Україна і проблема фальшивої історичної пам’яті–5

Чи життєздатна нація, яка неспроможна виробити спільне бачення ключових моментів свого минулого?

«Не потрібно лукавити, прикрашаючи історію. Потрібно чесно дивитися правді в очі — Харків звільнила радянська армія під командуванням маршала Жукова», — так було написано в тексті ще першої петиції на сайті Харківської міськради з вимогою повернути проспекту в цьому місті ім’я Жукова. За короткий термін ця петиція набрала 5 тисяч голосів, її спробувала втілити в життя міська влада.

Історія ця відома. Проте вчитаймося в текст: «Харків звільнила радянська армія під командуванням маршала Жукова». Які висновки має зробити хоч трохи обізнана з історією людина? Варіант перший: автор петиції, підписанти і представники міської влади належать до когорти, м’яко кажучи, неправдивих осіб. Варіант другий: усі перераховані особи — некомпетентні люди, чиї думки не мають братися до уваги при розв’язанні важливих питань. Варіант третій: усі перераховані вище — бранці радянського неототалітарного міфу, одним із проявів якого є наявність фальшивої історичної пам’яті, де герої та події, витворені пропагандистами-міфотворцями, замістили реальні події та реальних героїв. Можлива, звісно, і суміш усіх трьох варіантів, але, видається, в даному разі домінує третій, найнебезпечніший у соціально-політичному плані, оскільки в ім’я міфів такого ґатунку більшовиками, комуністами, нацистами та фашистами в ХХ столітті знищені понад 100 мільйонів людей у Європі, Азії, Африці та Америці.

Насправді Жуков не мав стосунку до взяття Червоною армією Харкова; наказ Сталіна №4 від 23 серпня 1943 року недвозначно називає командувачів фронтів, які керували цією операцією: генерали Конєв, Ватутін, Малиновський. Але для міфу, навіть сталіністського за суттю, не має значення, що там підписав Сталін, якщо занурені в цей міф персонажі твердо знають, що «Харків звільнила радянська армія під командуванням маршала Жукова», хоча, принагідно, то була Червона армія, а Радянською вона стала лише з 1946 року...

Що ж таке той міф, яким живуть «фанати Жукова» в Харкові й іже з ними, ім’я яким — легіон?

Слово «міф» — поширене слово. Його використовують у текстах найрізноманітнішого ґатунку та інтелектуального рівня, в найвідмінніших назвах і словосполученнях. Google викидає понад 1 100 000 посилань на тексти зі словом «міф» (українська й білоруська мови), понад 26 000 000 — зі словом «миф» (російська і казахська), понад 125 000 000 — зі словом mito (іспанська, галісійська, португальська та штучна мова есперанто), понад 173 000 000 — із англійським словом myth.

Найпоширеніша розшифровка поняття «міф» приблизно така: це оповідь, яка передає уявлення людей про світ, місце людини в ньому, про походження всього сущого, про богів і героїв. Але міф — це не просто оповідь; це оповідь, яка виступає чимось таким, що не вимагає виправдання, переосмислення і зміни, власне, способом життя — в нерозчленованій єдності своїх духовних і практичних компонентів. У межах міфу не виникає питання про якісно відмінне від сучасного майбутнє, там завжди присутній «втрачений рай», досконале минуле, створене богами та героями, в яке слід знову повернутися, як-от знову назвати вулицю іменем такого героя з героїв Жукова, «маршала перемоги». Того самого, про якого тоді ж, 1943 року, генерал Єрьоменко записав у щоденнику: «Слід сказати, що жуковське оперативне мистецтво — це перевага в силах у 5—6 разів, інакше він не буде братися за справу, він не вміє воювати не кількістю і на крові будує свою кар’єру»...

