Путін і Солженіцин-3

За приписами «православного аятоли»

Не можна не віддати належне Солженіцину: перший всесвітньо значущий удар по сталінізму і більшовизму загалом як таким завдав Микита Хрущов на ХХ і ХХІІ з’їздах КПРС, а другий, такого ж масштабу, — Солженіцин своїм «Архіпелагом ҐУЛАҐ». Це об’єктивно; суб’єктивно ж їхні наміри були відчутно іншими: Хрущов прагнув «очистити» соціалізм, розгорнувши на «оновленій» основі будівництво комунізму, а Солженіцин — навпаки, викрити та дезавуювати комунізм як посутньо чужу Росії ідеологію. Проте сталося саме так, як сталося; обидва ці удари немалою мірою посприяли як краху СРСР, так і тому, що останній Кремлю не вдалося переформатувати у «велику Росію» (намагання такі були, і сили за ними стояли реальні). Власне, план такого переформатування запропонував сам Солженіцин у 1990-му в статті «Как нам обустроить Россию». Та про цей план дещо пізніше, а почати варто з вельми небанальних (хтось скаже — пророчих, хтось — злостивих) інвектив Солженіцина на адресу сучасного йому Заходу.

«...Вот уже близится и совсем недалеко время, когда все вместе великие европейские державы перестанут существовать как серьезная физическая сила; что их руководители будут идти на любые уступки только за одну лишь благосклонность руководителей будущей России... и что они ослабнут так, не проиграв ни единой войны, но — от ожирения, от торговли и от слабости духа... и даже величайшая заокеанская держава, вышедшая из двух мировых войн могучим победителем, лидером человечества и кормильцем его, вдруг проиграет войну с отдалённой маленькой азиатской страной, начнет зримо рассыпаться от внутреннего несогласия, деятельность когда-то грозного её сената снизится почти до балагана, и соответственно обезьяньи мелодии потекут в эфир из этой страны, передавая ее растерянность в канун ее великих сотрясений».

Це — з першого варіанту «Письма вождям Советского Союза», початок 1970-х. «Віддалена маленька азійська країна» — це не Афганістан, це В’єтнам. А «мавпячі мелодії» — це не реп, це нині вже класична тогочасна рок-музика. Що ж стосується усього іншого... Так, певні об’єктивні (проте не фатальні) тенденції розвитку Заходу Солженіцин ухопив. Проте тодішня об’єднана Європа такою, як описана в цьому тексті, не була. І США не були такими, точніше, були, але тільки кілька років. Та важливе інше: зневага Солженіцина до Заходу та пересмикування фактів, а то й відверта брехня. Хіба ж Штати програли війну саме північному В’єтнаму? Хіба проти них там не воювали регулярні війська КНР і СРСР? І хіба держави слабнуть від торгівлі? А головне, текст написаний з розрахунку на «керівників майбутньої Росії» (отієї, де, за Солженіциним, абсолютно зайвими будуть політичні свободи, армія та КҐБ збережуться, додасться хіба можливість публікації художньої та релігійної літератури, але без політики, без закликів до виборності влади!). І, ясна річ, збережеться радянсько-російська колоніальна імперія... Нинішні вожді Росії та їхні спецслужби, схоже, звернули пильну увагу на відзначені Солженіциним тенденції західного життя і добряче попрацювали над тим, щоби зробити їх домінуючими, закріпити всерйоз і надовго.

А ось заувага Солженіцина на адресу Заходу, зроблена вже у «нульових» ХХІ століття: «Безграничные «права человека» — это как раз то, что уже было у нашего пещерного предка: ничто ему не запрещало отнять мясную добычу у соседа или прикончить его дубиной. Оттого и понадобились каждому обществу власти и правящий слой. В ходе веков именно за ними и сохранялись «права», а у основной массы — ограничивались. От века Просвещения мы многотысячно слышим о «правах человека», и в ряде стран они широко осуществлены, но не везде в рамках нравственности. Однако что-то не призывают нас защищать «обязанности человека». Да даже призывать к самоограничению считается нелепым и смешным. А между тем только самоограничение, самостеснение дает нравственный и надежный выход из любых конфликтов».

Як на мене, тут змішані докупи і правда, і неправда. Так, «безмежні права» — це у будь-яких варіантах щось суспільно небезпечне. Проте які «безмежні права людини» в палеоліті? Невже Солженіцин нічого не читав і не чув про жорсткі норми життя в архаїчному суспільстві? Невже не брав у руки бодай науково-популярні книжки з давньої історії? І за феодалізму існували дуже жорсткі норми поведінки, і саме тоді в усіх суспільних верствах домінували обов’язки... Нарешті, про самообмеження у західній культурі сказано дуже багато — між іншим, навіть у Маркса. Що ж маємо? Незнання елементарних речей російським класиком чи банальне пересмикування ним фактів?

