«Я боявся не встигнути на фронт»

Колишній боєць батальйону «Айдар» Антон ВАЛЬЯНОС про витоки справжнього патріотизму, мотивацію до спротиву та що робити з українським Донбасом

Антон Вальянос може довго розповідати про бразильське джиу джитсу з екскурсами в історію цього виду спорту і розмову з ним ми записували в тренажерному залі, де він займається. А ще Антон програміст і переїхав до Києва з Свердловська Луганської області (нині Довжанськ) ще до війни. Коли ж російсько-українська війна покликала його до рідного краю, він записався до лав батальйону «Айдар» та потрапив на фронт у самий розпал подій.

Що спонукало Антона полишити комфортне життя в столиці і контракт на кілька тисяч доларів кинувшись в жерло драми, яка розгорталася на сході України? Хто і що сформувало в хлопцеві з Донбасу, який зростав майже на кордоні з Російською Федерацією, те що називається національною самосвідомістю? Про це та інше говоримо з Антоном ВАЛЬЯНОСОМ — етнічним греком і справжнім українцем.

«2014-Й РІК ПРОБУДИВ НАЦІЮ»

— Антоне, що для тебе було найстрашнішим на війні?

— Телефонувати мамі загиблого товариша, побратима і повідомляти, що її син загинув. Це страшніше за будь-який обстріл чи потрапляння в засідку. Дякувати Богу, мені не багато разів довелося це робити, але ці моменти я поміняв би на, наприклад, беззбройну прогулянку по передку. Про це не дуже хочеться згадувати.

Що особисто для тебе означає 2014-й рік і як ти оцінюєш його роль у формуванні нації в цілому?

— 2014-й рік — це був той екстрений момент, який пробудив націю. Пробудив те, що глибоко в нас спало. Я на фронті побачив багатьох своїх земляків з якими був знайомий ще по Луганську і яких я не очікував там побачити. Був дуже здивований, коли їх побачив у одному окопі. Мабуть, такі речі пробуджують саме екстрені умови. І тут свою роль зіграв ірраціоналізм. Чесно кажучи, озираючись на 2014-й рік, думаючи холодною головою, я не знаю, як ми вистояли. Мабуть, дійсно, українці — це Богом обраний народ. Інших пояснень чому Україна і українці як нація до сих пір існують я не знаходжу. За всіма законами логіки ми вже мали б зникнути.

Але бути патріотом, національно свідомим громадянином — це одне, а вирішити піти на фронт у час особливої напруги, невизначеності та небезпеки — це важкий крок.

— На початку 2014-го після Майдану я боявся не встигнути на фронт, хоч це зараз дивно звучить. Коли наші звільняли місто за містом, то я боявся, що не встигну взяти участь у цих подіях. Я застав наступальну стадію, коли ми пройшли з батальйоном «Айдар» половину Луганської області. А потім розпочалися бої за селище Хрящувате, які мені досі сняться, коли ми тримали оточення навколо Луганська. Потім нас звідти вивели і мені дали відпустку. Під час відпустки я дізнався, що росіяни відбили Хрящувате, що настрої на фронті не дуже гарні. Для мене тоді вже почалась інша війна. Окопна.

Ти як учасник бойових дій на сході України можеш особисто засвідчити, що проти нас воювали не якісь там трактористи, а саме російські військові та спецпризначенці?

— На момент прориву блокади Луганського аеропорту вже тоді ми зіткнулися з регулярними частинами російської армії. Росіяни грають на тому, що, мовляв, не було ж такого, що на територію України заходила ціла дивізія, яка зайшла і вийшла. Ні, такого не було. Але були російські підрозділи. На прориві блокади Луганського аеропорту там уже були, наприклад, псковські десантники. В Хрящуватому їх доволі багато полягло. За моєю інформацією до Луганська через не перекриту ділянку оточення зайшла величезна колона російської техніки. Крім того нас, у Хрящуватому крили з території Російської Федерації. З «князя Ігоря» (пам’ятник на окупованій території в Станично-Луганському районі біля річки Сіверський Донецьк) крили «градами», а з території Росії кілька разів прилітав «ураган».

«РОСІЙСЬКИЙ ТАНК ГАТИВ ПО СЕЛУ...»

— Розглядаючи твої фото з фронту, я звернув увагу на танк біля якого потім фотографувались сєпари та звичайні цивільні. Це фото з-під Хрящуватого. Але на їхніх фото — це танк ЗСУ, а на твоєму «ЛНР». Розкажи про це.

