Совість проти тоталітарної системи

16 жовтня — знаменна дата для тих українців, хто знає, чим був подвиг генерала Петра Григоровича Григоренка в історії дисидентського руху в УРСР та Радянському Союзі в цілому, в боротьбі за демократичні права особистості й людську гідність та совість (не хотілося б уживати занадто пафосних слів, але «подвиг» — якраз абсолютно точне визначення зробленого цією надзвичайною людиною). Хоча ім’я й справи Петра Григоренка відомі далеко не всім у нашій державі, але сподіваємось, що не за горами час, коли про нього будуть обізнані навіть пересічні школярі. Принаймні, його чесна, нещадна й саме цим вражаюча автобіографічна книжка — сповідь «У підпіллі можна зустріти тільки щурів» цілком може бути включена до шкільної програми.

Нагадаймо основні факти життя Петра Григоренка, українця родом із села Борисівка на Запоріжжі. Навчався в Харківському технологічному інституті, був переконаним комсомольцем (про що цілком відверто написав у автобіографії), закінчив Військово-інженерну академію в Ленінграді. Під час Другої світової війни — командував стрілецькою дивізією, був двічі поранений (особисто знав Брежнєва, написав на нього нищівну характеристику: оточує себе «любимчиками», нещирий, кар’єристські нахили). У 1945—1961 рр. — викладач, начальник кафедри Військової академії ім. М.Фрунзе (Москва), генерал.

У вересні 1961 р. виступив на районній партконференції у Москві з попередженням про загрозу нового культу особи, що знаменувало його розрив із системою. У лютому 1964 р. — заарештований. Піддавався примусовому психіатричному лікуванню за сфабрикованим діагнозом; звільнений у квітні 1965 р. Працював вантажником. Поклик совісті не дозволив йому мовчки спостерігати утиски кримських татар, яким відмовляли у праві повернутися на Батьківщину, публічно захищав їх, за що був покараний чотирма роками примусового психіатричного лікування (1970—1974 рр.).

Був співзасновником Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (листопад 1976 р.). Один із провідних представників українського правозахисного національно-визвольного руху 70—80-х рр. (разом з Миколою Руденком, В’ячеславом Чорноволом, Леонідом Плющем, Василем Стусом). Був позбавлений громадянства СРСР після того, як виїхав до США на лікування (листопад 1977 р.). Оселився у Нью-Йорку. Пропагував ідеї українського правозахисного руху та незалежної України по цілому світу. Був фундатором закордонного представництва Української Гельсінської групи. Помер у Нью-Йорку 21 лютого 1987 р. Похований на українському цвинтарі в Баунд-Бруку під Нью-Йорком.

Чому «День» десятки разів звертався до життя й моральних уроків Петра Григоровича? Не з метою простої «популяризації» його спадщини — цього, очевидно, замало. Важливі не лише його особиста мужність й незламність — хоча ці риси й зараз, як і в усі часи, є безцінними. Ще більше важать його слова із звернення до кримськотатарського народу (березень 1968 р.): «Годі звертатися до ЦК КПРС та уряду СРСР — вони є основними винуватцями злочинів проти вашого народу, — з проханнями про справедливість. Треба вдаватись до рішучих дій, бо те, що належить по праву, не просять, а вимагають». Ось за що ненавиділи Григоренка і КПРС, і КДБ!

І ще одне. Петро Григоренко, як і Марченко, і Руденко, і Стус, є одним із яскравих представників українського національного «струменя» в дисидентському русі СРСР. Він не одразу став українським націонал-демократом — довелось пройти величезний шлях внутрішньої роботи над собою. Та й кинув виклик він уже в солідному віці (54 роки). Тим більше вражають «амплітуди» його життя.