Але яке значення має людська кров для апологетів Жукова? Міф заперечує критичні оцінки з будь-чийого боку; суб’єктом міфу є він сам, як певний спосіб поєднання неперсоналізованих індивідів у певний соціум. У нашому випадку, схоже, що в той, який 2014 року намагався створити «Харківську народну республіку», засновану на російсько-радянській міфології та на ненависті до України.

Тоталітарний соціальний (чи, точніше, соціально-історичний міф, бо він завжди апелює до «правильного» минулого, «золотої доби», в ньому майбутнє — це відновлена, реанімовано й реставрована «золота доба») формувався при своїх початках за допомогою трьох ключових інгредієнтів:

• цілеспрямована пропаганда;

• терор «компетентних органів» («крок уліво, крок управо...»);

• тиск повсякденного буття.

Міф — це не ідеологія. Остання призначена для об’єднання людей у досягненні якоїсь політичної мети, вона обов’язково поєднує раціональні й емоційно-чуттєві складові. Натомість міф — це те, в чому живе людина, а соціальна міфологія — регулятор її поведінки, який неможливо змінити суто раціональними чинниками, та й емоційними також, для руйнації такої стійкої міфології, що охопила десятки мільйонів людей, потрібний страшний шок: атомна бомба на Хіросіму 1945-го, два роки безупинних бомбардувань Німеччини в 1943—1945 роках, напад Росії на Україну 2014-го тощо.

Коли йдеться про таку міфологію та її носіїв, то це не фанати Джона Толкіна чи Джоан Ровлінґ, для яких гобіти з Підгір’я або спудеї Гоґвортсу реальніші від сусідів по будинку. І не про полум’яних прихильників ленінсько-сталінських ідей у їхньому первинному значенні, які так і залишилися десь у першій половині ХХ століття. Мова про значно ширшу категорію українського народу — про тих, хто звик сприймати світ через призму того, що про нього оповідає «зореносна Москва», тих, для кого світочі людства працюють у Кремлі і для кого московські масмедіа, і лише вони, — вікно в світ та джерело інформації про сьогодення й минувшину, а, враховуючи специфіку цих «світочів» і цих «медіа», — тих, для кого щасливе майбутнє — це повернене щасливе минуле...

Я вже писав, що всі визначення нації (крім сталінського) містять у собі як неодмінну складову історичну пам’ять. Іншими словами, нормальне національне життя неможливе без того, щоб мати єдину (бодай у головних рисах) візію свого минулого, спільну систему моральних вартостей, за допомогою яких оцінюються ті чи ті події минулого, а ще й закарбовану в мистецтві панораму розвитку своєї спільноти, її взаємодії з іншими народами, злетів та падінь на роздоріжжях цивілізації і таке інше. Пам’ять національна складається з індивідуальних сегментів, хоча й не зводиться до них (адже й етичні норми, і мистецькі твори, і пантеони на честь загиблих у бою за Вітчизну — речі надіндивідуальні, проте без них історична пам’ять не існує). Власне, така пам’ять — це не лише те, що ти пам’ятаєш особисто: це — досвід усього твого народу, що перейшов до тебе, як кажуть філософи, в об’єктивованих формах. Отож, перефразовуючи відомий вислів, можна зауважити: скажіть, яка в цієї нації історична пам’ять (і чи є вона взагалі), і я скажу, чи життєздатна ця нація, чи ні.

А яка ж пам’ять про минуле в українців? Можна сказати — різна і несумісна, але це ще нічого не пояснює. Скажімо, мільйони людей (і не лише в Харкові) досі переконані у воєнному генії маршала Жукова чи в існуванні твердого порядку за сталінських часів, хоча факти твердять, що Жуков був кривавий м’ясник зі здібностями та вміннями на рівні командира стрілецької дивізії, а бардак за Йосифа Віссаріоновича просто зашкалював: сталінські ж наркоми обдурили вождя всіх народів під час війни на 10 тис. танків, відзвітувавши про випуск того, чого не було і за що війська на фронті, які цих паперових танків не одержали, розплатилися кров’ю. Але що факти — люди «пам’ятають»: порядок був залізний, усе робилося чітко, ми перемогли у війні, хоча де вона, та держава-переможець, і чому в ній жилося значно гірше, ніж у переможених країнах, пояснити ніхто зі сталіністів (навіть «м’яких») не здатен.

