Паризьке підтвердження Україні

Франція і Німеччина не виправдали сподівань Путіна

Схоже, що російське керівництво вирішує для себе досить складне завдання з кількома відомими, які у будь-яку мить можуть змінити знак на протилежний.
   З одного боку, Байден начебто визнав у Путіні vis-a-vis на планованих переговорах, а з другого —  тут-таки запровадив санкції, хоча в Москві наполегливо від цього застерігали. Більш того, у Вашингтоні чітко заявили, що це такий собі легкий камінчик, набагато більш важкі булижники заготовлені й можуть бути кинуті у відповідному випадку.
   Наступна нехороша ознака полягає в тому, що головні держави Європи заявили про підтримку американської позиції й навіть московські клієнти в Будапешті і Відні якось притихли і не вибиваються із загального тренду. Особливо неприємно, що Італія досить різко змінила курс і тепер влаштувалася в загальний ряд євроатлантистів.

Звичайно, у Білокам’яній з твердим виразом обличчя на федеральних телеканалах щосили кричали, що фінансова система країни твердо стоїть на ногах і всього у засіках батьківщини вдосталь. Починаючи з нафти з газом, золота з валютою в Центральному банку до вмісту Фонду національного добробуту (ФНД). Це з приводу санкцій на російські боргові зобов’язання.

Певна легка мігрень з такої причини все-таки має місце. Так чи інакше, але якщо гроші й даватимуть, то під великі відсотки, й обслуговування боргів за найскромнішими підрахунками виллється російській скарбниці в додаткові витрати приблизно в 80—100 млрд руб.

Не смертельно, але дуже неприємно. І справа навіть не в самих сумах додаткових витрат, а в постійному збільшенні токсичності, зокрема, фінансових зв’язків з Росією. Купиш, наприклад, російські облігації федеральної позики (ОФП), а потім розширяться американські санкції, і проблем не оберешся. Гроші люблять не лише тишу, а й визначеність. Ось саме з останнім великі складності.

Узагалі така політика доброго слова у вигляді запрошення на саміт і револьвера у вигляді дозованих санкцій дуже нагадує не пропозицію зустрічі, а примус до доброї поведінки.

Ось виходить, що радість першого дня після дзвінка Байдена дедалі більше перетворюється на печаль з пошуком виходу із ситуації.

Ще одна додаткова печаль Москви. У Парижі українському Президентові не стали викручувати руки й вимагати якихось поступок. Навпаки, три учасники нормандських переговорів погоджують позиції, й вони дедалі ближчі до київських уявлень.

Звідси певна зміна спрямованості московської пропаганди. Зухвалий тон дещо змінився, з’явилося чітке уявлення, що розширення військового конфлікту й навіть локальне вторгнення не залишиться без дуже тяжких наслідків. Камені почнуть падати з неба такі, що не сховаєшся.

По всьому слід починати відповзати від українського кордону, але якось не хочеться. Поставлені цілі не досягнуті, якщо не брати до уваги відсутність американських есмінців у Чорному морі. Величезні кошти на передислокацію військ витрачені даремно й стільки ж доведеться викласти за їх повернення додому. Декого залишать, але й це вимагає додаткових витрат. Словом, хоч не хочеться і колеться, але ФНБ доведеться розкривати, оскільки близьким друзям самого платити вже нічим. Дефіцит бюджету перевищив 2 трлн рублів, і є проблеми з його закриттям.

Як тепер видається, в Москві робили ставку на нагнітання істерії в міру розгортання військ на українському кордоні. Була впевненість, що в останній момент європейці здригнуться і почнуть просити Вашингтон не доводити справу до розширення конфлікту. Путін погрожує гуляти по буфету, і це загрожує великою війною.

Незрозуміло чому, але в такий результат у московських коридорах влади вірили до останньої хвилини й були впевнені в такому тиску на Україну, що Зеленський просто змушений буде піти на поступки. Потім на нього чекали б проблеми як з Пашиняном. Влада в Україні зміниться і очолить її, хто б сумнівався, Медведчук зі своїми посіпаками.

Дуже сподівалися в Кремлі, що страх через війська на кордоні і в такій кількості обов’язково дасть підставу для підйому хвилі колабораціонізму з уже описаним сюжетом зміни курсу й узагалі перетворення України на сателіта Росії. Про що давно будуються плани в сусідній країні.

Не очікували в Росії й того, що в Україні практично була відсутня паніка, і взагалі за прикордонними маневрами на тому боці спостерігали абсолютно спокійно. Відповідні заходи вживалися, але без шуму й пилу.

Внутрішньополітична ситуація зовсім не напружена, ніхто на вулиці не виходив, ніяких вимог миру негайно не висував. Це не означає, що проросійські сили заспокоїлися, але розуміють усю небезпеку відкрито підтримувати московські домагання.

