Очиститися, щоб вижити

«В Україні поки зберігається надто сильний опір псевдоеліт, які намагаються загальмувати будь-які позитивні демократичні зміни», - експерт

У Києві сьогодні завершується дводенний антикорупційний форум – Zero Corruption Conference 2021, в якому взяли участь більше 500 учасників з усього світу. Очевидно, що одними з головних перешкод впровадження основ демократії в Україні є олігархат та корупція. На жаль, це аксіоматичне твердження стало нормою наших реалій, деструктивним фактором, що не лише заважає позитивним змінам в державі, а й оголило уразливі місця, в тому числі для агресії Росії в силу залежності олігархів і влади від Москви. Україна на певному етапі хоч і мала шанс, але не встигла відірватись від омофора радянських авторитарних традицій потрапивши з середини 1990-х під вплив вже нових форм узурпації влади, коли ключові галузі економіки були привласнені конкретними особами і кланами. А корупція, яка в СРСР здебільшого проявлялась у загально вживаному терміні «блат», зробила неможливим побудову принципово нових, якісних стосунків в самому суспільстві.

«УКРАЇНСЬКЕ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ХОЧЕ ЖИТИ В ЗОВСІМ ІНШИХ УМОВАХ»

«Має змінюватись культура і поведінкові моделі українського суспільства загалом для викорінення корупції, - говорить «Дню» учасник конференції, перший заступник директора Центру «Нова Європа» Сергій СОЛОДКИЙ. - В Україні намагаються боротися з корупцією вже не перші керівники. Зрештою, багато з цих борців погано закінчував цю боротьбу, адже самі були втягнуті в корупційні скандали та різного роду зловживання. За 30 років незалежності ми вже бачили різних політиків різних поколінь, в тому числі тих, хто вже не пам’ятають радянської реальності, але якимось чином ці деструктивні руйнівні поведінкові моделі передаються з покоління в покоління як спадок. Тому з одного боку, нам потрібно посилювати верховенство права, законодавчі рамки у відповідності до яких карались зловмисники і які б превентивно застерігали громадян від такого роду зловживань. З іншого боку, потрібно розуміти, що справа не лише в законодавстві. Адже існує правило – чисто не там де прибирають, а там де не смітять. Мені здається, що це правило справедливо також і до корумпованих держав. Немає корупції не там де не дають хабарів, а там де навіть не виникає думки, що через хабар, через блат можна вирішувати якісь питання. Загального, єдиного правила та рецепту напевно нам не винайти. Але повертатись ми все одно будемо до того, що треба змінювати свої звички».

Сергій Солодкий додав: «В Україні, як на мене, є значна частина громадян, які давно змінилися і хочуть жити в зовсім інших умовах. Вони готові жити в новій країні. В цьому полягає сила нашого громадянського суспільства. Українське громадянське суспільство одне з найсильніших не лише в нашому регіоні, а й в порівнянні з багатьма країнами Заходу. Мені особисто доводилось чути про це від західних політиків та колег, які дещо нам навіть заздрять в тому, що наш громадський сектор має потужний вплив на прийняття рішень. Наші громадяни досить активні, в той час як на Заході вони більш збайдужілі. Це цікаво, адже цього ми не завжди помічаємо і сприймаємо як належне. Але якщо подивитися на сусідню Білорусь, то Україна зробила історичний стрибок вперед. Хоча треба розуміти, що він не є безповоротним, боротьба далеко не завершена»

Дійсно, скільки б не говорили політики про необхідність якісних змін, боротьбу з корупцією, олігархатом та супутніми явищами, віз так і не зрушив з місця. Перш за все, тому що самі політики в Україні здебільшого годуються з однієї олігархічної кормушки, а політика стала середовищем гри проектів, а не конкуренції ідей і сенсів. Скинути з себе цей термінальний панцир українцям буде дуже важко. Вибудувана ще за часів президентства Леоніда Кучми кланово-олігархічна система хоч і зіштовхнулась з новою дійсністю, але ще має потужний стрижень впливу. Останній є вагомою перепоною до повноцінної інтеграції з об’єднаною Європою і членства в НАТО. Очевидно, що «розібратись» з олігархами та тотальною корупцією є однією з умов такої інтеграції з боку Заходу.

ПОСТУП ДО НАТО. НЕ ПДЧ ЄДИНИМ

На конференції  Zero Corruption Conference 2021 зокрема була представлена програма «Маршрут до членства. Чому Україні варто запропонувати дорожню карту вступу до НАТО?», яка була розроблена Центром «Нова Європа» в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!». В програмі зроблений наголос на тому, що існує достатньо вагомих підстав для того, аби при розгляді Стратегічної концепції НАТО до 2030 року була запропонована певна «дорожня карта для майбутнього членства в НАТО України – своєрідний План досягнення сумісності України з НАТО». Таким чином така «дорожня карта» може включати План дій щодо членства, але враховуючи унікальність кейсу України та Грузії, їхнє прагнення до реформ та реальну загрозу національній безпеці з боку РФ, може бути самодостатнім документом, створеним за аналогією з ПДЧ.

Зрозуміло, що при всьому бажанні допомогти Україні Захід в цілому, і Альянс зокрема, все одно дивляться на нашу сталість у прагненні до цивілізованих, а отже передбачуваних правил гри. Це торкається і членства в НАТО, поступ до якого є не лише реалізацією планів щодо відповідності стандартам Альянсу, а й заявкою на готовність самого суспільства до кооперації. Нагадаємо, що ще в 2008-му році канцлерка Німеччини Ангела Меркель заявляла: «Країна може стати членом НАТО не лише тоді, коли її тимчасове політичне керівництво виступає на користь цього, але коли і суттєва частка населення підтримує членство». Опитування, яке було проведене Info Sapiens на замовлення Центру «Нова Європа» восени 2020 року підтвердило, що 48,8% українців виступають за таке членство України в Альянсі.