А річ у тім, що впродовж усього радянського періоду в мільйонів людей історична пам’ять цілеспрямовано заміщалася спеціально напрацьованими міфами. Скажімо, Нестор Махно ще за його життя, ще тоді, коли його пам’ятали мільйони людей, був виведений кінорежисером Перестіані в стрічці «Червоні дияволята» дрібним бандюжкою, в підпорядкуванні якого був десяток-другий полохливих бандюків. Цього квазі-Махна доблесні червоні бійці захопили в полон на якомусь млині й посадили в мішок — і не мало жодного значення, яким був справжній Нестор Махно. Народ мусив твердо знати, що це — дрібний бандюжка, і край!

Чи подолана радянська спадщина, де квазіісторичні міфи заміщали собою справжню історичну пам’ять? Видається, що ні, оскільки далеко не всі українці досі згідні з тим, що Голодомор був геноцидом стосовно їхніх же дідів та батьків. Інші ж або заперечують це або не знають, що сказати. Чи можлива така ситуація в поляків — щодо знання про гітлерівський «новий порядок» та оцінки його чи в євреїв — стосовно Голокосту? Однозначно — ні. Про Катинь знав (навіть за часів комуністичного панування!) кожен поляк. І про Бабин Яр знали всі євреї, хоча офіційно там загинули «радянські громадяни». А от в українців із Биківнею справи куди складніші. І зі знанням про те, скільки українців — офіцерів Війська Польського полягло в Катині, також. Ба більше, професійні історики і навіть зараз цим не дуже цікавляться... А чи життєздатна нація, яка не пам’ятає про саму себе головного, яка неспроможна виробити спільне бачення основних моментів свого минулого? І який ефективний проєкт спільного майбутнього випрацює ця нація, коли значна її частина досі бачить себе крізь щербаті окуляри радянського міфу?

У Росії, як то кажуть, «поїзд пішов», і лише масштабний шок може змінити тамтешнє суспільство. Ось що пише російський блогер Ілля Шуманов (один із притомних росіян): «Не купил книгу Варлама Шаламова из-за того, что она стоит, как карусель. Брожу грустный по питерскому «Дому книги». Дай, думаю, посмотрю, что же люди читают. Выбрал этаж, где на вид побольше людей. Смотрю большое скопление. Я — туда. Глянул — два стеллажа Старикова, Дугина и Соловьева. Еще два стеллажа «Путин, поднимающий с колен Россию», «Путин, сломавший хребет США» и «Путин — победоносный», «Путин — сияющий». Один стеллаж — спецслужбы. Два стеллажа — «Новороссия», «Донбасс» и «Крым». Нашел даже книгу про тех, кто заставил Навального воровать лес. «Гадание на нефти» и «Крах доллара» — еще стеллаж.  Теория заговора, финны, поляки — предатели; болгары, сербы — братушки — еще половина стеллажа. «Империя», «Российская», «Российская империя» — еще два стеллажа. Вторая мировая, Первая мировая и Третья мировая — еще стеллаж. НАТО, Рюрик, Синеус и Трувор вперемешку с язычеством и слава Перуну — еще один. Смотрю на эту всю библиотеку и понимаю, что да, точно! Это же весь российский телевизор распечатали и в красивые книжные обложки уложили рядами».