А тепер час безпосередньо перейти до однієї із засадничих праць лауреата Нобелівської премії — чи то великої статті, чи то брошури «Как нам обустроить Россию» (1990). Це — підсумок багаторічних міркувань автора, де немає нічого випадкового чи недодуманого. І ось що пише Солженіцин.

По-перше, він де-факто вимагає спинити перебудову, не проводити вибори та демократизацію політичного життя. «Решительная смена властей требует ответственности и обдуманья. Не всякая новозатейщина обязательно ведет прямо к добру. Наши несравненные в 1916 году критики государственной системы — через несколько месяцев, в 1917 получив власть, оказались совсем не готовы к ней и все загубили. Ни из чего не следует, что новоприходящие теперь руководители окажутся сразу трезвы и прозорливы... Вот, в кипении митингов и нарождающихся партиек мы не замечаем, как натянули на себя балаганные одежды Февраля — тех злоключных восьми месяцев Семнадцатого года».

Виходить, що у 1917 році треба було залишити вкрай бездарну і корумповану царську адміністрацію та зайнятися її модернізацією (а що тим часом буяло б на вулиці? Нова пугачовщина, страшніша за більшовиків?), а наприкінці 1980-х — спинитися на етапі еволюційних змін у повновладній, як і раніше, номенклатурі? Це все навіть не смішно — бо спинити революційні процеси (об’єктивно назрілі!) можна було би тільки страхітливим насильством, у порівнянні з яким всілякі «ленські розстріли» чи «саперні лопатки» були би кривавими виграшками, не більше. А хто міг провести необхідні зміни і чому в 1917-му (та й у 1990 — 1992-х) «нагорі» виявилося критично мало вправних управлінців? А тому, що в Росії два століття самодержавства в принципі не могли забезпечити появу таких осіб; а якщо вони якимось дивом і здобували високі посади і рятували імперію (як-от Сергій Вітте), то їх швидко «з’їдали» наближені до самодержців діячі. Що ж стосується улюбленця письменника — Петра Столипіна, то цей «великий реформатор» насправді унеможливив еволюційні зміни в імперії та підготував більшовицьку революцію. Про це я вже не раз писав, нагадаю лише одну «реформу»: таку зміну виборчого законодавства, за якою 1% населення імперії (майже виключно поміщики, чиє землеволодіння лишилося недоторканним) одержував більшість місць у Державній Думі. Селянський улюбленець одесит, депутат Думи кадет Михайло Герценштейн пропонував між тим реальну й ефективну земельну реформу, яка позбавила б радикалів соціальної бази на селі, але був убитий чорносотенцем, а Дума розігнана. Утім, не дивно, чому Солженіцину був таким милим Столипін: до Державної Думи Росії був поданий законопроєкт про автономний статус України, який мав чималі шанси на ухвалення...

По-друге, у 1990 році, вкрай негативно ставлячись до демократизації й багатопартійності, Солженіцин водночас бачив приреченість Радянського Союзу і звертався до чинної тоді союзної та російської влади (в основі своїй — комуністичної та номенклатурної): мовляв, СРСР «развалится, все равно — и выбора настоящего у нас нет, и размышлять-то не над чем, а только — поворачиваться проворней, чтоб упредить беды, чтобы раскол прошел без лишних страданий людских, и только тот, который уже действительно неизбежен. И так я вижу: надо безотложно, громко, четко объявить: три прибалтийские республики, три закавказские республики, четыре среднеазиатских, да и Молдавия, если ее к Румынии больше тянет, эти одиннадцать — да! — НЕПРЕМЕННО И БЕСПОВОРОТНО будут отделены».