Тією чи іншою мірою повторилася історія зі спробою усунення Пашиняна. У Кремлі були впевнені, що він не встоїть, бо вірять інформації своєї агентури. А та розпилює гроші й пише тільки те, що приємно читати кремлівським мешканцям, а не справжній стан спрв.

Путін, як виходець зі спецслужб, вважає за краще гібридні дії й агентурні активні акції, але не пряме зіткнення, тим паче з противником, здатним дати відсіч. Він зважився на швидку війну з Грузією 2008 року тільки через те, що військова перевага була беззаперечною. У першу чергу в авіації. Однак поява в порту Поті американського есмінця зупинила російські війська за 50 км від Тбілісі, а ніяк не човникова дипломатія французького президента Саркозі. До речі, якого за своїм звичаєм Путін обманув. Напевно, Макрон знає про це й не схотів опинитися в подібному становищі на переговорах із Зеленським.

Чого ж очікувати в короткостроковій перспективі.

По-перше, до прояснення ситуації з можливою зустріччю з Байденом відведення військ від українського кордону чекати не доводиться. Це той козир, який Путін не хоче втрачати й спробує вичавити з нього максимум.

По-друге, в червні слід очікувати наступної порції санкцій. Байден про це сказав чітко і війська біля кордону повинні служити певним, на думку російського головного начальника, обмежувачем вашингтонського розмаху.

По-третє, у Німеччині не спостерігається прагнення очолити європейський рух Putin versteher — розуміння Путіна. Навпаки, навіть соціал-демократи не вибиваються цього разу із загальної ланцюга.

Воно й зрозуміло. Вибори у вересні, й вони невблаганно наближаються. Становище у правлячої ХДС не найкраще й віддавати останні позиції, зокрема зовнішньополітичні, наступаючим на п’яти зеленим, немає ніякого резону. У соціал-демократів ситуація ще гірша, їм би взагалі зберегти хоч щось. Ось, можливо, без великого бажання Берлін змушений йти разом з Вашингтоном. У тому числі й з причини якось домовитися щодо «Північного потоку 2».

У цілому настала оперативна пауза. У військовому й дипломатичному вимірі. Усі сторони зараз намагаються використовувати її у своїх інтересах. Українська дипломатія не повинна пропустити вікно можливостей   щодо ЄС і НАТО, що відкрилося.

Паризьке підтвердження Україні

Паризьке підтвердження Україні

Франція і Німеччина не виправдали сподівань Путіна

Схоже, що російське керівництво вирішує для себе досить складне завдання з кількома відомими, які у будь-яку мить можуть змінити знак на протилежний.
   З одного боку, Байден начебто визнав у Путіні vis-a-vis на планованих переговорах, а з другого —  тут-таки запровадив санкції, хоча в Москві наполегливо від цього застерігали. Більш того, у Вашингтоні чітко заявили, що це такий собі легкий камінчик, набагато більш важкі булижники заготовлені й можуть бути кинуті у відповідному випадку.
   Наступна нехороша ознака полягає в тому, що головні держави Європи заявили про підтримку американської позиції й навіть московські клієнти в Будапешті і Відні якось притихли і не вибиваються із загального тренду. Особливо неприємно, що Італія досить різко змінила курс і тепер влаштувалася в загальний ряд євроатлантистів.

Звичайно, у Білокам’яній з твердим виразом обличчя на федеральних телеканалах щосили кричали, що фінансова система країни твердо стоїть на ногах і всього у засіках батьківщини вдосталь. Починаючи з нафти з газом, золота з валютою в Центральному банку до вмісту Фонду національного добробуту (ФНД). Це з приводу санкцій на російські боргові зобов’язання.

Певна легка мігрень з такої причини все-таки має місце. Так чи інакше, але якщо гроші й даватимуть, то під великі відсотки, й обслуговування боргів за найскромнішими підрахунками виллється російській скарбниці в додаткові витрати приблизно в 80—100 млрд руб.

Не смертельно, але дуже неприємно. І справа навіть не в самих сумах додаткових витрат, а в постійному збільшенні токсичності, зокрема, фінансових зв’язків з Росією. Купиш, наприклад, російські облігації федеральної позики (ОФП), а потім розширяться американські санкції, і проблем не оберешся. Гроші люблять не лише тишу, а й визначеність. Ось саме з останнім великі складності.

Узагалі така політика доброго слова у вигляді запрошення на саміт і револьвера у вигляді дозованих санкцій дуже нагадує не пропозицію зустрічі, а примус до доброї поведінки.

Ось виходить, що радість першого дня після дзвінка Байдена дедалі більше перетворюється на печаль з пошуком виходу із ситуації.