Головним чинником формування «міфу ХХІ століття» було і залишилося телебачення, тепер уже — й інтернет-ТБ. Цю позицію доповнює український журналіст з Донбасу Денис Казанський: «Державна телепропаганда Кремля й місцеві політики розігрівали Донбас набагато ефективніше за якихось там писак. А без підтримки «воєнторгу» та «відпускників», як прийнято в сепаратистів називати російську зброю та солдатів РФ, затяжний мілітарний конфлікт був би просто неможливий. Проте слід визнати, що скелет, на який потім російське телебачення стало нарощувати м’ясо з брехні та маніпуляцій, був колись розроблений і представлений у художніх книжках.  2009 року в РФ були опубліковані й надійшли в продаж одразу кілька книжок, що розповідали про крах «українського проєкту» й неминучу війну між Росією та Заходом за територію України. Очевидно, що більшість жителів Донбасу їх просто не помітила й куди більше піддавалася навіюванням телевізора. Однак у середовищі, яке читає, а також поміж працівників пропаганди ефект від виходу «пророчих» фантастичних книжок у 2008—2009 роках усе-таки був відчутний. І, незважаючи на те що збройні дії явно починали російські бойовики Стрєлкова, явна більшість росіян охоче вірить, що винні в усьому саме США й Північноатлантичний Альянс».

Іншими словами, для тих російських «бійців телевізійного фронту», які ще вміють читати, випускається відповідна «художня» література, що потім утілюється в телепропаганду, й своєю чергою ця телепропаганда (власне, телеміфотворність) набуває форму «романів», «наукових досліджень» і «біографічних розповідей».

Отже, і в класичній тоталітарній державі, і в неототалітарній насаджувана владою ідеологія пронизує всі сфери життя та підпорядковує їх собі. Відтак вона перетворюється на сучасну міфологію; якщо ідеологія є засобом впливу на людину й остання більш-менш вільна в її виборі та сприйнятті, то міфологія — це система координат, яка керує людиною і яка не може бути ані заперечена, ані піддана розмислу. Тоталітарна чи неототалітарна соціально-міфологічна система світобачення заміщує собою реальну історію, і не тільки її — а й реальне сьогодення, а відтак — формує індивідуальне й соціальне майбутнє. Тому «міф ХХІ століття» має бути деконструйований усіма можливими засобами.

Україна і проблема фальшивої історичної пам’яті–5

Україна і проблема фальшивої історичної пам’яті–5

Чи життєздатна нація, яка неспроможна виробити спільне бачення ключових моментів свого минулого?

«Не потрібно лукавити, прикрашаючи історію. Потрібно чесно дивитися правді в очі — Харків звільнила радянська армія під командуванням маршала Жукова», — так було написано в тексті ще першої петиції на сайті Харківської міськради з вимогою повернути проспекту в цьому місті ім’я Жукова. За короткий термін ця петиція набрала 5 тисяч голосів, її спробувала втілити в життя міська влада.

Історія ця відома. Проте вчитаймося в текст: «Харків звільнила радянська армія під командуванням маршала Жукова». Які висновки має зробити хоч трохи обізнана з історією людина? Варіант перший: автор петиції, підписанти і представники міської влади належать до когорти, м’яко кажучи, неправдивих осіб. Варіант другий: усі перераховані особи — некомпетентні люди, чиї думки не мають братися до уваги при розв’язанні важливих питань. Варіант третій: усі перераховані вище — бранці радянського неототалітарного міфу, одним із проявів якого є наявність фальшивої історичної пам’яті, де герої та події, витворені пропагандистами-міфотворцями, замістили реальні події та реальних героїв. Можлива, звісно, і суміш усіх трьох варіантів, але, видається, в даному разі домінує третій, найнебезпечніший у соціально-політичному плані, оскільки в ім’я міфів такого ґатунку більшовиками, комуністами, нацистами та фашистами в ХХ столітті знищені понад 100 мільйонів людей у Європі, Азії, Африці та Америці.

Насправді Жуков не мав стосунку до взяття Червоною армією Харкова; наказ Сталіна №4 від 23 серпня 1943 року недвозначно називає командувачів фронтів, які керували цією операцією: генерали Конєв, Ватутін, Малиновський. Але для міфу, навіть сталіністського за суттю, не має значення, що там підписав Сталін, якщо занурені в цей міф персонажі твердо знають, що «Харків звільнила радянська армія під командуванням маршала Жукова», хоча, принагідно, то була Червона армія, а Радянською вона стала лише з 1946 року...

