАВЖДИ ПРИХОВУВАЛО ЖОРСТКУ КОНКУРЕНЦІЮ ЗА РЕГІОНАЛЬНУ ПЕРШІСТЬ»

Ширший підхід до взаємодії між РФ і КНР обумовлений консолідованими намірами держав протидіяти поширенню та закріпленню інтересів США в регіоні. Перспективи тіснішої співпраці між Пекіном і Москвою викликають несприйняття з боку Альянсу НАТО, генсек якого нещодавно закликав держав-членів «активізувати політичний діалог задля протидії КНР і РФ».

Зовнішні межі партнерства між Москвою та Пекіном завжди приховували жорстку конкуренцію за регіональну першість: протидія РФ дедалі більшому китайському впливу на російському Далекому Сході; традиційна боротьба за прихильність держав Середньої Азії; конкуренція за просування власних інтересів насамперед продажу товарів військового призначення.

В умовах геополітичних змагань Пекіна та Вашингтона Москва розглядає можливість закріпити свій вплив у Центральній Азії не лише військовими, а й економічними інструментами.

Перед державами Центральної Азії сьогодні постає дилема зберігати належний рівень співпраці як з Москвою, так і з Пекіном до певної міри, за якої б нахил у один бік не зумовив жорсткої реакції протилежної сторони.

Найбільшу загрозу для регіону становить Афганістан, а саме — північні райони держави, які межують зі слабозахищеними кордонами Таджикистану та Узбекистану. Прикордонна лінія по річці Пяндж без зайвих зусиль може бути порушена радикально налаштованими групами бойовиків. На іншому боці кордону, на південному заході Таджикистану, періодичні заворушення та невдоволення місцевого населення центральною владою в Душанбе створюють сприятливі умови радикалізованим ісламістам отримати підтримку на таджицькій території.

Потенціал ескалації конфлікту та посилення позицій талібів у владних органах ІРА змушує Душанбе до прийняття від Москви додаткової безпекової підтримки задля ефективного контролю за власним кордоном.

«КИТАЙ МОЖЕ ПЕРЕГЛЯНУТИ БЕЗПЕКОВЕ ДОМІНУВАННЯ РОСІЇ В РЕГІОНІ НА СВОЮ КОРИСТЬ»

Китай є традиційно зацікавленим у розширенні власного домінування в регіоні Центральної Азії й надалі впевнено проводитиме відповідну зовнішню політику, спрямовану на:

• створення безпечних умов задля реалізації двосторонніх і багатосторонніх проєктів у державах ЦА;

• активну презентацію вигоди від долучення до ініціативної ідеї побудови Спільноти єдиної частки на шляху проєкту ОПОШ (Один пояс один шлях);

• проникнення політичного впливу Китаю в традиційно проросійські держави Середньої Азії задля їх подальшої економічної сіно-інтеграції.

Наразі участь Пекіна в Центральній Азії здебільшого обмежується економічним домінуванням, але з подальшим активним розвитком амбіційних китайських проєктів Китай може переглянути безпекове домінування Росії в регіоні на свою користь, задіявши відповідні економічні та фінансові важелі.

ВІД ОПОШ ДО ІДЕЇ СІ ЦЗІНЬПІНА ЩОДО СПІЛЬНОТИ ЄДИНОЇ ДОЛІ ЛЮДСТВА

У цьому зв’язку вартим уваги є представлений інформаційним бюро Держради КНР основоположний документ «Розвиток міжнародного співробітництва в Нову Еру», який є оновленою редакцією попередніх видань 2011 і 2014 років і визначає план дій Пекіна на світовій арені відповідно до сучасних геополітичних обставин.

Однією з ключових складових зазначеного документа є бачення китайського уряду щодо програми надання зовнішньої допомоги. Цей елемент став важливою зміною в зовнішньополітичній стратегії Пекіна на шляху до реалізації «проєкту століття» — проголошеної президентом Сі Цзіньпіном ініціативи «Один пояс, один шлях» (ОПОШ).

Дипломатія зовнішньої допомоги сформувала міжнародний економічний профіль Китаю, перетворивши його імідж з економіки, що розвивається, на провідну економічну потугу та передового інституційного інвестора проєктів на глобальному рівні. За даними, опублікованими в згаданому документі уряду КНР, із 2013 по 2018 рік Китай витратив понад 40 млрд дол. США на іноземну допомогу у вигляді грантів, безвідсоткових та пільгових позик.

У документі висвітлюються концептуальні підходи на шляху до впровадження ідеї президента Сі Цзіньпіна щодо Спільноти єдиної долі людства. В центрі широких рамок взаємодії між азійськими та європейськими державами в політичній, економічній, соціальній, культурній, екологічній та технологічній сферах є проєкт ОПОШ, який формує його в більш широку ініціативу задля досягнення мети ООН у галузі сталого розвитку.