Такі люди, як Петро Григоренко, рятували честь нації, хоч він і був сином свого часу — але пережив колосальну духовну еволюцію. І жив по совісті — в цьому і полягає його заповіт нам.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

«Петро Григоренко дуже близький до нашого часу»

Євген Захаров — про заходи зі вшанування 110-річчя видатного українця

СІМФЕРОПОЛЬ. ЖОВТЕНЬ 2007 РОКУ. МУСТАФА ДЖЕМІЛЄВ ТА АНДРІЙ ГРИГОРЕНКО БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА ПЕТРОВІ ГРИГОРЕНКУ, ВСТАНОВЛЕНОГО З ІНІЦІАТИВИ МЕДЖЛІСУ / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АНДРІЯ ГРИГОРЕНКА

З нагоди 110-річчя з Дня народження видатного українця Петра Григоренка, яке виповниться 16 жовтня, до України завітає його син Андрій, також відомий правозахисник, котрий мешкає у США й належить до кола авторів «Дня». Звичайно, однією з перших відбудеться зустріч у редакції нашої газети. Ми поспілкувалися з одним із організаторів візиту Андрія Григоренка до України, директором Харківської правозахисної групи Євгеном ЗАХАРОВИМ, про заплановані заходи і роль Петра Григоренка в його житті.

— Ким є Петро Григоренко особисто для вас як для людини, котра має тісні зв’язки з дисидентським рухом, і як для правозахисника? І що, на вашу думку, сьогодні має знати про нього кожен українець?

— Петро Григорович належить до тих правозахисників, які, я вважаю, виявились найближчими до нашого часу. І його методи, його способи, його «не можу мовчати», його принциповість — це насправді дуже актуально сьогодні. Особливо в наші складні часи. Недарма він дав таку назву своїм спогадам: «У підпіллі можна зустріти тільки щурів». Бо принципово виступав за відкриту форму протистояння радянській владі. Він, що дуже важливо для нашого часу, і це є дуже актуальна річ, також вважав, що не можна заради хороших ідей вдаватися до поганих засобів. Бо якщо так чинитимеш, то сам ставатимеш поганим, і нічого доброго з того не вийде. Він був категорично проти насильницьких засобів виборювання правди. Проти закритих, підпільних, терористичних засобів. Усе це відкидав абсолютно.

Був дуже активний, прекрасний організатор, справжній лідер, котрому люди вірили. Був чоловік дуже бравий, упевнений у собі, характер мав дуже міцний, чудовий. І водночас дуже совісний. Бо Петро Григорович написав «Сповідь колишнього комуніста», де кається в тому, що у все це вірив. Зрозуміло, що людина 1907 року народження іншою насправді бути не могла. В ті часи дуже багато хто захоплювався ідеями соціалістичними, комуністичними, і, звісно, він не був винятком у цьому сенсі. Він був звичайний сільський хлопець. Але інтелект мав дуже сильний. Петро Григоренко ж був одним із перших кібернетиків у Радянському Союзі — створив кафедру кібернетики у воєнній академії ім. М. Фрунзе, її очолив ще наприкінці 1970-х років. Встиг докторську написати, але після того як він виступив проти курсу КПРС, його спочатку перевели на Далекий Схід, а потім взагалі розжалували в рядові, вигнали звідусіль, працював вантажником у магазині. А було вже йому тоді 56 років...

Хто для мене Григоренко? Він же був дуже близьким до моїх харківських друзів. Приїздив пару разів до Харкова, але тоді я не був у місті й так з ним і не познайомився, на жаль. Але я знаю, був такий лист на його захист, коли Григоренко потрапив у Ташкенті до психлікарні 1969 року, який підписали десять харків’ян, загалом був 61 підпис. Четверо з тих харків’ян отримали тоді три роки позбавлення волі за той лист. Проте більше нікого за це не посадили з підписантів. І от Григоренко приїздив у Харків, коли вони вже звільнилися, вони зустрічалися, і моя мати теж була на тих зустрічах. Знаю, що Григоренко дуже цінував поезії моєї матері, Марлени Рахліної. У його колі був друг, бард Петро Старчик, котрий перекладав вірші на музику. Він на деякі вірші моєї мами теж зробив пісні, співав їх там...

Петро Григорович був дуже бадьорим, оптимістичним і щедрим чоловіком. Дуже сильним, мужнім. Я про нього добре знав, ще коли навчався у школі, і ставився до нього з глибокою повагою. Можна навіть сказати, що це дуже близька мені людина. Абсолютно безстрашна.