Що ж таке той міф, яким живуть «фанати Жукова» в Харкові й іже з ними, ім’я яким — легіон?

Слово «міф» — поширене слово. Його використовують у текстах найрізноманітнішого ґатунку та інтелектуального рівня, в найвідмінніших назвах і словосполученнях. Google викидає понад 1 100 000 посилань на тексти зі словом «міф» (українська й білоруська мови), понад 26 000 000 — зі словом «миф» (російська і казахська), понад 125 000 000 — зі словом mito (іспанська, галісійська, португальська та штучна мова есперанто), понад 173 000 000 — із англійським словом myth.

Найпоширеніша розшифровка поняття «міф» приблизно така: це оповідь, яка передає уявлення людей про світ, місце людини в ньому, про походження всього сущого, про богів і героїв. Але міф — це не просто оповідь; це оповідь, яка виступає чимось таким, що не вимагає виправдання, переосмислення і зміни, власне, способом життя — в нерозчленованій єдності своїх духовних і практичних компонентів. У межах міфу не виникає питання про якісно відмінне від сучасного майбутнє, там завжди присутній «втрачений рай», досконале минуле, створене богами та героями, в яке слід знову повернутися, як-от знову назвати вулицю іменем такого героя з героїв Жукова, «маршала перемоги». Того самого, про якого тоді ж, 1943 року, генерал Єрьоменко записав у щоденнику: «Слід сказати, що жуковське оперативне мистецтво — це перевага в силах у 5—6 разів, інакше він не буде братися за справу, він не вміє воювати не кількістю і на крові будує свою кар’єру»...

Але яке значення має людська кров для апологетів Жукова? Міф заперечує критичні оцінки з будь-чийого боку; суб’єктом міфу є він сам, як певний спосіб поєднання неперсоналізованих індивідів у певний соціум. У нашому випадку, схоже, що в той, який 2014 року намагався створити «Харківську народну республіку», засновану на російсько-радянській міфології та на ненависті до України.

Тоталітарний соціальний (чи, точніше, соціально-історичний міф, бо він завжди апелює до «правильного» минулого, «золотої доби», в ньому майбутнє — це відновлена, реанімовано й реставрована «золота доба») формувався при своїх початках за допомогою трьох ключових інгредієнтів:

• цілеспрямована пропаганда;

• терор «компетентних органів» («крок уліво, крок управо...»);

• тиск повсякденного буття.

Міф — це не ідеологія. Остання призначена для об’єднання людей у досягненні якоїсь політичної мети, вона обов’язково поєднує раціональні й емоційно-чуттєві складові. Натомість міф — це те, в чому живе людина, а соціальна міфологія — регулятор її поведінки, який неможливо змінити суто раціональними чинниками, та й емоційними також, для руйнації такої стійкої міфології, що охопила десятки мільйонів людей, потрібний страшний шок: атомна бомба на Хіросіму 1945-го, два роки безупинних бомбардувань Німеччини в 1943—1945 роках, напад Росії на Україну 2014-го тощо.

Коли йдеться про таку міфологію та її носіїв, то це не фанати Джона Толкіна чи Джоан Ровлінґ, для яких гобіти з Підгір’я або спудеї Гоґвортсу реальніші від сусідів по будинку. І не про полум’яних прихильників ленінсько-сталінських ідей у їхньому первинному значенні, які так і залишилися десь у першій половині ХХ століття. Мова про значно ширшу категорію українського народу — про тих, хто звик сприймати світ через призму того, що про нього оповідає «зореносна Москва», тих, для кого світочі людства працюють у Кремлі і для кого московські масмедіа, і лише вони, — вікно в світ та джерело інформації про сьогодення й минувшину, а, враховуючи специфіку цих «світочів» і цих «медіа», — тих, для кого щасливе майбутнє — це повернене щасливе минуле...

