Україна і проблема фальшивої історичної пам’яті-4

Про масштабну соціально-міфологічну конструкцію, пов’язану з «передвоєнним періодом» та вступом СРСР (і України) у Другу світову війну

А тепер повернімося до початку статті, до деконструкції тих міфів, про які вже йшлося. Власне, не потрібно якихось спеціальних знань про історію Другої світової війни, щоб дійти висновку: міф про Маринеско побудований на суцільній туфті. Списки німецьких лінкорів та крейсерів доступні кожному, хто вільно користується інтернетом, і ніякого «В. Густлова» там немає. Друга половина зими 1945-го, коли у Гітлера «сипалися» всі фронти, практично перестало діяти залізничне сполучення, «згасала» економіка й відпали всі союзники в Європі, крім маріонеткових режимів Муссоліні, Салаші та Квіслінґа, була не тим часом, щоб оголошувати «триденний траур». Німеччина мала на той час чимало найкращих у світі реактивних винищувачів Ме-262 і найкращих у світі підводних човнів ХХІ і ХХІІІ серій, але не мала стільки запасів пального, щоб їх використовувати. Ну, а щоб завдати поразки військам союзників на заході Європи, потрібно було не менше, ніж десяток атомних бомб...

Насправді «Вільгельм Густлофф» до війни був круїзним лайнером, а під час війни став перевозити головним чином поранених та біженців. Гайнц Шон, 18-річний стажер адміністративно-господарської служби корабля, був серед тих, хто вижив; потім він збирав усі матеріали, пов’язані з історією лайнера, свідчення вцілілих і зрештою став хроністом цієї катастрофи. За його підрахунками, 30 січня 1945 року на борту теплохода перебувало щонайменше 10 500 осіб; із них — понад 8000 біженців (точне число невідоме), 173 члени екіпажу, 162 поранених солдати і майже 1300 офіцерів, унтер-офіцерів та осіб рядового складу 2-ї учбової дивізії підводних сил (із них 373 дівчини — службовиці допоміжної служби). Біженці — то були інваліди, жінки, діти-сироти (цілий сиротинець), пенсіонери; на борт повантажили й міський пологовий будинок (до відходу «Густлоффа» на ньому народилося шестеро здорових немовлят)... Рятувальникам вдалося підняти з води 1239 осіб, певна частина котрих у наступні дні померла від переохолодження і пневмонії. Війну пережило менше, ніж тисяча пасажирів «Густлоффа», кілька сотень із яких залишили письмові свідчення. А в містечку Мельтенорт на півночі Німеччини, поблизу Кіля, стоїть пам’ятник загиблим німецьким підводникам. Усім. Поіменно. Є там і особлива бронзова дошка тим, хто вирушив на «Густлоффі» у свій останній рейс: 390 «мореманів» Кріґсмаріне, серед них — вісім офіцерів, старший із яких мав звання капітан-лейтенанта, інші — курсанти, унтер-офіцерський та рядовий склад. Це — не рахуючи дівчат із допоміжної служби. Таким чином, внаслідок атаки Маринеско загинуло менше, ніж половина підводників, які були на борту «Вільгельма Густлоффа». Це зрозуміло: моряки не були так фізично виснажені, як біженці, вони добре вміли плавати; втім, не загинуло би стільки курсантів, якби вони не віддали свої коркові пояси жінкам та дітям, намагаючись у першу чергу врятувати їх...

Ось така «атака століття», якою можуть пишатися лише нелюди. Справжню ж успішну «атаку століття» провів 19 листопада 1944 року командир американського підводного човна SS-311 «Арчерфіш» Джозеф Інрайт. Він влучив у найбільший у світі японський авіаносець «Синано», який охороняли три есмінці. Із шести випущених торпед у ціль влучили чотири, відбуксирувати потопаючий авіаносець до берега не вдалося, і через сім годин після влучення торпед велетенський корабель затонув. Але путінська пропаганда визнати першість американців у морській звитязі не може, тому й роздмухує сконструйований ще раніше міф про Олександра Маринеско, а в Україні знаходяться такі, що радісно той міф підхоплюють...

