«Сили духу нам не позичати»

Майор Вадим ВОРОНА та капелан 15-го Окремого гірсько-штурмового батальйону 128-ї Закарпатської гірсько-штурмової бригади отець Ігор —про стан і настрій українських воїнів у 2014-му і сьогодні

Ця розмова із заступником командира 15-го Окремого гірсько-штурмового батальйону 128-ї Закарпатської гірсько-штурмової бригади майором Вадимом Вороною та його бойовим побратимом капеланом батальйону отцем Ігорем була вже другою за час короткотривалого відпочинку підрозділу після кількамісячного перебування на «передку» поблизу Маріуполя. Спілкувалися ми у День пам’яті загиблих захисників Вітчизни під Дебальцевим. Читати виклад нашої розмови хлопці будуть уже на сході України, куди вони знову вирушили буквально напередодні введення регулярних російських військових частин на територію ОРДЛО.

— Пане майор! Розкажіть трохи про себе.

Вадим ВОРОНА: — Народився я на Сумщині у сім’ї військовослужбовця, а вже з 10-місячного віку став ужгородцем — батька перевели продовжувати службу у місто над Ужем, — розповідає про себе Вадим Ворона. — По закінченні навчання в ужгородській СШ №8 здобув фах юриста у Київському інституті внутрішніх справ. Згодом служив у військових частинах та поліцейських структурах Запоріжжя і Ужгорода. З початком російського вторгнення в Україну у 2014 році був мобілізований до ЗСУ і відтоді на військовій службі у 128-ій Закарпатській ГШБ. Спочатку служив у механізованому батальйоні під командуванням підполковника Паламарчука. Разом з ним ми воювали у 2014-15 роках і разом виходили з-під Дебальцевого. Коли підполковника призначили командиром 15-го ОГШ батальйону, він запропонував мені посаду заступника командира з морально-психологічного забезпечення і з того часу служу на цій посаді. Дружина, 12-річна донька й шестирічний син живуть у селі поблизу Ужгорода.

— Отче Ігорю, яким був ваш шлях у військо?

О. Ігор: — З 1995 року я служив священником у парафіях Рівненської та Закарпатської областей. З початком військових дій на Донбасі у 2014 році ухвалив для себе рішення йти в армію, щоб забезпечувати духовні потреби бійців. На той час інституту капеланів в українській армії ще не існувало і я підписав контракт із ЗСУ як рядовий солдат. Побратими не раз жартують, що на фронті я почергово брав до рук то кадило, то автомат... Нині я капелан 15-го батальйону, священник Православної церкви України.

— Я пригадую час, коли у серпні 2014 року 128-а бригада вирушала на фронт. На залізничні платформи завантажували БТРи і БМП, які мали більше років, ніж більшість бійців, вдягнених у різної якості військову форму. Як за цей час змінився ваш батальйон у всіх сенсах: склад бійців, їхні настрої і моральний дух, озброєння і матеріальне забезпечення?

— Найголовнішою відмінністю є те, що тоді ні в кого з нас не було справжнього бойового досвіду. Жодне навчання, жодні маневри не дають того, що дає реальний бій з конкретним ураженням противника та втратами побратимів... Цей «практикум» війни ми регулярно проходили на сході у 2014-21 роках. Фронтова реальність не тільки зміцнює моральний дух воїна, але й відточує бойову майстерність, військову кмітливість, збагачує досвідом, мудрістю, пильністю. У нашому батальйоні на «передок» їдуть виключно ті «контрактники», котрим більше 20 років. Призовники строкової служби і молоді «контрактники» залишаються у розташуванні частини. Бувають винятки, коли молоді хлопці виявляють бажання їхати разом з своїми побратимами. У тому разі ми звертаємося до їхніх батьків дати письмову згоду на це.

Забезпечення війська як обмундируванням, так і харчами — не порівнюване! Йдучи у військкомат, ми самі купували собі на базарах іноземну військову форму, берці, а годували нас, здебільшого, волонтери. Сьогодні українські військовики самі діляться своїми якісними, калорійними і смачними продуктами харчування з місцевим цивільним населенням, яке часто немає змоги придбати продукти. Обмундируванням ми також забезпечені. Щороку форма вдосконалюється, стає комфортнішою. У багатьох підрозділах, у тім числі й нашій бригаді, немає встановлених термінів її використання — кожен солдат за потреби може індивідуально поміняти на складі свою стару форму на нову. Тепер ми уже просимо волонтерів не привозити нам продукти та одяг, а інструменти для облаштування позицій: бензопили, генератори та інші сучасні будівельні інструменти.