Я вже писав, що всі визначення нації (крім сталінського) містять у собі як неодмінну складову історичну пам’ять. Іншими словами, нормальне національне життя неможливе без того, щоб мати єдину (бодай у головних рисах) візію свого минулого, спільну систему моральних вартостей, за допомогою яких оцінюються ті чи ті події минулого, а ще й закарбовану в мистецтві панораму розвитку своєї спільноти, її взаємодії з іншими народами, злетів та падінь на роздоріжжях цивілізації і таке інше. Пам’ять національна складається з індивідуальних сегментів, хоча й не зводиться до них (адже й етичні норми, і мистецькі твори, і пантеони на честь загиблих у бою за Вітчизну — речі надіндивідуальні, проте без них історична пам’ять не існує). Власне, така пам’ять — це не лише те, що ти пам’ятаєш особисто: це — досвід усього твого народу, що перейшов до тебе, як кажуть філософи, в об’єктивованих формах. Отож, перефразовуючи відомий вислів, можна зауважити: скажіть, яка в цієї нації історична пам’ять (і чи є вона взагалі), і я скажу, чи життєздатна ця нація, чи ні.

А яка ж пам’ять про минуле в українців? Можна сказати — різна і несумісна, але це ще нічого не пояснює. Скажімо, мільйони людей (і не лише в Харкові) досі переконані у воєнному генії маршала Жукова чи в існуванні твердого порядку за сталінських часів, хоча факти твердять, що Жуков був кривавий м’ясник зі здібностями та вміннями на рівні командира стрілецької дивізії, а бардак за Йосифа Віссаріоновича просто зашкалював: сталінські ж наркоми обдурили вождя всіх народів під час війни на 10 тис. танків, відзвітувавши про випуск того, чого не було і за що війська на фронті, які цих паперових танків не одержали, розплатилися кров’ю. Але що факти — люди «пам’ятають»: порядок був залізний, усе робилося чітко, ми перемогли у війні, хоча де вона, та держава-переможець, і чому в ній жилося значно гірше, ніж у переможених країнах, пояснити ніхто зі сталіністів (навіть «м’яких») не здатен.

А річ у тім, що впродовж усього радянського періоду в мільйонів людей історична пам’ять цілеспрямовано заміщалася спеціально напрацьованими міфами. Скажімо, Нестор Махно ще за його життя, ще тоді, коли його пам’ятали мільйони людей, був виведений кінорежисером Перестіані в стрічці «Червоні дияволята» дрібним бандюжкою, в підпорядкуванні якого був десяток-другий полохливих бандюків. Цього квазі-Махна доблесні червоні бійці захопили в полон на якомусь млині й посадили в мішок — і не мало жодного значення, яким був справжній Нестор Махно. Народ мусив твердо знати, що це — дрібний бандюжка, і край!

Чи подолана радянська спадщина, де квазіісторичні міфи заміщали собою справжню історичну пам’ять? Видається, що ні, оскільки далеко не всі українці досі згідні з тим, що Голодомор був геноцидом стосовно їхніх же дідів та батьків. Інші ж або заперечують це або не знають, що сказати. Чи можлива така ситуація в поляків — щодо знання про гітлерівський «новий порядок» та оцінки його чи в євреїв — стосовно Голокосту? Однозначно — ні. Про Катинь знав (навіть за часів комуністичного панування!) кожен поляк. І про Бабин Яр знали всі євреї, хоча офіційно там загинули «радянські громадяни». А от в українців із Биківнею справи куди складніші. І зі знанням про те, скільки українців — офіцерів Війська Польського полягло в Катині, також. Ба більше, професійні історики і навіть зараз цим не дуже цікавляться... А чи життєздатна нація, яка не пам’ятає про саму себе головного, яка неспроможна виробити спільне бачення основних моментів свого минулого? І який ефективний проєкт спільного майбутнього випрацює ця нація, коли значна її частина досі бачить себе крізь щербаті окуляри радянського міфу?