Революційно? Так! Прогресивно? Так, але... Продовжимо читання далі: «О Казахстане. Сегодняшняя огромная его территория нарезана была коммунистами без разума, как попадя... А составлен-то он из южной Сибири, южного Приуралья, да пустынных центральных просторов, с тех пор преображенных и восстроенных — русскими, зэками да ссыльными народами. И сегодня во всем раздутом Казахстане казахов — заметно меньше половины. Их сплотка, их устойчивая отечественная часть — это большая южная дуга областей, охватывающая с крайнего востока на запад почти до Каспия, действительно населенная преимущественно казахами. И коли в этом охвате они захотят отделиться — то и с Богом». Ну-ну. «Забути» згадати, чому спустіли центральні райони Казахстану, тобто про влаштований Москвою Голодомор-геноцид казахського народу (так він, до речі, і називається), «забути» про участь українців у підйомі цілини — це треба бути справді «визначним мислителем»! А далі — ще більша «туфта»: «Крымским татарам, разумеется, надо открыть полный возврат в Крым. Но при плотности населения XXI века Крым вместителен для 8-10 миллионов населения — и стотысячный татарский народ не может себе требовать ВЛАДЕНИЯ им». Навіть за офіційними радянськими даними, на думку експертів, істотно заниженими, тоді в СРСР (головним чином в Узбекистані) проживало майже 300 тисяч кримців. Ось як треба маніпулювати цифрами!

І нарешті. Солженіцин пише: «Сам я — едва не на половину украинец, и в ранние годы рос при звуках украинской речи. А в скорбной Белоруссии я провел большую часть своих фронтовых лет, и до пронзительности полюбил ее печальную скудость и ее кроткий народ. К тем и другим я обращаюсь не извне, а как СВОЙ. Братья! Не надо этого жестокого раздела! — это помрачение коммунистических лет. Мы вместе перестрадали советское время, вместе попали в этот котлован — вместе и выберемся». Ну, знаний міжнародний терорист, убивця Євгена Коновальця та Лева Троцького Павло Судоплатов міг би навести ті самі аргументи щодо «речи» та «наполовину украинца», тобто теж претендувати на те, що він «свій», чи не так? А щодо словесних означень, знайдених для білорусів — «скорбная Белоруссия», «ее печальная скудость», «ее кроткий народ», — то залишається лише розвести руками. Що це — підсвідоме ставлення до білорусів як неповноцінних людей чи то щире, але суто великодержавне поплескування їх по плечу?

Ну, а далі йде суцільна маніпуляція, недостойна Нобелівського лауреата: «Да, больно и позорно вспомнить указы времен Александра II (1863, 1876) о запрете украинского языка в публицистике, а затем и в литературе, — но это не продержалось долго...» (нічого собі «недовго»! Валуєвський циркуляр унормовував українське життя, включно з театром і шкільництвом, понад сорок років — до 1905-го!); «суетно-социалистическая Рада 1917 года составилась соглашением политиков, а не была народно избрана... переступив от федерации, объявила выход Украины из России — она не опрашивала всенародного мнения» (блискуче! А чи була змога всенародно обрати якийсь орган влади на території колишньої імперії навесні 1917-го? І кому було під силу «опрашивать всенародное мнение» в умовах російсько-більшовицької агресії початку 1918-го?) — і так далі, і таке інше. Нарешті, справжній «шедевр»: «Но затем в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи, и соблазн полного всеукраинского сепаратизма». Навіть не буду коментувати, лише дозволю собі одну заувагу: чи чув Солженіцин з його посутньою закоханістю в російське слово коли-небудь оту «русскую речь» у виконанні міфічних «карпатороссов»?

І, до речі, при чому тут «помрачение коммунистических лет» до української самостійності? Потьмарення, що мало на меті не допустити навіть автономії України, характерне якраз для росіян і «обрусілих інородців» не тільки років революції, а й періоду перед нею, причому як для «білих», так і для «червоних».

Взагалі, фактом є тяжкий «український комплекс» Солженіцина. Візьмімо книжку «Ленин в Цюрихе» (1975), в якій зібрані відповідні фрагменти епопеї «Красное колесо». В художньому плані, як на мене, написано блискуче. А от фактаж... Перше, що кидається в очі, — демонізація Парвуса та Троцького (схоже, за «п’ятою графою»). Проте це не головне. Головне — це начебто існуюча (і постійно повторювана у внутрішніх монологах) ідея-фікс Леніна — мовляв, щоб знищити самодержавство та здійснити революцію, слід роздробити Росію на шматки, зокрема відділити Україну. Що ж, Олександр Ісайович був послідовним — йому конче треба було довести те, що Україна як така в нинішніх кордонах — це, мовляв, більшовицький проєкт. Насправді ж маємо не просто велику, а грандіозну брехню, яка для знайомих із ленінськими дореволюційними брошурами, статтями і публічними виступами самозрозуміла, не потребує заперечення. Бо ж фактом є полум’яна боротьба Леніна з будь-якими проявами українського автономізму (навіть не незалежництва!) — від Михайла Драгоманова до Лева Юркевича. Отож іще раз: навіщо Солженіцину була ця брехня? Для концепту неприродності окремішності українців та «помрачения коммунистических лет»?