Тепер — про масштабну соціально-міфологічну конструкцію, пов’язану з «передвоєнним періодом» та вступом СРСР (і України) у Другу світову війну. Загалом ця тематика вимагає окремого детального розгляду, тут же я акцентуватиму на пов’язаних з нею сюжетах. Найперше — Радянський Союз розпочав бойові дії проти Другої Речі Посполитої одночасно з Третім Рейхом. Кораблі Балтфлоту вийшли в море і допомогли Кріґсмаріне у блокаді польських портів, тому лише один підводний човен зміг пробитися до Великобританії. Протиповітряна оборона СРСР з 1 вересня почала працювати на Люфтваффе. Радянські радіомаяки в Мінську і Шепетівці подавали належні сигнали, щоб німецькі бомбардувальники та винищувачі не заблукали в повітрі. Нарешті, радянська авіація допомогла своїм союзникам заблокувати польські літаки на аеродромах. А наземні сили насправді рушили на Захід 17 вересня. Причому в УРСР мобілізували для «визвольного походу» понад мільйон осіб, десятки тисяч автомобілів, тракторів та коней. І лише за офіційними даними — загинуло кількасот червоноармійців... Проте це «радянські» українці (хоча серед них вистачало й антирадянських — скажімо, під час перекидання 44-ї «щорсівської» дивізії на фінський фронт у грудні 1939-го із неї дезертирувало понад 100 червоноармійців). Але ж були й нерадянські. 100 тисяч українців — громадян Другої Речі Посполитої у складі Війська Польського вже 1 вересня зустріли вогнем танки й піхота Вермахту; того ж ранку бомбові удари були завдані по Львову, Луцьку, Сарнам та іншим містам Західної України. Поляки й українці — дві нації безупинно воювали з Гітлером та його союзниками всі шість років Другої світової — з 1 вересня 1939-го до 2 вересня 1945-го, у складі різних армій і партизанських формувань, під різними прапорами. Так, воювали всі ці роки й достойники іншого етнічного походження; скажімо, 1940-го, коли СРСР мав з Третім Рейхом «дружбу, скріплену кров’ю» (Сталін), — під час битви за Британію уславився польський льотчик і російський граф Голіцин. Але все це були поодинокі чи другорядні особи, а серед українців, крім чисельно значного загалу вояків, були такі особи, як маршал Малиновський з його класичним танковим стрибком через Гобі та Хінган, який досі вивчають у військових академіях світу, та генерал Дерев’янко, який підписав капітуляцію Японії.

А щодо «незакінченого переозброєння» та «подвигів розвідників» слід розуміти: переозброєння не закінчується ніколи. І воно в Червоній армії тривало безупинно, попри відвертий ідіотизм Сталіна та нікчемність вищого командного складу. Так, станом на 22 червня 1941 року Червона армія мала 2100 новітніх важких і середніх танків (КВ-1, КВ-2, Т-34). Вермахт не мав нічого подібного. Ці танки, особливо їхня ходова частина, були ще не доведені до нормального стану: Т-34-76, скажімо, лише 1943 року, отримавши оптику конструкції польського інженера Гундляха, нову систему видалення порохових газів, ліцензійну рацію та удосконалену моторну групу, перетворився на «легенду війни» (а його ж збиралися 1941-го зняти з виробництва, замінивши на догоду Сталіну іншим танком, який існував лише на кресленнях!); серійно випущений 1944 року Т-34-85 справді можна вважати найкращим масовим середнім танком Другої світової. Проте завдяки вмілому використанню не лише вони, а й БТ-7М і Т-28 здатні були зламати хребет німецьким танковим військам ще влітку 1941-го (кількісно тільки танки цих чотирьох типів дорівнювали всьому зосередженому на Східному фронті танковому парку Вермахту). Та вмілого використання якраз і не було: танки видали в 500-кілометрові марші (до заданої точки доходила лише половина бойових машин), у наступ через болота (гинули цілі дивізії) тощо. Бойових літаків, у тому числі найновіших типів, також вистачало — і так само їх нищили не стільки аси Люфтваффе, скільки радянські полководці. І так далі, і таке інше. Тобто Червона армія 1941 року мала в розпорядженні досить нової зброї — але її верховне командування на чолі зі Сталіним було бездарним, середній командний склад після 1937 — 1938 років перебував у полоні страху перед «органами», а рядові та сержанти воювати не хотіли і масово здавалися в полон, перед тим застреливши комісарів (бували й винятки, але авторитет мали лише ті комісари, які йшли у бій поруч з бійцями й уміли воювати). Ну, а розвідка — то справа особлива. Її дані були суперечливими, і в них містилося чимало «дези», підкинутої німецькими спецслужбами. Проте міфологеми про «хоробрих розвідників», створені фільмами та книжками, в тому числі й нібито науковими, живуть донині. Чому знадобилися ці міфи? Бо радянська система зазнала 1941-го справжньої катастрофи, лише допомога союзників і безумна політика Гітлера дозволили СРСР продовжити своє існування. Тому міф про розвідку заохочувався «згори»: Кремль був готовий пожертвувати навіть Сталіним, аби зберегти панівну міфологему — «великої перемоги»...