Ще одна додаткова печаль Москви. У Парижі українському Президентові не стали викручувати руки й вимагати якихось поступок. Навпаки, три учасники нормандських переговорів погоджують позиції, й вони дедалі ближчі до київських уявлень.

Звідси певна зміна спрямованості московської пропаганди. Зухвалий тон дещо змінився, з’явилося чітке уявлення, що розширення військового конфлікту й навіть локальне вторгнення не залишиться без дуже тяжких наслідків. Камені почнуть падати з неба такі, що не сховаєшся.

По всьому слід починати відповзати від українського кордону, але якось не хочеться. Поставлені цілі не досягнуті, якщо не брати до уваги відсутність американських есмінців у Чорному морі. Величезні кошти на передислокацію військ витрачені даремно й стільки ж доведеться викласти за їх повернення додому. Декого залишать, але й це вимагає додаткових витрат. Словом, хоч не хочеться і колеться, але ФНБ доведеться розкривати, оскільки близьким друзям самого платити вже нічим. Дефіцит бюджету перевищив 2 трлн рублів, і є проблеми з його закриттям.

Як тепер видається, в Москві робили ставку на нагнітання істерії в міру розгортання військ на українському кордоні. Була впевненість, що в останній момент європейці здригнуться і почнуть просити Вашингтон не доводити справу до розширення конфлікту. Путін погрожує гуляти по буфету, і це загрожує великою війною.

Незрозуміло чому, але в такий результат у московських коридорах влади вірили до останньої хвилини й були впевнені в такому тиску на Україну, що Зеленський просто змушений буде піти на поступки. Потім на нього чекали б проблеми як з Пашиняном. Влада в Україні зміниться і очолить її, хто б сумнівався, Медведчук зі своїми посіпаками.

Дуже сподівалися в Кремлі, що страх через війська на кордоні і в такій кількості обов’язково дасть підставу для підйому хвилі колабораціонізму з уже описаним сюжетом зміни курсу й узагалі перетворення України на сателіта Росії. Про що давно будуються плани в сусідній країні.

Не очікували в Росії й того, що в Україні практично була відсутня паніка, і взагалі за прикордонними маневрами на тому боці спостерігали абсолютно спокійно. Відповідні заходи вживалися, але без шуму й пилу.

Внутрішньополітична ситуація зовсім не напружена, ніхто на вулиці не виходив, ніяких вимог миру негайно не висував. Це не означає, що проросійські сили заспокоїлися, але розуміють усю небезпеку відкрито підтримувати московські домагання.

Тією чи іншою мірою повторилася історія зі спробою усунення Пашиняна. У Кремлі були впевнені, що він не встоїть, бо вірять інформації своєї агентури. А та розпилює гроші й пише тільки те, що приємно читати кремлівським мешканцям, а не справжній стан спрв.

Путін, як виходець зі спецслужб, вважає за краще гібридні дії й агентурні активні акції, але не пряме зіткнення, тим паче з противником, здатним дати відсіч. Він зважився на швидку війну з Грузією 2008 року тільки через те, що військова перевага була беззаперечною. У першу чергу в авіації. Однак поява в порту Поті американського есмінця зупинила російські війська за 50 км від Тбілісі, а ніяк не човникова дипломатія французького президента Саркозі. До речі, якого за своїм звичаєм Путін обманув. Напевно, Макрон знає про це й не схотів опинитися в подібному становищі на переговорах із Зеленським.

Чого ж очікувати в короткостроковій перспективі.

По-перше, до прояснення ситуації з можливою зустріччю з Байденом відведення військ від українського кордону чекати не доводиться. Це той козир, який Путін не хоче втрачати й спробує вичавити з нього максимум.

По-друге, в червні слід очікувати наступної порції санкцій. Байден про це сказав чітко і війська біля кордону повинні служити певним, на думку російського головного начальника, обмежувачем вашингтонського розмаху.

По-третє, у Німеччині не спостерігається прагнення очолити європейський рух Putin versteher — розуміння Путіна. Навпаки, навіть соціал-демократи не вибиваються цього разу із загальної ланцюга.

Воно й зрозуміло. Вибори у вересні, й вони невблаганно наближаються. Становище у правлячої ХДС не найкраще й віддавати останні позиції, зокрема зовнішньополітичні, наступаючим на п’яти зеленим, немає ніякого резону. У соціал-демократів ситуація ще гірша, їм би взагалі зберегти хоч щось. Ось, можливо, без великого бажання Берлін змушений йти разом з Вашингтоном. У тому числі й з причини якось домовитися щодо «Північного потоку 2».

У цілому настала оперативна пауза. У військовому й дипломатичному вимірі. Усі сторони зараз намагаються використовувати її у своїх інтересах. Українська дипломатія не повинна пропустити вікно можливостей   щодо ЄС і НАТО, що відкрилося.