Стосовно озброєнь — теж зміни кардинальні. Оновлюється як бойові машини, так і стрілецьке оснащення. Єдине, що не влаштовує — розмір заробітної плати. Саме через це багато досвідчених і обстріляних бійців звільняються з армії, адже годувати сім’ю та платити за оренду житла за таких умов дуже важко. Наша держава мусить терміново виправляти цю ситуацію і переглянути розміри грошового забезпечення військовослужбовців, особливо тих, хто перебуває в окопах під прицільним вогнем ворога.

У ці дні вшановуємо пам’ять загиблих у важких боях під Дебальцевим. Розкажіть, як це відбувалося, яким є ваш особистий досвід?

— Вперше ми заїхали під Дебальцеве у жовтні 2014-го і були там до грудня — каже майор Вадим ВОРОНА. — Особисто я перебував на позиціях у Нікішині, де не раз велися навіть вуличні бої. Потім нашу частину спрямували під Єнакієве. Найважчі бої розпочалися у другій половині січня 2015 року, коли туди прибули регулярні частини російської армії. Особисто я виходив з-під Дебальцевого у складі крайньої колони. По штату у мінометній батареї має бути 9 вантажних автівок. У нас стріляли не тільки зі стрілецької зброї і мінометів, але й з гармат, танків. Ми відповідали, як могли. Перед виходом у мене було 10 «магазинів», а вийшов я з одним. Рушали ми на 6 автомобілях, через добу залишилося 2, а з початком виходу — один. З ним ми замикали колону і по ходу підбирали усіх, кого зустрічали. Коли дісталися Бахмута — в кузові авто було 54 солдати...

— Мені, можна сказати, пощастило, — каже отець Ігор. — У день Святого Миколая, 19 грудня, мене поранив снайпер і мене евакуювали в госпіталь, тому я не застав тих трагічних подій січня-лютого 2015 року.

— Ваш батальйон донедавна стояв неподалік Маріуполя. Які взаємини були з місцевим населенням?

— Дуже доброзичливі. Ми багато в чому допомагаємо їм, вони — нам. Українці всюди є вдячними і гостинними людьми за своєю природою і на добро завжди відповідають добром. Скажу відверто — там, де ми стояли, у нас є до кого навіть у гості приїхати. Найважче було порозумітися у 2015 році в з жителями Станиці Луганської. На пропозицію отця Ігоря ми організували поїздку школярів на Різдво до Львова. Попередньо домовилися про 30 дітей, але зголосилося їхати аж 60. У Львові їх розмістили у родинах, показали місто, допомогли зануритися у святкові дійства, познайомили з ровесниками. По приїзді додому юні луганчани змусили своїх «ватних» батьків купити їм вишиванки, аби ходити в них до школи. Батьки спочатку були в шоці від цього, а потім звиклися...

— Які настрої у бійців сьогодні? Про що вони мріють?

— Якщо дуже коротко передати загальний настрій наших бойових побратимів, то можна сказати так: усі бійці мріють випити пиво по 7 гривень на Красній площі... Хлопці мотивовані і налаштовані звільняти нашу землю від окупанта. Якби рішення ухвалювали не політики, а військові, ми б, може, пиво ще й не пили на Красній площі, але точно б засмагали на кримських пляжах.

— Говорячи це, ви реально оцінюєте силу російської армії?

— Однозначно! Їхні танки горять так само, як й інші. Ми це бачили на власні очі й підбивали їх власними руками.

Чи зважиться окупант на повномасштабне російське вторгнення?

— Кожному військовику відомо, що для успішного вторгнення атакуючі повинні мати перевагу в живій силі у співвідношенні 3:1. Сьогодні у росіян такої переваги немає. Для успішного нападу має бути створене ударне угрупування, якого, наразі, теж не мають. Допустимо, ворог наважиться, нападе і навіть вклиниться на нашу територію на кілька десятків кілометрів. Але ж точно не утримає позицій! Українська армія викине окупантів з нашої землі і на нинішньому кордоні не зупиниться. У нас є майже мільйон учасників бойових дій, які не просто стояли десь на блокпостах, а мають реальний особистий бойовий досвід. А сили духу захищати Вітчизну від ворога, який сьогодні заперечує навіть право на існування України, котра має більш як тисячолітню історію, нам не позичати!