Трагедія: кількісний вимір

Дослідження демографічних втрат унаслідок Голодомору як злочин?

В історії України було немало трагічних подій, але саме Голодомор 1932—1933 рр. залишається предметом гарячих дискусій та обговорень. І стосується це не стільки сутнісної характеристики Голодомору як геноциду Українського народу, що вже визнано в Україні на законодавчому рівні, скільки полеміки стосовно кількості втрат унаслідок Голодомору і намагання окремих істориків та юристів нав’язати саме число втрат у 7—10, а тепер вже 10—12 мільйонів як незаперечну істину, що не підлягаю обговоренню. Щобільше, публікації таких фахівців вже перейшли на новий «рівень», коли окрім дебатів про кількість втрат застосовуються звинувачення й погрози у бік тих, хто не погоджується з такою оцінкою втрат населення. Ось і в одній із київських газет з’явилася чергова стаття, у якій не лише постулюється число втрат у 10—12 мільйонів, а й конструюється думка про те, що усі, хто не погоджується з цією цифрою, автоматично «заперечують» Голодомор-геноцид[1].  

За оцінкою Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України , втрати внаслідок Голодомору в 1932—1934 рр. (у першому півріччі 1934 р. також ще була підвищена смертність) становлять в Україні 3,9 млн осіб через надсмертність і близько 0,6 млн ненароджених. Результати цих досліджень були неодноразово оприлюднені на багатьох вітчизняних і зарубіжних наукових конференціях, а методологія розрахунків детально опублікована у поважних рецензованих як українських, так і зарубіжних виданнях. Тим не менше, саме ці результати дослідження вже вкотре стають об’єктом не стільки критичного аналізу, скільки необґрунтованого заперечення із сумнівними аргументами. 

Автори вищезгаданої статті пишуть, що “більшість істориків та дослідників не погодилася із такою оцінкою втрат.” Однак ситуація, насправді, противна. В таблиці нижче наведено результати обчислень втрат Голодомору,  що були зроблені в різний час дослідниками різних країн.

 


При цьому природньо виникає питання: а де ж результати розрахунків «більшості істориків та дослідників»,  які «не погодилася із такою оцінкою втрат» і довели 7, 10 або 12 мільйонів втрат? Існує дуже багато публікацій про Голодомор, але досліджень саме із розрахунками втрат вкрай обмаль, і серед них ми не знайшли таких, які б обстоювали цифру втрат населення у 7, 10 чи 12 мільйонів, за винятком публікацій одного автора: професора В. С. Сергійчука.

При оцінці втрат унаслідок Голодомору вирішальне значення мають три чинники: визначення (дефініція) втрат, методи їх обчислення та дані, що використовуються. Перш ніж, робити оцінку втрат, необхідно визначитися з основними параметрами об’єкту дослідження: період, територія та цільове населення. У роботах наших критиків це зазвичай неузгоджена мішанина, з якої важко зрозуміти про яку територію і про кого йдеться, оскільки майже одні й ті самі цифри можуть стосуватися то лише українців в УСРР, то разом з усіма українцями, знищеними голодом за межами УСРР, то включно лише з українцями, загиблими на українських етнічних землях Кубані і Дону. При цьому число втрат означається авторами і як втрати українців від Голодомору, і як втрати українців, знищених голодом, репресіями, депортаціями та розстрілами, себто включають не лише померлих внаслідок голоду. Ще більше плутанини стосовно хронологічних меж, тобто періоду часу, до якого відносяться вищеозначені втрати населення у 7—10—12 мільйонів. Назву вони мають як втрати українців від Голодомору, але ж рахуються вони не для 1932—1933 рр., а для значно ширшого періоду — аж до перепису 1937 року.

У наших публікаціях зазначено, що оцінка втрат у 3,9 млн відноситься: до 1932—1934 рр., до   України в адміністративно-територіальних межах станом на період голоду, до населення України. Це означає, що втрати у 3,9 млн стосуються не лише етнічних українців, а й представників інших національностей, які проживали на території України. Нами також проведено оцінку втрат через надсмертність унаслідок Голодомору у розрізі 5-ти основних національностей, результати якої показали, що втрати українців в 1933 р. на селі є найбільшими не лише в абсолютному, а й у відносному вимірах: 160 у розрахунку 1000 українців, тоді як серед поляків – 91, росіян – 77, німців – 63, євреїв – 42,  у розрахунку на 1000 осіб відповідної етнічної групи (серед селян)[12].