І стисло — про «кукурузника» Хрущова (знов-таки, міфи про нього — це окрема тема). Справді, він давав директиви саджати кукурудзу тільки що не до полярного кола. Але вона й не повинна була визрівати — ішлося про зелену масу, яку слід було збирати на силос, а ним годувати худобу! Проте цю ідею, запозичену в США, спаскудила номенклатура. У підсумку — напівголодна худоба, висміяна кукурудза і знівельоване бажання Хрущова нагодувати, нарешті, народ м’ясом та молоком. А п’ятиповерхові «хрущоби»? Йшлося про тимчасові комплекси житлових будинків (строк експлуатації «панельок» — 30 років, цегляних будинків — 50 років), куди можна було швидко розселити десятки мільйонів городян, які тулилися в комуналках, бараках ба навіть землянках. Планувалося — тимчасово, а вийшло — ледь не назавжди, бо кошти радянській владі знадобилися на інше: на випуск десятків тисяч танків, на війну в Афганістані, на експансію в Азії, Африці й Латинській Америці... І скорочення армії було вірним кроком, хоч і недостатнім за масштабами: держава у мирний час не може тримати у війську понад 1% населення, бо надірветься економіка. І ставку на балістичні ракети як засоби стримування замість літаків і надводних кораблів слід визнати в цілому вірною. І з раднаргоспами не все так просто: перший заступник Корольова Борис Черток писав, що ліквідація раднаргоспів з їхніми правами оперативно діяти, не звертаючись до Москви, істотно загальмувала радянську космічну програму. Бо там, де раніше досить було десятихвилинної розмови Корольова з місцевим лідером, тепер потрібно було вносити проєкт у ЦК, чекати на проходження його через усі інстанції, щоб отримати вердикт, — і чекати, доки папери спустяться донизу. Нарешті, чому виникла велика популярність «Микити», як його звали українські селяни, наприкінці 1930-х? Причина проста: Хрущов нищив в УРСР номенклатуру, яка здійснювала колективізацію, Голодомор та Великий терор і яку щиро ненавиділо село... Так, Хрущов брав участь у масових репресіях, проте внаслідок обставин, на відміну від інших післясталінських «вождів», він не брав особистої участі ні в колективізації, ні в організації Голодомору (учився і працював у Москві). Так, Хрущов влаштував ракетну кризу 1962 року. Але він же її розв’язав — а наступного року, дослухавшись до аргументів академіка Сахарова, санкціонував підписання в Москві Угоди зі США та Великобританією про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою. У будь-якому разі, Хрущов був постаттю неоднозначною, таким собі «ліберальним деспотом», але зводити його до «кривавого ката» та нікчеми-»кукурузника» — недоречно.

Загалом штучно насаджена соціально-історична міфологія, «відлита» у формотворення фальшивої історичної пам’яті, становить не абстрактну, а цілком реальну небезпеку. Засноване на ній колективне підсвідоме та несвідоме, поєднане з настановами (бодай частковими) тотально-соціального світосприйняття, відіграють роль надпотужного соціально-селективного фільтра при орієнтації особистості в життєвих ситуаціях. Фальшива історична пам’ять — це ще і бар’єр на шляху відтворення в людській свідомості власних, але «неправильних» з погляду ідеології спогадів, витіснення їх на маргінес, як це тривалий час було зі споминами про Голодомор у більшості тих, хто його відчув на собі й пережив — аж до кінця 1980-х і навіть до 1990-х. Ба більше: якщо раніше можна було мати певність, що тиранія може кинути людину до в’язниці, але безсила підкорити і знівечити її вільну душу, то ХХ і тим паче ХХІ століття поставило людину під постійну загрозу маніпулювання її душею, оскільки з’явилися такі витончені засоби впливу на людське Я, що людина стає впевненою в тому, що чинить із власної доброї волі й самостійно оцінює минуле і майбутнє, самостійно формує історичну пам’ять, коли насправді вона запрограмована ззовні на певні оцінки та дії.

