Відсіч агресії та настанови полковника Богуна

«Всі вони не православні люди, і взагалі не християни, а язичники, власне, дикуни, які мають відповідні звичаї і яким вірити аж ніяк не можна»

Думаю, і сьогодні не всі читачі «Дня» знають, що полковник Іван Богун у січні 1654 року, коли гетьман Зиновій-Богдан Хмельницький зібрав у Переяславі свою старшину, щоб легітимізувати перехід Козацької держави «під високу руку» московського царя, виявися одним із тих, хто категорично відмовився підтримати це. Певен, що ще менше читачів знає аргументацію полковника. А вона була ось якою. Хмельницький закинув Богунові: як же так, адже цар московський і народ московський з нами однієї православної віри, вони стануть надійними союзниками (а то були часи всеєвропейських політико-релігійних воєн). На сказане полковник Богун відрізав: ні! І цар, і всі вони не православні люди, і взагалі не християни, а язичники, власне, дикуни, які мають відповідні звичаї і яким вірити аж ніяк не можна.

Що ж, під оглядом подій наступних століть, аж по сьогодні, випливає, як на мене, що полковник Іван Богун мав рацію. Згадаймо лише ліквідацію патріархату за Петра І, тобто перетворення церкви на державний інститут із зобов’язанням священників доносити на своїх парафіян за «неправильні думки». А чого варте скасування таємниці сповіді! Адже, за церковними канонами, під час сповіді священик отримує інформацію не як людина, а як служитель Бога. Відтак скасування таємниці сповіді поставило Російську імперію над Богом… Чи потрібні коментарі? Не даремно щирий християнин Тарас Шевченко так ненавидів і нещадно викривав російське православ’я, яке він умотивовано вважав ідолопоклонством. І не забуваймо про те, що за царату т.зв. РПЦ поглинула дві справжні, а не фіктивні Церкви: грузинську й українську, а також разом із поліцією люто переслідувала та приєднувала до себе греко-католиків. Звичайно, історичні події не могли не вплинути на адептів російського православ’я, у їхньому середовищі почала формуватися опозиція до імперської влади й офіційної ідеології, але при цьому начебто щирий християнин, «філософ свободи», киянин Микола Бердяєв, чий брат Сергій писав вірші українською мовою, навіть втікши від більшовиків до Західної Європи, так і «не помітив» (бо підганяв дійсність під копил РПЦ), що існує Україна, що Київ – то українське місто, що є українська культура…

Про російське православ’я радянської доби довго говорити не варто. Бо сучасна РПЦ – то «сталінський патріархат», створений самим «найкращим другом фізкультурників» разом із Лаврентієм Берією. Справжні християни серед священиків цієї структури були винятком, а не правилом. Не випадково Олександра Меня вбили «невідомі», а Гліба Якуніна – за згоди церковного керівництва – кинули за ґрати, звідки він вийшов тільки під час перебудови, а вже у 1995 році відлучили від церкви – тієї, що так і не стала Церквою.

Наразі т.зв. РПЦ щосили намагається поставити себе над усесвітнім православ’ям, заперечуючи права Вселенського Патріархату та невгамовно воюючи з українською Церквою. У 2014 році багато які церковні споруди РПЦ в Україні у Криму та на Донбасі стали пунктами накопичення спецназу РФ, а з ченців Святогірської лаври сумнозвісний Гіркін, за його визнанням, сформував загін своєї особистої охорони. А тому хіба повинні дивувати дії російських агресорів, які знищують в Україні православні храми, синагоги, мечеті, вбивають і катують священиків? Дивуватися можна було би, якби цих злочинів не існувало. Якось зрозуміло, чого росіяни знищують храми ПЦУ, вбивають військових капеланів й українських священиків. Це середньовічна логіка релігійної війни проти т.зв. «невірних». Але ж переважна більшість знищених і пошкоджених релігійних споруд належать філії РПЦ в Україні! В Інтернеті наявний чималий список цих релігійних об’єктів, тож охочі легко його знайдуть. «У той час, як пропагандисти Кремля цинічно прикривають власні імперські амбіції тезами про "захист православ’я", агресивна атака російських військ руйнує православні храми та інші святині релігійних спільнот України», - констатує Міністерство культури та інформаційної політики. Що ж, якщо храм. не має значення, чий розташований в Україні, то його слід знищити, а потім уже розбиратися, чи не так?

Звісно, не слід зводити все до того, ходить та чи інша людина до церкви та виконує певні обряди. Йдеться про ментальність, про загальну культурну атмосферу, про вкорінені у суспільну практику норми поведінки і парадигми світобачення. Відповідно до них у державах, де століттями панувала та чи інша релігія, мислять і діють навіть заповзяті атеїстам; навіть у творах Леніна простежуються такі речі, і не випадково: Володя Ульянов закінчив гімназії з оцінкою «відмінно» за Закон Божий і з «добре» - за логіку. Ну, а про те, де сформувався стиль мислення Сталіна та більшості його команди, можна зайвий раз не говорити. А в сучасній РФ традиційні догми і норми дії РПЦ поєдналися з принципами дії радянського тоталітаризму…

Що ж, полковник Іван Богун мав рацію, говорячи про дикунів під наче християнськими хоругвами, яким не можна вірити і з якими не можна мати справу. На нинішніх російських землях істинне християнство існувало хіба що у часи Сергія Радонезького та руху нестяжателів. Далі ж можна вести мову про окремі постаті чи гуртки, а т.зв. РПЦ що у Московському царстві та Російській імперії, що в Радянському Союзі (за винятком 1920-30 років) та Російській Федерації була інструментом ідеологічної обслуги влади та знаряддям деспотичного гноблення. Власне, нинішня війна України з РФ – це, крім усього іншого, ще й війна за право значного (якщо не переважного) числа українських громадян жити за приписами Христа, а не Путіна та Гундяєва, за право бути моральними людьми, а не агресивними дикунами. І за право адептів інших релігій жити згідно зі своєю вірою і демократичними законами Української держави, а не за нормами російського тоталітаризму.