Щодо втрат українців за межами УСРР, то нами неодноразово наголошувалось на необхідності й важливості цих розрахунків, однак для такої оцінки необхідні відповідні архівні статистичні дані, доступ до яких ми не отримали. Так, наші спроби знайти в російських архівах статистику природного руху того періоду на районному рівні або за національністю для території Курської та Воронезької областей РСФРР не дали результату, а з початком воєнного конфлікту з Росією це стало взагалі неможливим. Однак, нами було проведено оцінку втрат населення для багатьох інших регіонів РСФРР, для яких вдалося отримати й опрацювати демографічну статистику. Результати цього дослідження пройшли рецензування і опубліковані в авторитетному  зарубіжному науковому журналі [13], а також неодноразово доповідались на вітчизняних і зарубіжних конференціях. За нашою оцінкою абсолютні втрати через надсмертність у Краснодарському краї в 1932—1934 рр. становлять близько 448 тис. осіб, а загалом у Північно-Кавказькому краї — 948 тис., при цьому відносні втрати у Краснодарському краї досягають 141 особи у розрахунку на 1000 населення, а в цілому у Північно-Кавказькому краї — 97. Слід взяти до уваги, що наведені числа втрат стосуються усього населення відповідного регіону, але українці складають значну частину цих втрат. У статті, що нами дискутується, називається значно більше втрат — 1,5 млн лише серед українців, які проживали на українських етнічних землях Кубані та Дону, причому без жодного розрахунку та обґрунтування.

Ключовий елемент у розрахунках втрат населення — це власне методологія цих розрахунків.У згаданій статті немає деталей обчислень втрат, натомість у якості «доказової бази» є звертання авторів до результатів прогнозів чисельності населення УСРР, проведених відомими українськими демографами-класиками Арсеном Хоменком та Михайлом Птухою. Зокрема,  стверджується про обрахований А. Хоменком  дефіцит населення УСРР у 7,7 млн, а М. Птухою – у 6,7 млн осіб  .Спробуємо розібратися з  цими тезами.

По-перше, ані А. Хоменко, ані М. Птуха не рахували зазначених дефіцитів населення, тим більше втрати унаслідок Голодомору в 1932—1933 рр., а лише зробили перспективні обчислення людності УСРР. Це автори статті, взявши цифри із прогнозів вчених, порахували на свій розсуд дефіцит населення.

У своїх обрахунках автори статті не обійшлися без явного маніпулювання цифрами. Так, для отримання дефіциту населення у 7,7 млн ними було взято в якості чисельності 35,6 млн з найбільш оптимістичного варіанту прогнозу А. Хоменкa на 1937 рік (ігноруючи його інший варіант з нижчою чисельністю), а в якості фактичної чисельності за переписом 1937 року — занижену (неповну) чисельність населення УСРР у 27,9 млн осіб із доповідної начальника УНГО УСРР О. Асаткіна від 15 січня 1937 року [14, 15]. Зокрема, автори статті не беруть до уваги те, що до цифри 27,9 млн (в оригіналі це насправді 27,99 млн) у доповідній додається також чисельність інших переписаних контингентів, що дана цифра є попередньою оцінкою, отриманою на основі оперативних телефонних зведень обласних УНГО, не включає кадри армії та НКВС, а відтак є неповною.

Слід зазначити, що максимальний (за визначенням іншого визначного демографа Ю. Корчака-Чепурківського) варіант прогнозу А. Хоменка (1932 р.) з найвищою очікуваною чисельністю населення УСРР у 35,6 млн на початок 1937 р. базувався на надто оптимістичних гіпотезах. У прогнозі А. Хоменка закладено збільшення народжень на період з 1932 по 1937 рр., хоча фактичні абсолютні числа народжених в УСРР у 1926—1931 рр. вже мали виражену тенденцію до зменшення. Оскільки зниження народжуваності в Україні розпочалося ще задовго до 1932-1933 років, навіть за відсутності голоду його гіпотеза про щорічне загальне число народжень на рівні 1,1-1.2 млн в умовах колективізації та індустріалізації є неправдоподібною.

Натомість гіпотеза про зниження смертності за умови відсутності голоду загалом відповідала реаліям того часу завдяки активному налагодженню санітарно-профілактичної роботи, однак Хоменко заклав дуже швидкі темпи зниження смертності та підвищення тривалості життя на 12-13 років у 1937 р. порівняно з 1927 роком. Наскільки нам відомо, в Україні єдиний період, коли спостерігалося зростання тривалості життя такими швидкими темпами, це кінець 1940-х – перша половина 1960-х рр., і пов’язане воно було з початком масового використання антибіотиків. Однак переконливих доказів та передумов для такого неймовірно швидкого спаду смертності у 1930-і роки, як закладено у прогнозі А. Хоменка, не було. Окрім цього, у цьому розрахунку зовсім не враховувалася міграція (прийнято нульове сальдо) і, як наслідок, передбачалось швидке збільшення природного приросту населення.