— Один момент я згадую, як один із найбільших страхів свого життя. 12 або 13 серпня, коли ми взяли Хрящувате, в нашого підрозділу була позиція в «зєльонкє». В той день загинув наш командир Пилип Аркадійович Слободянюк про що ми дізнались за кілька днів, коли знайшли тіло. Коли ми окопувались, то десь о третій ночі побачили як над Луганськом злетіла зелена сигнальна ракета. Один з наших сказав: хлопці, це не до добра. Минає година, вже зійшло сонце і ми почули звук двигунів танків. Тоді мені здалося, що танків було дуже багато. Скажу чесно: я запанікував, адже не знав, що робити. Я сховався зі всіма. Ворожий танк так нахабно заходив, що його башта була спрямована прямо на село. І хлопці йому влучили прямо під башту з двох «мух». Башту заклинило, і він почав відступати. І тут виїхав танк Артема «Тигра» в якого був несправний механізм прицілювання і він був змушений цілитися через дуло. І от як раз танк Артема його й добив. Почав детонувати боєкомплект унаслідок чого з танку викинуло половину чи-то командира чи-то мех-воду. Як виявилося він був росіянином. Із дівчатами з нашого батальйону зв’язалися його батьки. Наша дівчина їм розповідала, де могила їхнього сина. Наскільки я розумію, з їхнього командування цих батьків про те, що їхній син загинув ніхто не повідомив.

Згодом цей танк окупанти виставили як підбитий танк, який належав начебто ЗСУ. Є навіть багато фото на тлі цього танку з «однокласників».

— Я був дуже здивований, коли дізнався, що цей танк до жовтня 2014-го року там простояв, бо як раз побачив фотографії того як біля цього танку фотографувалось якесь бидло-весілля. Але танк той не ЗСУшний. Дивно, що вони з нього зробили пам’ятник. Річ у тім, що коли цей танк в’їжджав у село, він кромсав там усе направо і наліво. Вони боялись, що з будь-якого будинку вискочить гранатометник, а отже, це село вони рівняли з землею.

А як ставилися до вас «айдарівців» місцеві?

— По-різному. Якось ми патрулювали село і вийшов дідусь до якого я звернувся з проханням попити води. Як виявилося цей дідусь сам був вихідцем із Західної України і дуже тепло до нас поставився. А в Хрящуватому один чоловік, коли нас побачив і український прапор, то почав хрестити. Видно, що він чекав на нас. Але в цілому, як я вже неодноразово казав, на жаль, там усім по великому рахунку «по барабану». Україна, Росія, Нігерія, Гондурас — їм все одно. Аби не били. Це можна було б якось пробачити мешканцям інших територій, де не було бойових дій, але людям, яких напряму торкнулася війна... в моїй голові це не вкладається.

Тим не менше частина з них пішли служити до окупанта. Тло для окупації і зради готувалось.

— Для того, щоб запустити цю хвилю, потрібна була організована робота. Ніколи не повірю, що те бидло, яке бігало і бігає по той бік, досі здатне самотужки організуватись. Максимум на що вони здатні це захопити військкомат тому що не кожен командир здатен дати наказ на ураження. Вони могли виставити блокпости. Але всі знають, яка кількість бронетехніки на окупованих територіях. У порівнянні з нею Німеччина відпочиває.

«ПОТРІБНА ДЕОКУПАЦІЯ ДОНБАСУ»

— Ти звідти родом. Підтримуєш з кимось контакт на окупованій території? Чи є взагалі перспектива налагодити стосунки з тим уже окремим світом, який сформований у фактичній ізоляції й суцільній пропаганді?

— Я ні з ким там не підтримую контактів. У принципі там уже й немає з ким підтримувати стосунки. З родичами я там теж не спілкуюсь, бо просто не вистачає терпіння. Трагізм ситуації як раз полягає в тому що Свердловськ, який називається тепер Довжанськ, до війни був квітучим шахтарським містечком. У шахтарів була доволі хороша зарплата. І те, що вони отримали зараз, то, як то кажуть, пше прошем. Я вважав своїми рідними містами і Луганськ, і Свердловськ. Але їх більше не існує. «Русский мир» їх на, превеликий жаль, їх зжер. Адже місто — це не просто будівлі, це певна атмосфера, дух. Його там уже немає. Найближчі років 50 нічого хорошого там я не бачу, якщо об’єктивно. Потрібна деокупація Донбасу. Має бути проведена демілітаризація, очищення від нерозірваних снарядів, мін. Виправлення ситуації з екологічною катастрофою, яка там вирує. Ті, хто жив на Донбасі, той знає про те чим закінчується не відкачування з шахт води. Не можу сказати, що я конкретний песиміст, але мені здається, що там буде випалена земля, яку ми дуже довго відновлюватимемо.

— Уже триває восьмий рік як розпочалася війна. Є відчуття ностальгії по рідних місцях?