Україна і проблема фальшивої історичної пам’яті-4

Україна і проблема фальшивої історичної пам’яті-4

Про масштабну соціально-міфологічну конструкцію, пов’язану з «передвоєнним періодом» та вступом СРСР (і України) у Другу світову війну

А тепер повернімося до початку статті, до деконструкції тих міфів, про які вже йшлося. Власне, не потрібно якихось спеціальних знань про історію Другої світової війни, щоб дійти висновку: міф про Маринеско побудований на суцільній туфті. Списки німецьких лінкорів та крейсерів доступні кожному, хто вільно користується інтернетом, і ніякого «В. Густлова» там немає. Друга половина зими 1945-го, коли у Гітлера «сипалися» всі фронти, практично перестало діяти залізничне сполучення, «згасала» економіка й відпали всі союзники в Європі, крім маріонеткових режимів Муссоліні, Салаші та Квіслінґа, була не тим часом, щоб оголошувати «триденний траур». Німеччина мала на той час чимало найкращих у світі реактивних винищувачів Ме-262 і найкращих у світі підводних човнів ХХІ і ХХІІІ серій, але не мала стільки запасів пального, щоб їх використовувати. Ну, а щоб завдати поразки військам союзників на заході Європи, потрібно було не менше, ніж десяток атомних бомб...

Насправді «Вільгельм Густлофф» до війни був круїзним лайнером, а під час війни став перевозити головним чином поранених та біженців. Гайнц Шон, 18-річний стажер адміністративно-господарської служби корабля, був серед тих, хто вижив; потім він збирав усі матеріали, пов’язані з історією лайнера, свідчення вцілілих і зрештою став хроністом цієї катастрофи. За його підрахунками, 30 січня 1945 року на борту теплохода перебувало щонайменше 10 500 осіб; із них — понад 8000 біженців (точне число невідоме), 173 члени екіпажу, 162 поранених солдати і майже 1300 офіцерів, унтер-офіцерів та осіб рядового складу 2-ї учбової дивізії підводних сил (із них 373 дівчини — службовиці допоміжної служби). Біженці — то були інваліди, жінки, діти-сироти (цілий сиротинець), пенсіонери; на борт повантажили й міський пологовий будинок (до відходу «Густлоффа» на ньому народилося шестеро здорових немовлят)... Рятувальникам вдалося підняти з води 1239 осіб, певна частина котрих у наступні дні померла від переохолодження і пневмонії. Війну пережило менше, ніж тисяча пасажирів «Густлоффа», кілька сотень із яких залишили письмові свідчення. А в містечку Мельтенорт на півночі Німеччини, поблизу Кіля, стоїть пам’ятник загиблим німецьким підводникам. Усім. Поіменно. Є там і особлива бронзова дошка тим, хто вирушив на «Густлоффі» у свій останній рейс: 390 «мореманів» Кріґсмаріне, серед них — вісім офіцерів, старший із яких мав звання капітан-лейтенанта, інші — курсанти, унтер-офіцерський та рядовий склад. Це — не рахуючи дівчат із допоміжної служби. Таким чином, внаслідок атаки Маринеско загинуло менше, ніж половина підводників, які були на борту «Вільгельма Густлоффа». Це зрозуміло: моряки не були так фізично виснажені, як біженці, вони добре вміли плавати; втім, не загинуло би стільки курсантів, якби вони не віддали свої коркові пояси жінкам та дітям, намагаючись у першу чергу врятувати їх...

Ось така «атака століття», якою можуть пишатися лише нелюди. Справжню ж успішну «атаку століття» провів 19 листопада 1944 року командир американського підводного човна SS-311 «Арчерфіш» Джозеф Інрайт. Він влучив у найбільший у світі японський авіаносець «Синано», який охороняли три есмінці. Із шести випущених торпед у ціль влучили чотири, відбуксирувати потопаючий авіаносець до берега не вдалося, і через сім годин після влучення торпед велетенський корабель затонув. Але путінська пропаганда визнати першість американців у морській звитязі не може, тому й роздмухує сконструйований ще раніше міф про Олександра Маринеско, а в Україні знаходяться такі, що радісно той міф підхоплюють...