«Маємо бути реалістами. Наразі НАТО не готове до переходу на новий етап у відносинах з Україною. Одна з причин – це страх перед Росією, - говорить Сергій Солодкий. – Друга причина полягає в тому, що НАТО каже: ми вам дали достатньо рамок і інструментів, використайте їх, а далі будемо говорити про нові етапи. Наш Центр «Нова Європа» відстоює ідею того, що нові етапи кооперації жодним чином не суперечать наявним. Оскільки те, що ми маємо сьогодні, наприклад, річні національні програми, статус розширеного партнера, це хороші інструменти, але те ж РНП має бути посиленим. Адже РНП практично ні до чого не зобов’язує українських можновладців і відповідно реформи в рамках річних національних програм не відбуваються. Тому Центр «Нова Європа» запропонував перейти на новий етап, щоб Україна і НАТО розробили план сумісності для членства в Альянсі. Це таке посилене РНП, де особлива увага приділяється моніторингу оцінки виконання зобов’язань. Для нас це був би свого роду замінник ПДЧ. ПДЧ зараз надто демонізований з різних причин. При цьому мало хто достеменно розуміє, що таке ПДЧ, але частина людей його просто боїться через пропагандистську роботу Росії. Тому можливо доцільним було б відмовитись від цього терміну. Ми хочемо зняти цю «токсичність» і залишити все корисне від ПДЧ, тобто той перелік зобов’язань, індикаторів для суттєвого просування України вперед. В цьому плані головний фокус полягає у верховенстві права, боротьбі з корупцією, судовій реформі, цивільному демократичному контролі збройних сил, тобто у тому, щоб Україна у всіх своїх проявах ставала західною державою зі своїми цінностями, поведінкою і законами. На жаль, не всі українські політики готові усвідомити, що це потрібно самій Україні, що це треба робити і без ПДЧ чи інших планів, а за своїм стратегічним розумінням важливості такої роботи. Громадянському суспільству, аналітичним центрам доводиться наполягати на таких підходах і інструментах. В Україні поки що зберігається надто сильний опір псевдо-еліт, які намагаються загальмувати будь-які позитивні демократичні зміни. Відповідно ті прогресивні сили, які є в Україні, ті урядовці на Заході, які вболівають за розвиток нашої країни, громадянський сектор мають зробити все, щоб зміни в Україні стали безповоротними».

З одного боку, Україна в свій час сама поставила себе в глухий кут дозволивши прогресувати в своєму тілі олігархічній і корупційній хворобі, чим загальмувала прозахідний напрямок свого розвитку. З іншої боку, Росія, напавши на нашу державу та використовуючи свої важелі впливу в світі, намагається позиціонувати Україну, як зайвий, обтяжливий елемент світової політики. Мовляв, навіщо Заходу ще й ці проблеми з країною, яка стільки разів змінювала свій зовнішньополітичний курс та пережила стільки потрясінь? Окрема тема, в тому числі формальна про начебто неможливість вступити України до НАТО внаслідок того, що ми є воюючою державою.

«Існує аргумент, що воюючі країни нібито не мають права бути членами НАТО, - зауважує Сергій Солодкий. - В 1995-му році дійсно було розроблено дослідження щодо розширення НАТО, в якому є стаття про те, що країни, які мають зовнішні територіальні спори не можуть бути членами Альянсу. Але при цьому є й інші статті, де написано, що немає зафіксованих, твердих індикаторів передумов щодо такого членства. Тому це питання буде розглядатися як окремий унікальний випадок з урахуванням усіх нюансів, що важливо в нашому випадку. Коли є країна з такими спорами, то НАТО буде зважати на те, чи докладає зусилля ця країна для дипломатичного вирішення спорів. Тут важливо, що Україна немає ні з ким зовнішніх територіальних суперечок. Україна має окуповані території Російською Федерацією. Тобто це не Україна ініціювала конфлікт, а Росія. Україна ж при цьому будучи жертвою атаки Росії доклала надможливих дипломатичних зусиль для вирішення ситуації з російською окупацією. Це і переговори в Мінську, і Нормандський формат, і запрошення спеціальної моніторингової місії ОБСЄ до України. Тобто Україна з точки зору дипломатії проявила безпрецедентну відкритість перед міжнародними організаціями, світовими партнерами для того, щоб зупинити російську агресію. Тому відповідно до цього дослідження, про яке часто говорять в Росії, мовляв, що Україна не має права на членство в НАТО, то якраз все навпаки. Адже, по-перше, не Україна нападала, а по-друге, Україна проявила великі дипломатичні зусилля. Тому, якщо і існують аргументи щодо нерозширення НАТО, то точно не щодо цього моменту. Тоді Захід має просто визнати, що єдиною причиною гальмування такого процесу полягає в страху перед ядерною Росією».

Таким чином, для України питання деолігархізації та антикорупційні дії в тих умовах, в яких опинилась країна, не обмежується метою економічного розвитку, демократизації та оздоровлення всього державного механізму і суспільства. Це питання не лише цивілізаційного вибору між Заходом чи Сходом, Європою чи Азією, демократією чи авторитаризмом. Це питання життя або загибелі – відбутися як повноцінна держава зі збереженням власної національної ідентичності в світовій палітрі цивілізованих країн, або розчинитись в «обіймах» деспота на мапі якого не передбачено місця для України.