МЕНЮ

Від наших суперечок виграють лише наші вороги

Оксана КАЛІЩУК, доктор історичних наук, професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки
13 липня, 2020 - 18:00
Волинь 43: Україна, Польща з Росією в тлі

Так уже склалося, що упродовж багатовікової історії між сусідніми народами бувало різне. Саме тому історичний діалог між українцями і поляками є найважчим і найзапеклішим, а дражливі питання минулого наздоганяють українське і польське суспільства. Чи не головною в історичному плані була, є і найближчим часом буде «тема Волині» - суперечки довкола цього питання уже традиційно стають каменем спотикання у міждержавних, міжнаціональних та міжособистісних відносинах.

Після того як під час візиту до Варшави 31 серпня 2019 року Володимир Зеленський заявив про готовність зняти мораторій на ексгумацію польських поховань поляків, які загинули на українських землях (зокрема й під час сумновідомих подій 1943-1944 рр.), частина українських та польських експертів заговорили про перезавантаження двосторонніх відносин. Хоч, радше, це не зняло з порядку денного Волинь’43, а лишень посунуло його з перших позицій. Тож не дивно, що у ці липневі дні ми маємо чергову активізацію у волинському питанні. І вкотре ми намагаємося знайти шляхи виходу з історичного клінчу, в який потрапили Київ і Варшава, віднайти ефективні шляхи пошуку примирення і порозуміння.

Передусім слід сформулювати декілька вихідних тез, без яких ми не зможемо рухатися далі. Частина суперечок довкола українсько-польського протистояння у роки Другої світової війни пов’язана із різним підходом до розмови про ці події. Скільки б не твердили фахові історики (особливо з українського боку) про неприпустимість виривати події українсько-польського протистояння у роки Другої світової війни із загальної логіки взаємин між українцями і поляками, вкотре і вкотре ми зустрічаємося саме із таким підходом, власне забуваючи таким чином, що кожна подія має свою ґенезу. Так у нещодавньому зверненні президента Республіки Польща ми не знайдемо жодного слова про причини протистояння між українцями і поляками. Для українських же авторів важливо простежити і пояснити, чому виник конфлікт, зрозуміти, чому дійшло до гарячої фази.

Адже, як твердить історик Богдан Гудь, від поділів Речі Посполитої, коли Правобережна Україна і Волинь зокрема, потрапили до складу Російської імперії, формувалися українсько-польські конфлікти, апогеєм яких стали події 1943-1944 рр. Зрозуміти ж, чому так відбулося задля того, щоб уникати цього в майбутньому, є чи не найважливішим нашим завданням. Своєрідною обов’язковою мантрою у виступах польських високопосадовців та офіційних документах стала теза про кількість жертв (особливо після того, як 11 липня стало у РП офіційним днем вшанування пам’яті жертв волинської трагедії). Нагадаємо, що свого часу влітку 2018 р. під час свого візиту на Волинь Президент Анджей Дуда у своєму виступі звернув увагу на диспропорцію українців і поляків, які загинули в конфлікті часів Другої світової війни (приблизно 5 тисяч та приблизно 100 тисяч відповідно). Тоді це викликало щонайменше нерозуміння з українського боку.

Адже не секрет, що суперечки фахових істориків щодо цього питання далекі від завершення, а документи навіть польського підпілля дають підстави засумніватися у слушності усталених нині в Польщі даних. Тим паче, що вони неодноразово переглядалися - якщо на початку дискусії у 1990-х звучали дані про 500 тис. польських жертв на теренах конфлікту, то нині вони скромніші. Вочевидь, кожне життя важливе, і у гонитві за розмірами втрат не варто його знецінювати.