Китайська стратегія вибудовування зв’язків із елітами держав Центральної Азії також зазнає якісних зрушень. Від роботи з чинними лідерами центральноазійських держав КНР переходить до підтримки прокитайськи налаштованих політиків — і, можливо, до створення інструментів для їх подальшого просування у владу. Вплив Пекіна на еліти ЦА посилюється пропорційно рівню орієнтації національного бізнесу на торгівлю з КНР. Із огляду на це, найближчим часом очікується продовження тенденції до посилення присутності Пекіна в Киргизстані та Таджикистані, меншою мірою — в Туркменістані, Казахстані та Узбекистані.

«МОСКВА ВИКОРИСТОВУЄ ТРАДИЦІЙНИЙ НАБІР ІНСТРУМЕНТІВ ВТРУЧАННЯ В СПРАВИ РЕГІОНУ»

Росія намагається посилити свою стратегічну глибину шляхом реконструкції ближнього зарубіжжя, зокрема Центральної Азії. Забезпечивши свою присутність на південних кордонах шляхом розгортання миротворців у Нагірному Карабасі та переконавшись у відсутності серйозної небезпеки дестабілізації в Білорусі, Росія розглядає потребу в створенні буферу на сході, де колишні радянські держави після розпаду Радянського Союзу впевнено претендують на державність, національну ідентифікацію та нейтралітет, з одного боку, та є вразливими до зростаючого впливу КНР на їхню національну безпеку, з іншого. Москва використовує традиційний набір інструментів втручання в справи регіону:

• військова присутність РФ (Таджикистан, Киргизстан та Казахстан);

• залежність держав ЦА від російського ринку;

• міграційна політика;

• провідна роль РФ у регіональних організаціях (СНД, ОДКБ, ЄАЕС).

«Іран дотримується консервативної позиції, спрямованої на підтримку статус-кво на північних кордонах»

В умовах посилення санкційного режиму США та відсутності практичного дотримання умов СВПД з боку ЄС, інший регіональний лідер, Іран, змушений концентруватися на розвитку відносин із Росією, Китаєм, державами ЦА та ЄАЕС.

Наразі Іран дотримується консервативної позиції, спрямованої на підтримку статус-кво на північних кордонах. Москва позитивно сприймає зусилля Ірану, оскільки обидві держави прагнуть стабілізувати регіон, протидіяти західним посяганням й активному поширенню Туреччиною своєї зовнішньополітичної програми.

У проблематиці відносин між Тегераном і Вашингтоном політичні інтереси та економічні вигоди Москви є в сприятливій для РФ зоні між відкритим ірансько-американським конфліктом і політикою двох держав, спрямованою на примирення, вихід за межі якої для російського керівництва означатиме додаткові витрати: як безпекові, так і економічні.

Орієнтованість РФ на поточну прихильність іранського керівництва та її стратегічний інтерес у тривалому збереженні стабільності чинного ладу в ІРІ обумовлені такими чинниками:

• дестабілізація Ірану підвищує ризик відродження традиційних несприятливих елементів у регіоні Центральної Азії: радикалізму та наркоторгівлі. В разі виникнення політичної невизначеності або спалаху військового конфлікту за участі Ірану, Тегеран буде обмежений у перешкоджанні посиленню транскордонного джихадистського руху з Іраку та Сирії до Афганістану.

• міграція небезпечних чинників через Іран до Центральної Азії та неспроможність Росії гарантувати безпеку регіону нададуть Китаю та США нові можливості для укріплення їхньої присутності в регіоні. Нині головним обґрунтуванням російської присутності в ЦА є мінімізація поширення нестабільності з боку Афганістану та забезпечення буферної зони вздовж південних периферій. Однак, враховуючи обмежені ресурси Росії, Москві дедалі важче буде продовжувати блокувати ризики нестабільності, які з’являтимуться локально та поширюватимуться транскордонно.

• проведення Туреччиною активної зовнішньої політики задля поширення гегемонії Анкари з акцентом на пантюркизм і османізм становить загрозу інтересам регіональних держав у регіоні, насамперед російським. Москва розглядає Іран як ефективний чинник опору поступового розширення сфери впливу Анкари на схід.

«ІНТЕГРАЦІЙНИЙ ПРОЄКТ АНКАРИ І БОРОТЬБА ЗА ЗДОБУТТЯ ЗВАННЯ «ЄВРОАЗІЙСЬКОЇ ЛОГІСТИЧНОЇ СУПЕРДЕРЖАВИ»

Потужним гравцем, активна регіональна політика якого спрямовується останнім часом на схід й інтенсивно набирає обертів, — є Туреччина. Інтеграційний проєкт Анкари, економічним підґрунтям якого стало відкриття сухопутного доступу до ресурсів Каспійського моря, змінює регіональний розклад сил і загострює конкуренцію між іншими регіональними державами за здобуття звання «євроазійської логістичної супердержави».

Туреччина, по суті здобувши перемогу в Нагірному Карабасі, в найближчий перспективі має отримати доступ до Нахічевані з новою гілкою в Іран і Азербайджан та найкоротшим виходом до всієї ЦА через каспійську акваторію.

На цьому тлі невипадковими є прагнення Азербайджану та Туркменістану розвивати паромне сполучення Баку — Туркменбаші, яке цього року має поповнитися новим флотом паромних суден.