У Росії, як то кажуть, «поїзд пішов», і лише масштабний шок може змінити тамтешнє суспільство. Ось що пише російський блогер Ілля Шуманов (один із притомних росіян): «Не купил книгу Варлама Шаламова из-за того, что она стоит, как карусель. Брожу грустный по питерскому «Дому книги». Дай, думаю, посмотрю, что же люди читают. Выбрал этаж, где на вид побольше людей. Смотрю большое скопление. Я — туда. Глянул — два стеллажа Старикова, Дугина и Соловьева. Еще два стеллажа «Путин, поднимающий с колен Россию», «Путин, сломавший хребет США» и «Путин — победоносный», «Путин — сияющий». Один стеллаж — спецслужбы. Два стеллажа — «Новороссия», «Донбасс» и «Крым». Нашел даже книгу про тех, кто заставил Навального воровать лес. «Гадание на нефти» и «Крах доллара» — еще стеллаж.  Теория заговора, финны, поляки — предатели; болгары, сербы — братушки — еще половина стеллажа. «Империя», «Российская», «Российская империя» — еще два стеллажа. Вторая мировая, Первая мировая и Третья мировая — еще стеллаж. НАТО, Рюрик, Синеус и Трувор вперемешку с язычеством и слава Перуну — еще один. Смотрю на эту всю библиотеку и понимаю, что да, точно! Это же весь российский телевизор распечатали и в красивые книжные обложки уложили рядами».

Головним чинником формування «міфу ХХІ століття» було і залишилося телебачення, тепер уже — й інтернет-ТБ. Цю позицію доповнює український журналіст з Донбасу Денис Казанський: «Державна телепропаганда Кремля й місцеві політики розігрівали Донбас набагато ефективніше за якихось там писак. А без підтримки «воєнторгу» та «відпускників», як прийнято в сепаратистів називати російську зброю та солдатів РФ, затяжний мілітарний конфлікт був би просто неможливий. Проте слід визнати, що скелет, на який потім російське телебачення стало нарощувати м’ясо з брехні та маніпуляцій, був колись розроблений і представлений у художніх книжках.  2009 року в РФ були опубліковані й надійшли в продаж одразу кілька книжок, що розповідали про крах «українського проєкту» й неминучу війну між Росією та Заходом за територію України. Очевидно, що більшість жителів Донбасу їх просто не помітила й куди більше піддавалася навіюванням телевізора. Однак у середовищі, яке читає, а також поміж працівників пропаганди ефект від виходу «пророчих» фантастичних книжок у 2008—2009 роках усе-таки був відчутний. І, незважаючи на те що збройні дії явно починали російські бойовики Стрєлкова, явна більшість росіян охоче вірить, що винні в усьому саме США й Північноатлантичний Альянс».

Іншими словами, для тих російських «бійців телевізійного фронту», які ще вміють читати, випускається відповідна «художня» література, що потім утілюється в телепропаганду, й своєю чергою ця телепропаганда (власне, телеміфотворність) набуває форму «романів», «наукових досліджень» і «біографічних розповідей».

Отже, і в класичній тоталітарній державі, і в неототалітарній насаджувана владою ідеологія пронизує всі сфери життя та підпорядковує їх собі. Відтак вона перетворюється на сучасну міфологію; якщо ідеологія є засобом впливу на людину й остання більш-менш вільна в її виборі та сприйнятті, то міфологія — це система координат, яка керує людиною і яка не може бути ані заперечена, ані піддана розмислу. Тоталітарна чи неототалітарна соціально-міфологічна система світобачення заміщує собою реальну історію, і не тільки її — а й реальне сьогодення, а відтак — формує індивідуальне й соціальне майбутнє. Тому «міф ХХІ століття» має бути деконструйований усіма можливими засобами.