Віддаючи належне науковій спадщині А. Хоменка як одного із фундаторів української демографічної школи, зазначимо, що причина таких неправдоподібних гіпотез полягає не у відсутності кваліфікації вченого, а в політичному тиску, який здійснювався на статистиків-демографів. У Хоменка є і інші варіанти прогнозу з меншою очікуваною чисельністю населення і гіпотезами більш наближеними до реальних, які авторами статті не згадуються. Якщо у роботі 1927 року [16] він вважає виправданими й цілком обґрунтованими припущення про подальше зниження народжуваності і повільне зменшення темпів приросту населення, то у згаданій роботі 1932 року різко змінює свою думку. Слід розуміти, що чисельність населення на той час розглядалася Сталіним як стратегічно важливий показник, а відтак її прогноз мав бути не стільки об’єктивним, скільки політично схваленим. Адже результати прогнозів чисельності населення лягали в основу народногосподарського плану, а демографічні перспективи другої більшовицької п’ятилітки охорони здоров’я ніяк не могли передбачати зменшення темпів приросту населення.

Проте найголовнішим є те, що порахована авторами статті різниця між прогнозованою А. Хоменко та переписною чисельністю населення на початок 1937 року у 7,7 мільйонів є різницею саме чисельності населення, а не втратами населення України унаслідок Голодомору 1932—1934 рр. Тобто, це зовсім не означає, що усі ці 7,7 мільйонів померли, і що усі вони померли від голоду в 1932—1933 роках.

Оцінки втрат, що базуються на спогадах-свідченнях, листах дипломатів чи розмовах, зазвичай є суб’єктивними та емоційними і не можуть розглядатися як науково обґрунтована оцінка втрат населення. Загалом, розрахунок людських втрат унаслідок кризових подій та соціальних катастроф є одним із напрямів досліджень саме демографічної науки, і методологія таких розрахунків є достатньо розробленою. У ситуаціях, коли немає точних даних про смерті за кількість, не завжди там ставилася достовірна причина смерті, а в багатьох актах причина смерті була відсутня), загальноприйнятим є підхід, за яким розраховуються втрати прямі, тобто втрати через надсмертність, і непрямі, тобто втрати ненародженими.

Втрати через надсмертність (надлишкова смертність) рахуються як різниця між реальним числом померлих та їх очікуваною кількістю, яка могла б бути за умови відсутності катастрофи. Непрямі втрати (дефіцит народжень) – це різниця між очікуваною кількістю народжених, яка могла б бути за відсутності катастрофи, та їх реальною кількістю. Такий підхід дає можливість оцінити саме демографічні наслідки кризових подій, які стосуються впливу на процеси народжуваності й смертності, тоді як просте порівняння двох цифр чисельності населення цієї можливості не дає.

Втрати через надсмертність унаслідок Голодомору в 1932—1933 рр. не тотожні загальному числу померлих у ці роки. Вони вимірюють приріст смертей унаслідок голоду у цей період; іншими словами це додаткове число померлих, що перевищує звичайний очікуваний рівень смертності. Якщо у втратах враховувати усе число померлих, це означає, що за умови відсутності голоду кількість смертей за ці два роки була б нульовою, що є неможливим, оскільки щорічно в Україні у роки до голоду реєструвалося понад 500 тис. померлих.

Особливу увагу хочеться звернути на те, що термін «надсмертність» не тотожний терміну «геноцид». Якщо перше поняття є демографічним, то друге –юридичним. Якщо перше визначає  демографічні втрати, то друге – кваліфікує злочинні дії стосовно певних груп населення або народів з метою їх повного або часткового знищення за національною, етнічною, расовою чи релігійною ознаками. Визначення втрат унаслідок Голодомору є завданням наукової демографічної експертизи, тоді як кваліфікація Голодомору як геноциду є завданням судової експертизи та правової оцінки.

Дотепер, напади на наші наукові дослідження були спрямовані на «занижене» число втрат внаслідок Голодомору, оскільки обчислення базуються на «фальсифікованих даних та документах, знайдених в московських архівах». Але заслужені юристи піднесли критику нашої наукової праці на значно вищий рівень: «Проведений авторами статті історико-правовий аналіз показав, що така наукова діяльність вищевказаних істориків та демографів — це пряме порушення Закону України «Про Голодомор-геноцид українського народу». Служба безпеки України, відповідно до своїх повноважень, повинна реагувати на таку «наукову» діяльність, яка підриває основи державності».

По-перше, щодо того, що число 3,9 мільйонів втрат, замість «встановленого юридичного факту ... 10—12 млн українців … це пряме порушення Закону України «Про Голодомор-геноцид українського народу». Доказів про це порушення в Законі ми не знайшли. Наша наукова праця жодним чином не порушує статтю 2 Закону про Публічне заперечення Голодомору.

По-друге, чи автори-юристи можуть показати норми українського законодавства про притягання науковців до відповідальності за їх наукову працю?