Ще однією особливістю волинської дискусії є її насиченість символами та міфами. Так, у суспільній свідомості українців та поляків символічною стала волинська Павлівка (колишній Порицьк), де 2003 року відбувалися офіційні заходи за участі президентів обох держав Леоніда Кучми та Александра Квасневського, і де постав монумент «Пам’ять. Скорбота. Єднання». Однак навряд чи відповідають дійсності твердження, що саме в цьому населеному пункті відбувся один із найжорстокіших нападів. Можна назвати чимало інших поселень на теренах Західної України, де події під час воєнного лихоліття були не менш драматичними. Якщо вдаватися до банальних порівнянь, то можна згадати бодай ті ж Острівки та Волю Островецьку на Любомльщині. Проблемою функціонування волинської теми в українському та польському суспільствах є те, що вона уже віддавна не є темою досліджень фахових істориків, а елементом політики пам’яті, загалом політичної гри. Від певного моменту у волинській дискусії гучніше лунають голоси політиків, громадських діячів, журналістів, ніж дослідників.

Внаслідок цього дедалі очевидніше відбувається спрощення погляду на складні події років Другої світової війни. Для значної частини польського суспільства провина в українсько-польському протистоянні лежить винятково на українцях, а випадки знищення українських сіл - це винятково відплатні акції. Хоч насправді ситуація тоді була значно складнішою. Адже на цих теренах окрім німецької окупаційної влади, діяли українські загони різного спрямування (згадаємо бодай того ж Тараса Бульбу-Боровця), загони польського національного підпілля, радянські партизанські загони (які на Волині часто мали відношення до НКВС). А ще ж були різні банди мародерів, які вбивали і грабували винятково з метою наживи і не мали жодної ідеології. Політики ж зацікавлені у функціонуванні волинської теми у суспільній свідомості. За посередництвом кіно, театру, телебачення, музеїв, преси Волинь’43 врешті-решт стала частиною історичної пам’яті поляків. Тут варто згадати про нещодавно оголошені віцепрем’єр-міністром Польщі Яцеком Сасіним плани створити в Холмі Інститут правди та примирення та Музей жертв «Волині». У результаті ми отримали замкнене коло, коли політики так чи інак формують суспільний запит на пам’ять про волинські події, а суспільна думка, доведена нині до певного градусу, не дозволяє уже політикам ігнорувати цю тему чи пом’якшувати риторику.

Вкотре варто нагадати, що у відносинах Києва і Варшави впродовж багатьох століть тінню проглядається Москва. Не абсолютизуючи і не знімаючи відповідальности з українців та поляків цей чинник, услід за Мирославом Чехом повторимо, що саме вона відкрила браму до пекла на Волині. Як тоді, так і нині Кремль зацікавлений у підтриманні ворожнечі між Україною і Польщею, союз між ними абсолютно невигідний Росії. Експерти не випадково твердили про російські провокації, які проглядалися у «війні пам’ятників», яка особливо загострилася саме з початком українсько-російської війни. За оскверненнями українських могил на горі Монастир у Верхраті, у Грушовичах, Радружі, Пікуличах та ін. простежувався іноді слабко прихований російський слід. Зрештою, згадка про «волинську різанину» у останній статті самого Владіміра Путіна, присвяченій урокам Другої світової війни, є лише підтвердженням очевидного.

Вочевидь, і в Україні, і в Польщі є інтелектуали, які розуміють складність українсько-польського історичного діалогу. Варто нагадати тезу, висловлену знаним польським інтелектуалом Адамом Міхніком у нещодавньому матеріалі, присвяченому історії Другої світової війни: «І в польсько-українських справах історію часто-густо використовують як інструмент для націоналістичної, шовіністичної політики, що шкодить польським інтересам. Бо в інтересах Польщі є дружні, добрі стосунки з Україною. Натомість якщо завжди говорити, що українці постійно мусять вибачатися за Бандеру, за Волинь, за УПА і ще невідомо за що, то це мова конфлікту, а не примирення». Скільки б ми не говорили, що українці та поляки повинні взаємно вибачити одне одного заради майбутнього, допоки це не перейде у площину real politic, навряд чи це стане дійсністю. Надскладно реалізувати, однак необхідно для блага обох народів, врешті-решт, почути одне одного і ставитися з розумінням і повагою до почуттів одне одного. Власне це є запорукою побудови сильних України і Польщі.

А від наших суперечок, як показують волинські події, виграють лише наші вороги.