До речі: поширеним до сьогодні є твердження, що скинення самодержавства в Російській імперії у 1917 році було актом суто всеросійської революції, а власне українська революція розпочалася дещо пізніше. Це корелює з ідеями послідовників Солженіцина, що українська революція — то німецька інтрига, здійснена після скинення самодержавства. Однак ось який документ з’явився у Петрограді того ж дня, коли останній імператор Микола ІІ підписав зречення від престолу: «У визвольній боротьбі останніх днів велику ролю відіграв і український демос в особі українського жовнірства тих полків, що прилучилися до повстання... Ряди війська, яке боролося за свободу разом з широкими демократичними масами Петрограда, в значній мірі складалися з синів українського громадянства й робітництва, з представників демократичних верств української нації... Гасло демократичної республіки, виставлене російською демократією, забезпечує громадянські права кожної окремої людини. В боротьбі за сі права ми жичимо російській демократії всякого успіху. Але українська демократія, українські маси потрібують забезпечення не лише своїх загально-громадянських прав, але й своїх окремих прав національних, тих прав, які російський нарід має вже віддавна. З цим гаслом національного визволення й повинні виступити українські маси в Петрограді. Найповнішим висловом ідеї національного визволення є національно-державна самостійність, і лише створення власного суверенного державного організму може забезпечити якнайширший культурний розвиток українського народу». Це — слова з відозви Тимчасового Українського Революційного Комітету Петрограда від 2(15) березня 1917 року. Як бачимо, тут чітко зазначена й особлива роль українства в революції, й особливі його завдання, в тому числі й стратегічний курс на національно-державну самостійність. І Ленін разом із німецьким генштабом тут ні до чого...

Та повернімося до тексту Солженіцина про облаштування Росії. Цікава картина: у численних текстах і виступах до цього він буквально оспівував ринкову економіку, яка начебто без жодних перешкод органічно розвинулася в Російській імперії, тепер же він категорично заперечує ринкові реформи: «Перенимать бездумным перехватом чужой тип экономики, складывавшийся там веками и по стадиям... разрушительно». Чому «чужий тип економіки»? Хіба не було — бодай недосконалого, але ринку — і в Росії до 1917 року, і в СРСР з початку й до кінця 1920-х (НЕП)? Хіба в 1960 — 1970 роки не показували дива дивні ті бригади й артілі, яким «в порядку експерименту» дозволялося запроваджувати ринкові механізми? Втім, схоже, тут Солженіцина вже тоді у Кремлі почули: запроваджувана з початку 1990-х в Росії економічна система була не «чужа», а «своя», з потужною кримінально-клановою компонентою; щось наближене до нормального сучасного ринку з’явилося на початку 2000-х за прем’єрства Касьянова, проте довго не втрималося. І наслідок цього відторгнення «чужого» (насправді — загальноцивілізаційних норм) для перспектив Росії справді виявився руйнівним. Але зверніть увагу — це і для України ринок є «чужим типом економіки». Бо це все «наша страна»...

А тепер про запропоновану Солженіциним політичну конструкцію: «При географической обширности и бытовых условиях нашей страны прямые всегосударственные выборы законодателей в центральный парламент не могут быть плодотворны. Только выборы трех-четырехстепенные могут провести кандидатов и уже оправдавших себя и укорененных в своих местностях. Это будут выборы не отдаленных малознакомых людей, только и пофигурявших в избирательной кампании, но выборы по взаимному многолетнему узнаванию и доверию... Достаточно, если Всеземское Собрание выдвигает и тщательно обсуждает несколько кандидатур из числа урожденных граждан государства и постоянно живших в нем последние 7-10 лет... Надо искать форму государственных решений более высокую, чем простое механическое голосование... В нашей истории для того есть прочное подобие: Земский Собор в Московской Руси. Как писал Д. Шипов: когда у нас собирались Земские Соборы, то не происходило борьбы между Государем и Соборами, и неизвестны случаи, когда бы Государь поступил в противность соборному мнению: разойдясь с Собором, он только ослабил бы свой авторитет. Соборность — это система доверия; она предполагает, что нравственное единство — возможно и достижимо... Такому плану идеально могла бы соответствовать Дума (Соборная Дума? Государственная Дума?), собранная как бы от народной совести из авторитетных людей, проявивших и высокую нравственность, и мудрость, и обильный жизненный опыт...»