По-трете, це, можливо, другий випадок в історії України, що демоґрафічні обчислення «підривають основи державності». Перший випадок був 1937 р., коли радянський уряд звинуватив демографів та статистиків  у фальсифікації перепису населення. Більшість з них були або розстріляні (А. Хоменко, О. Асаткін),  або засуджені на заслання (М. Птуха, Ю. Корчак-Чепурківський, М. Курман), через те, що оцінка чисельності населення, отримана під час перепису 1937 р., різко розходилася з офіційними цифрами та фактично заперечувала позицію Кремля щодо голоду й демографічної ситуації в Україні.

Повертаємося у 1937?...


Перелік посилань

1. Герасименко М., Скавронік В. Так, себтоні! Історичні та правовіаспективизнання Голодомору геноцидом українців //Україна молода. — 2021. — 2 червня.

2. Сосновий С. Правда про голод на Україні в 1932—1933 роках // Нова Україна. — 1942. — 8 листопада.

3. Кубійович В. Число й будовалюдностіУкраїни  // Енциклопедіяукраїнознавства. Загальна частина — Київ, 1994. — 400 с.

4. Максудов С. Некоторые проблемы изучения потерь населения в годы коллективизации // Проблемы народонаселения в зеркале истории. Шестые Валентеевские чтения. Сб. докл. / Под ред. В.В. Елизарова, И.А. Троицкой. — М.: МАКС Пресс, 2010. — 400 с.

5. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянськаколективізація і голодомор. — Київ: Либідь, 1993. — 384 с.

6. Кульчицкий С.В. Демографическиепоследствияголода 1933 г. на Украине // Философская и социологическаямысль. — 1989. — № 6. — С. 35—41; Кульчицький С., Максудов С.ВтратинаселенняУкраїнивід голоду 1933 р.// Українськийісторичний журнал. — 1991. — № 2. — С. 3—10; Кульчицький С.В. Голодомор 1932—1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. — Київ: Наш час, 2008. — 424 с.

7. Пирожков С.І., Перковський А.П.Демографічні втрати Української РСР у 30-ті рр. // Український історичний журнал. — 1989. — № 8. — С. 24—36; Пирожков С.І. Екстремальні ситуації і демографічні катастрофи в Україні (1920—1930 рр.) // Вибрані наукові праці: у 2 т. — Т. 1. Демографічний і трудовийпотенціал. — Київ: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2008. — С. 714—730.

8. Рудницький О.П. Демографічні наслідки голоду 1932—1933 рр. в Українській РСР// Історія народного господарства та економічної думки Української РСР. — Вип. 24. — Київ : Наук. думка, 1990. — С. 22—26.

9. Уиткрофт С. О демографических свидетельствах трагедии советской деревни в 1931—1933 гг. // Трагедия советской деревни: Коллективизация и раскулачивание: Документы и материалы / Под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. — Т. 3. — М., 2001. — С. 866—887; Уиткрофт С. Современное представление о природе и уровне смертности во время голода 1931—1933 годов в Украине// Командиры великого голода: Поездки В. Молотова и Л. Кагановича в Украину и на Северный Кавказ. 1932—1933 гг. / Под ред. В. Васильева, Ю. Шаповала. — Киев: Генеза, 2001. — С. 192.

10. Смертність та причини смерті в Україні у ХХ столітті / Месле Ф., Валлен Ж. за участюШкольникова В., Пирожкова С., Адамця С.; Пер. з франц. Є. Марічєва, за ред. С. Пирожкова. — Київ : Стилос, 2008. — 416 с.

11. RudnytskyiO., LevchukN., WolowynaO., ShevchukP., KovbasiukA. 2015. Demography of a man-made human catastrophe: The case of massive famine in Ukraine 1932—1933. Canadian Studies in Population42, 1-2: 53-80.

12. Wolowyna, O. 2018.  Who was the target of the Holodomor (1932-33 Famine in Ukraine),                    Ukrainians or Soviet Ukraine? Holodomor losses by nationality. 23th Annual World                     Convention of the Association for the Study of Nationalities, Columbia University, New              


13. LevchukN., WolowynaO., RudnytskyiO., KovbasiukA., andKulykN. 2020. Regional 1932–1933 FamineLosses: AComparativeAnalysisofUkraineandRussia. NationalitiesPapers48, 3:  492–512.

14. Хоменко А. Людність УСРР у перспективному обчисленні // Профілактична медицина. — 1932.—№ 11-12. —C. 41-52.

15. Кульчицький С., ЄфіменкоГ. Демографічнінаслідки голодомору 1933 р. в Україні. Всесоюзнийперепис 1937 р. в Україні: документи та матеріали / НАН України.Ін-т історії України. — К., 2003. — С.89.

16. Хоменко А. До питання про майбутній темп росту населення України (За матеріалами демографічного відділу ЦСУ України). // Червоний шлях. —  1927. № 7-8. Державне видавництво України. — С. 187-199.