— Мушу сказати, що до війни працюючи в Києві я не дуже сумував за рідним містом. Але не так давно мій знайомий їздив у Свердловськ до батьків. Я передав ним для своїх бабусі і дідуся гостинці. Він сфотографував подвір’я, де я жив. Очі засльозились... А взагалі в дитинстві я дуже любив окуповане Росією місто Кенігсберг. У мене батько був моряком далекого плавання і похований там. Щоправда, не знаю, чи люблю я Кенігсберг, чи своє дитинство в ньому. Тоді він уявляв для мене дуже прогресивне місто. Все ж таки я зростав у маленькому шахтарському містечку, де на початку 90-х нічого не було, страшенний дефіцит. А в Калінінграді валютні магазини і все те, що ми бачили лише по телевізору. Таким чином саме Кенігсберг для мене був Європою. Востаннє я там побував 2008 року. Тоді на нього вже дивився іншими очима і думав: як же можна було таку архітектуру знищити. З іншого боку там зовсім поряд Гданськ, де я також мешкав. Люблю казати, що Гданськ — це Кенігсберг, якому пощастило. Там ще збереглася шикарна готична німецька архітектура. А щодо Кенігсбергу достатньо подивитися, що собою уявляє будинок Канта. Це тотальна руйнація.

Чітка контрастна картина, коли навіть історично німецьке місто після приходу «русского мира» спотворюється.

— Бачимо, що нині мають країни Балтії, Фінляндія і що маємо ми. Між двома світовими війнами минулого століття як раз відбувався етап народження нації. А ми з цим відстали аж на 70 років. Це два покоління.

На Донбасі дуже багато людей померло від Голодомору і на їхнє місце як раз і привезли росіян. Коли я вчився в університеті, то знаходив там патріотично налаштованих однодумців. Але коли в 2006 році потрапив на роковини вшанування жертв Голодомору — це на мене справило незабутнє враження. Після цієї поїздки я перестав розмовляти російською мовою.

На моє становлення, безумовно, вплинула моя «третя бабуся», як я її називаю, Зоя Максимівна Забірко. Вона стара «рухівка». Коли загинув мій батько, то мама залишала мене в неї під час відряджень. Зоя Максимівна була вчителькою історії України і всесвітньої історії. І от замість казок на ніч вона мені розповідала історії про гетьманів, козаків. Такий фундамент у мені будувався. Я дуже любив історію, брав участь у олімпіадах з цього предмету, але зрештою пішов іншим шляхом і став програмістом і таким занудним математиком.

Це тобі пощастило з тим, що було кому прищепити відповідні орієнтири. Інших там годували протилежними імперативами і виховували в інакшому дусі. При чому це відбувалося під соусом виховання належності до чогось великого і могутнього — Радянський Союз, Імперія.

— Оскільки росіяни спираються в обґрунтуванні своєї великодержавності на спадок Київської Русі, то у них виникає неув’язка. Адже згідно з їхніми ж словами виходить, що джерело їхньої державності розташовується на території іншої країни. Виходить, що Росія — це величезний накачаний кастрат.

«НА ВІЙНІ Я БАЧИВ СИТУАЦІЮ ЛИШЕ В ЗАМКОВУ ЩІЛИНУ, А ВСЕ БУЛО НАБАГАТО СКЛАДНІШЕ»

— Цього року вже вкотре ставиться питання можливого російського широкомасштабного наступу. Від того і знову виникає закономірне питання щодо мотивації спротиву. Можеш пригадати свою мотивацію 2014-го року?

— Дивіться, 2014-го я пішов у кабінет свого шефа казати, що я звільняюсь, коли мав на столі контракт з парою тисяч доларів зарплатні. Але це той випадок, коли ти ставиш деякі речі, які стосуються твоєї Батьківщини, набагато вище за свої особисті. Якби я не пішов на фронт, то, мабуть, усе життя себе проклинав. Що таке кохання, що таке віра в Бога і що таке бути українцем — це три речі, які словами пояснити не можу ніяк.

— Але це величезний розрив у існуванні мирного життя і війни, це величезне випробування, яке плавить багато начебто сталих речей буденного життя. Вартість життя, дружби, особистих стосунків, усе це піддається відповідній трансформації. Що було після служби?

— На татамі теж члени моєї родини, тому що це особливість бразильського джиу джитсу. Я займався різними стилями і можу сказати, що в жодному бойовому мистецтві немає такого дружелюбного комьюніті як в джиу джитсу. Коли я пішов на фронт, то мене всіляко підтримували хлопці, допомагали. Після війни джиу джитсу допомогло мені поставити мозок на місце. Адже, коли ти виходиш за ворота своєї військової частини з військовим квитком в руках, то найважче усвідомити те, що ти нікому не потрібен, крім дуже невеликої кількості людей. Сьогодні на татамі є хлопці ветерани АТО, яких я привів у цей спорт і які теж тренуються. Певною мірою це моя гордість, тому що сподіваюсь, що хлопці знайшли себе в цьому спорті.

Коли служив на «передку» часто писав: зрада, зрада, зрада. Коли демобілізувався, то читаючи зведення по фронту, розумієш, що не все було так просто. Я ж бо бачив ситуацію лише в замкову щілину, а все було набагато складніше. Якщо взяти той саме Іловайськ, то з одного боку ми бачимо розстріл колони, а з іншого вихід хлопців із Луганського аеропорту, які виходили не в легших умовах, але вийшли. На щастя, в нас у країні вже з’явилося таке явище як бойові генерали, якого на початку війни і близько не було. За ними майбутнє української армії.