Тепер — про масштабну соціально-міфологічну конструкцію, пов’язану з «передвоєнним періодом» та вступом СРСР (і України) у Другу світову війну. Загалом ця тематика вимагає окремого детального розгляду, тут же я акцентуватиму на пов’язаних з нею сюжетах. Найперше — Радянський Союз розпочав бойові дії проти Другої Речі Посполитої одночасно з Третім Рейхом. Кораблі Балтфлоту вийшли в море і допомогли Кріґсмаріне у блокаді польських портів, тому лише один підводний човен зміг пробитися до Великобританії. Протиповітряна оборона СРСР з 1 вересня почала працювати на Люфтваффе. Радянські радіомаяки в Мінську і Шепетівці подавали належні сигнали, щоб німецькі бомбардувальники та винищувачі не заблукали в повітрі. Нарешті, радянська авіація допомогла своїм союзникам заблокувати польські літаки на аеродромах. А наземні сили насправді рушили на Захід 17 вересня. Причому в УРСР мобілізували для «визвольного походу» понад мільйон осіб, десятки тисяч автомобілів, тракторів та коней. І лише за офіційними даними — загинуло кількасот червоноармійців... Проте це «радянські» українці (хоча серед них вистачало й антирадянських — скажімо, під час перекидання 44-ї «щорсівської» дивізії на фінський фронт у грудні 1939-го із неї дезертирувало понад 100 червоноармійців). Але ж були й нерадянські. 100 тисяч українців — громадян Другої Речі Посполитої у складі Війська Польського вже 1 вересня зустріли вогнем танки й піхота Вермахту; того ж ранку бомбові удари були завдані по Львову, Луцьку, Сарнам та іншим містам Західної України. Поляки й українці — дві нації безупинно воювали з Гітлером та його союзниками всі шість років Другої світової — з 1 вересня 1939-го до 2 вересня 1945-го, у складі різних армій і партизанських формувань, під різними прапорами. Так, воювали всі ці роки й достойники іншого етнічного походження; скажімо, 1940-го, коли СРСР мав з Третім Рейхом «дружбу, скріплену кров’ю» (Сталін), — під час битви за Британію уславився польський льотчик і російський граф Голіцин. Але все це були поодинокі чи другорядні особи, а серед українців, крім чисельно значного загалу вояків, були такі особи, як маршал Малиновський з його класичним танковим стрибком через Гобі та Хінган, який досі вивчають у військових академіях світу, та генерал Дерев’янко, який підписав капітуляцію Японії.

А щодо «незакінченого переозброєння» та «подвигів розвідників» слід розуміти: переозброєння не закінчується ніколи. І воно в Червоній армії тривало безупинно, попри відвертий ідіотизм Сталіна та нікчемність вищого командного складу. Так, станом на 22 червня 1941 року Червона армія мала 2100 новітніх важких і середніх танків (КВ-1, КВ-2, Т-34). Вермахт не мав нічого подібного. Ці танки, особливо їхня ходова частина, були ще не доведені до нормального стану: Т-34-76, скажімо, лише 1943 року, отримавши оптику конструкції польського інженера Гундляха, нову систему видалення порохових газів, ліцензійну рацію та удосконалену моторну групу, перетворився на «легенду війни» (а його ж збиралися 1941-го зняти з виробництва, замінивши на догоду Сталіну іншим танком, який існував лише на кресленнях!); серійно випущений 1944 року Т-34-85 справді можна вважати найкращим масовим середнім танком Другої світової. Проте завдяки вмілому використанню не лише вони, а й БТ-7М і Т-28 здатні були зламати хребет німецьким танковим військам ще влітку 1941-го (кількісно тільки танки цих чотирьох типів дорівнювали всьому зосередженому на Східному фронті танковому парку Вермахту). Та вмілого використання якраз і не було: танки видали в 500-кілометрові марші (до заданої точки доходила лише половина бойових машин), у наступ через болота (гинули цілі дивізії) тощо. Бойових літаків, у тому числі найновіших типів, також вистачало — і так само їх нищили не стільки аси Люфтваффе, скільки радянські полководці. І так далі, і таке інше. Тобто Червона армія 1941 року мала в розпорядженні досить нової зброї — але її верховне командування на чолі зі Сталіним було бездарним, середній командний склад після 1937 — 1938 років перебував у полоні страху перед «органами», а рядові та сержанти воювати не хотіли і масово здавалися в полон, перед тим застреливши комісарів (бували й винятки, але авторитет мали лише ті комісари, які йшли у бій поруч з бійцями й уміли воювати). Ну, а розвідка — то справа особлива. Її дані були суперечливими, і в них містилося чимало «дези», підкинутої німецькими спецслужбами. Проте міфологеми про «хоробрих розвідників», створені фільмами та книжками, в тому числі й нібито науковими, живуть донині. Чому знадобилися ці міфи? Бо радянська система зазнала 1941-го справжньої катастрофи, лише допомога союзників і безумна політика Гітлера дозволили СРСР продовжити своє існування. Тому міф про розвідку заохочувався «згори»: Кремль був готовий пожертвувати навіть Сталіним, аби зберегти панівну міфологему — «великої перемоги»...