— На жаль, якщо говорити про українське суспільство загалом, то ми, здається, проскочили той етап, коли слід було спертися на дисидентське «крило». У нашого головного редактора навіть є таке запитання-тест для учасників Літньої школи журналістики: «Хто такий Петро Григоренко?». На жаль, багато років навіть найкращі з них не могли відповісти на нього. У Бібліотеці «Дня» вийшли друком публіцистичні праці цього правозахисника, про якого ми не забуваємо і на сторінках нашого видання, тож зараз ситуація з нашими студентами змінилася на краще, але не є ідеальною. Як ви вважаєте, чому так сталося в нашому суспільстві, що цей пласт незасвоєний?

— Тут багато причин. Сталося так, що після розпаду Радянського Союзу вся історія правозахисного руху, дисидентська — стала справді історією. Це вже про минуле. Причому, більше того, радянські часи: хрущовська відлига, далі — 1960 — 1970 — 1980-ті роки — й аж до перебудови, — все це вже далеке минуле, ба навіть перебудова — це вже минуле для дуже великої кількості людей — тих, хто зараз молодший за 40 чи 35 років. Бо 1991 року школу закінчували ті, хто народився 1974-го, ті, кому зараз 43. І якщо їхні родини не були пов’язані з цим, то вони нічого про це і не знають.

Більше того, була ситуація, коли виявилося, що один мій колега, дуже розумний правозахисник і добрий правник, тобто справжній професіонал, взагалі нічого не знає про справу Даніеля і Синявського. Я запитав його: «Як же так? Чому ви нічого про це не знаєте?» Він каже: «А          навіщо це мені? Це вже далека історія. Це ніяк не впливає на наш час». Він абсолютно щиро так вважав. Я почав йому пояснювати, що він не має рації, він прислухався, став більше читати, розширювати свій кругозір. Але це взагалі реакція типова. Насправді у нас навіть не усвідомлюють, що за часів так званої перебудови суспільство повністю спиралося на ідейну спадщину саме дисидентів, ось так. І взагалі усвідомлення цього зв’язку українських дисидентів з українським визвольним рухом (яким цікавляться, до речі, більше, ніж дисидентами, але то теж уже «дуже давня» історія) насправді допомагає зрозуміти, що відбувається в Україні й чому сталося так, а не інакше. На превеликий жаль, дуже мало хто це розуміє. А про це треба говорити.

— Чи не могли б ви розповісти детальніше про заплановані заходи зі вшанування пам’яті Петра Григоренка з участю його сина?

— Заходи з участю Андрія Григоренка відбудуться в Києві, Харкові та Львові.

Отже, в Києві 15 жовтня, о 14.00, відкриється виставка, присвячена Петрові Григоренку, й відбудеться зустріч з Андрієм Григоренком у Музеї шістдесятників (вул. Олеся Гончара, 33).

16 жовтня, о 17.00, відбудеться зустріч у Національному музеї літератури України (вул. Богдана Хмельницького, 11). Там ми покажемо двотомник спогадів про Петра Григоровича, який вийшов російською мовою в Харкові два роки тому за упорядництвом Андрія Григоренка.

17 жовтня відбудеться прес-конференція уже в Харкові, і наступного дня — відкриття меморіальної дошки на будівлі гуртожитку Харківського політехнічного університету. Там Петро Григорович мешкав з 1929-го до 1931 року, навчаючись у тодішньому технологічному інституті. Там він не довчився до кінця й поїхав служити в армію. Саме тоді Петро Григоренко став професійним військовим. Але мешкав там, і там у нього народився старший син. Також відбудеться зустріч зі студентами в цьому університеті.

Потім Андрій Григоренко відвідає батьківщину батька — село Борисівка Запорізької області, у Приморському районі.

У Львові в 20-х числах в Українському католицькому університеті відбудеться вечір пам’яті Григоренка, який організовує Мирослав Маринович.

Ольга ХАРЧЕНКО, «День»