21 січня ц.р. МЗС Туреччини привітало підписання угоди про спільну розробку нафтового родовища Dostluk на Каспії між Азербайджаном і Туркменістаном, наголосивши на тому, що «угода забезпечить гарантії енергетичної безпеки Туреччини і решти Європи», під чим варто розуміти претензії Анкари на роль основного хабу з постачання енергоресурсів до ЄС.

Із появою коридору з Нахічевані вздовж іранського кордону Туреччина отримала вихід до Каспійського моря, а завдяки залученню союзників у Баку до тісного військового співробітництва з Ісламабадом, Анкара планує здобути доступ до Індійського океану в обхід Суецького каналу.

«РЕГІОН ЦА ДЛЯ УКРАЇНИ НАБУВАЄ СТРАТЕГІЧНОГО ЗНАЧЕННЯ В МІЖНАРОДНІЙ СИСТЕМІ ТРАНСПОРТНИХ ПЕРЕВЕЗЕНЬ»

В умовах зростання значення інтеграційних шляхів сполучення, в межах яких відбувається обмін технологіями, капіталами та ресурсами, регіон Центральної Азії для України набуває стратегічного значення в міжнародній системі транспортних перевезень, оскільки територією держав ЦА, Ірану та Кавказу пролягає важливий для України транспортний коридор ОПОШ та його відгалуження «Південь — Захід» (Західна Європа — Україна — Грузія — Азербайджан — Іран — Індія/Центральна Азія/Китай).

Транспортний коридор «Південь — Захід» має надати нашій державі доступ для виходу на ринки ЦА, Близького та Далекого Сходу, а також поновити її статус як міжнародного транзитера в системі мультимодальних транспортних перевезень, забезпечивши вантажопотік між ЄС, Середньою Азією та державами АТР, насамперед Китаєм.

Попри те що в національних громадських і політичних колах держав-учасниць присутні прихильники та критики рівня участі їх держав у ОПОШ, більшість діячів по обидва боки табору схиляються до думки про те, що по мірі розвитку «проєкту століття», спільний корпоративний потенціал ОПОШ стрімко зростатиме, а його учасники отримають значну вигоду, залежну від географічного розташування, виробничого потенціалу та транспортно-логістичної інфраструктури.

«ПЕРШОЧЕРГОВИМ ЗАВДАННЯМ ДЛЯ УКРАЇНИ ЛИШАЄТЬСЯ ПІДТРИМКА ТА РОЗБУДОВА ПРАГМАТИЧНИХ ВІДНОСИН ЗІ СТРАТЕГІЧНИМИ ПАРТНЕРАМИ»

Із огляду на це, першочерговим завданням для України лишається підтримка та розбудова прагматичних відносин зі стратегічними партнерами, особливо, з найбільшим торговим партнером України — Китаєм. У цьому зв’язку вирішальним має стати зважений підхід української дипломатії, спрямований на нівелювання наявних проблем у двосторонніх відносинах і відновлення належного рівня взаємодовіри, спираючись на прагматичність національних інтересів нашої держави з перспективою на подальший розвиток стратегічної співпраці.

Україна, маючи досвід експлуатації однієї з гілок ОПОШ (Грузія — Азербайджан — Туркменістан/Казахстан) у обхід території Росії, за належної державної підтримки має докласти зусиль задля збільшення потенціалу та отримання максимальної вигоди від використання згаданого коридору.

Насамперед задля збереження економічної доцільності є потреба мінімізувати витрати доставки українського вантажу шляхом:

• зменшення тарифних планів, що одночасно дасть можливість надати українській продукції більшої конкурентоспроможності на ринках ЦА.

• обговорення з державами ЦА та Китаєм питання перспективності транскаспійського маршруту, популяризація та проведення інформаційних кампаній серед учасників логістичного бізнесу з наданням відповідних преференцій. Це дасть можливість відчутно зменшити вартість експорту українських товарів, а також наповнити маршрут вантажопотоком, що сприятиме розвитку транспортної і портової інфраструктури України та демонополізації ринку транспортних перевезень.

ПРО ПРИНЦИПИ ВІДНОСИН ІЗ ДЕРЖАВАМИ РЕГІОНІВ ЦЕНТРАЛЬНОЇ АЗІЇ ТА БЛИЗЬКОГО СХОДУ

Із огляду на спроби окремих держав не допустити Україну до активної присутності в транспортних коридорах, вбачається доцільним вибудовувати зовнішньополітичні відносини з державами регіонів Центральної Азії та Близького Сходу, керуючись такими принципами:

• зосередитись виключно на двосторонньому характері співпраці з державами, виходячи з прагматичних інтересів України;

• уникати надмірної публічності щодо реалізації планів співпраці;

• сконцентрувати потенціал бізнесу та виробничого комплексу України на мікроринках і сегментарних зонах торговельно-економічної співпраці, в яких Україна має успішних досвід участі в проєктах.

Комплексний підхід до розбудови відносин України з регіональними державами по лінії співпраці з державами Кавказу, Центральної Азії, АТР та Близького Сходу міг би закріпити українські позиції в регіоні та надати нашій економіці додаткових конкурентних можливостей.