Тобто «наша страна» — це Росія плюс Україна плюс Білорусія плюс пів Казахстану. Так само «наша история». Так само «наш народ». І в цьому сенсі логічною є ідея нав’язати українцям, і не лише їм, органічно чужі їм політичні норми (невже кримці теж мають дотримуватися традицій Московської Русі?). Типове мислення імперського ідеолога... Ну, а «нравственное единство» царя та Земського Собору яскраво характеризує хоча б той факт, що за Івана Грозного такі собори проводились і в часи опричнини, ніяк їй не заважаючи.

А далі був 1991 рік і референдум про незалежність України. Солженіцин вимагав від президента РФ Єльцина втручання в українські справи, «чтобы результат референдума учитывался отдельно по каждой области: каждая область сама должна решить, куда она прилегает». Що таке втручання неминуче буде силовим, збройним, із непрогнозованими наслідками, схоже, письменника не турбувало. Не кажучи вже про відверто імперіалістичний характер такого втручання. Тоді ж у листі знаному українському лінгвісту та правозахиснику Святославу Караванському Солженіцин гнівно запитував: «Те, кто во Львове и Киеве, наконец-то валят памятники Ленину, — почему же поклоняются, как священным, фальшивым ленинским границам, на кровавой заре советской власти во многих местах прочерченным лишь для того, чтобы купить стабильность коммунистическому режиму?» Але причому тут Ленін? Кордони незалежної України прокреслювали Грушевський і Скоропадський, а Ленін — Риков — Сталін тільки відхоплювали від УСРР ті чи інші території...

«Неправильні» міждержавні кордони не давали спокою Солженіцину і після українського референдуму. Ось що він писав тодішньому послу Росії у США В.Лукіну: «Моя поддержка Вашей позиции относится к тому, что Вы активно поставили в российском Верховном Совете вопрос о судьбе Крыма. Огромная область была вне всяких законов «подарена» капризом подгулявшего сатрапа — и это в середине XX века! Но вопрос стоит и шире. ...Все границы между республиками бывшего СССР были нарезаны ранними советскими вождями полностью произвольно, без всякого соотнесения с этническим составом областей, местностей и их историческими традициями — а лишь по политическим выгодам того момента. В частности, так была оторвана и Донецкая область от Дона — чтоб ослабить Дон за его борьбу против большевизма». Це вже не стилістика Путіна — це вже Жириновський у всій своїй красі, з «ґрунтовною аргументацією» сказаного. Коментувати це все не варто, нагадаю лише, що, скажімо, Таганрозька округа, в якій українці становили понад 70% населення, була в 1924-му вилучена Москвою з УСРР і передана до Російської Федерації.

Можуть, утім, зауважити: в «Архіпелагу ҐУЛАҐ» Солженіцин був не таким, там він писав: росіянам необхідно поступитися, відсутність таких поступок — безумство, якщо українці хочуть, нехай відокремлюються. Але вчитаймося у відповідний фрагмент цього, поза сумнівом, епохального твору: «С Украиной будет чрезвычайно больно. Но надо знать их общий накал сейчас. Раз не уладилось за века — значит, выпало проявить благоразумие нам. Мы обязаны отдать решение им самим — федералистам или сепаратистам, кто у них кого убедит. Не уступить — безумие и жестокость. И чем мягче, чем терпимее, чем разъяснительнее мы будем сейчас, тем больше надежды восстановить единство в будущем... Не вся Украина в ее сегодняшних формальных советских границах есть действительно Украина. Какие-то левобережные области безусловно тяготеют к России. А уж Крым приписал к Украине Хрущев и вовсе с дубу. А Карпатская (Червонная) Русь? Проверим и на ней: требуя справедливости к себе, как справедливы будут украинцы к карпатским русским?» («Архіпелаг ҐУЛАҐ», частина п’ята, розділ другий, написано у 1968-му, опубліковано у 1974-му). Як бачимо, поступливість — то лише інструмент для відновлення єдності з Україною в майбутньому. І вже тоді висловлені ідеї поділити Україну, забравши собі її чималі шматки. І воістину маніакальна концепція щодо міфічних «карпатских русских», що начебто живуть у «Червонной Руси». Але ж Червона Русь — це інша назва Галичини! Рівень компетентності, одначе... І не менш маніакальна ненависть до «сатрапа» Хрущова, який начебто «Крым приписал к Украине», насправді ж дав змогу Солженіцину, і далеко не тільки йому, перестати бути «табірним пилом»... Сумно все це, проте слід тверезо оцінювати навіть світочів російської культури.