І стисло — про «кукурузника» Хрущова (знов-таки, міфи про нього — це окрема тема). Справді, він давав директиви саджати кукурудзу тільки що не до полярного кола. Але вона й не повинна була визрівати — ішлося про зелену масу, яку слід було збирати на силос, а ним годувати худобу! Проте цю ідею, запозичену в США, спаскудила номенклатура. У підсумку — напівголодна худоба, висміяна кукурудза і знівельоване бажання Хрущова нагодувати, нарешті, народ м’ясом та молоком. А п’ятиповерхові «хрущоби»? Йшлося про тимчасові комплекси житлових будинків (строк експлуатації «панельок» — 30 років, цегляних будинків — 50 років), куди можна було швидко розселити десятки мільйонів городян, які тулилися в комуналках, бараках ба навіть землянках. Планувалося — тимчасово, а вийшло — ледь не назавжди, бо кошти радянській владі знадобилися на інше: на випуск десятків тисяч танків, на війну в Афганістані, на експансію в Азії, Африці й Латинській Америці... І скорочення армії було вірним кроком, хоч і недостатнім за масштабами: держава у мирний час не може тримати у війську понад 1% населення, бо надірветься економіка. І ставку на балістичні ракети як засоби стримування замість літаків і надводних кораблів слід визнати в цілому вірною. І з раднаргоспами не все так просто: перший заступник Корольова Борис Черток писав, що ліквідація раднаргоспів з їхніми правами оперативно діяти, не звертаючись до Москви, істотно загальмувала радянську космічну програму. Бо там, де раніше досить було десятихвилинної розмови Корольова з місцевим лідером, тепер потрібно було вносити проєкт у ЦК, чекати на проходження його через усі інстанції, щоб отримати вердикт, — і чекати, доки папери спустяться донизу. Нарешті, чому виникла велика популярність «Микити», як його звали українські селяни, наприкінці 1930-х? Причина проста: Хрущов нищив в УРСР номенклатуру, яка здійснювала колективізацію, Голодомор та Великий терор і яку щиро ненавиділо село... Так, Хрущов брав участь у масових репресіях, проте внаслідок обставин, на відміну від інших післясталінських «вождів», він не брав особистої участі ні в колективізації, ні в організації Голодомору (учився і працював у Москві). Так, Хрущов влаштував ракетну кризу 1962 року. Але він же її розв’язав — а наступного року, дослухавшись до аргументів академіка Сахарова, санкціонував підписання в Москві Угоди зі США та Великобританією про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою. У будь-якому разі, Хрущов був постаттю неоднозначною, таким собі «ліберальним деспотом», але зводити його до «кривавого ката» та нікчеми-»кукурузника» — недоречно.

Загалом штучно насаджена соціально-історична міфологія, «відлита» у формотворення фальшивої історичної пам’яті, становить не абстрактну, а цілком реальну небезпеку. Засноване на ній колективне підсвідоме та несвідоме, поєднане з настановами (бодай частковими) тотально-соціального світосприйняття, відіграють роль надпотужного соціально-селективного фільтра при орієнтації особистості в життєвих ситуаціях. Фальшива історична пам’ять — це ще і бар’єр на шляху відтворення в людській свідомості власних, але «неправильних» з погляду ідеології спогадів, витіснення їх на маргінес, як це тривалий час було зі споминами про Голодомор у більшості тих, хто його відчув на собі й пережив — аж до кінця 1980-х і навіть до 1990-х. Ба більше: якщо раніше можна було мати певність, що тиранія може кинути людину до в’язниці, але безсила підкорити і знівечити її вільну душу, то ХХ і тим паче ХХІ століття поставило людину під постійну загрозу маніпулювання її душею, оскільки з’явилися такі витончені засоби впливу на людське Я, що людина стає впевненою в тому, що чинить із власної доброї волі й самостійно оцінює минуле і майбутнє, самостійно формує історичну пам’ять, коли насправді вона запрограмована ззовні на певні оцінки та дії.