(Не)визнання Голодомору

це і є тест реального ставлення Німеччини до України

Днями виповнилося два роки, відколи громадська петиція з закликом до Берліна визнати Голодомор геноцидом українського народу набрала необхідний кворум у 50 (!) тисяч підписів і була офіційно прийнята на розгляд Бундестагу.
    Уже сам по собі цей історичний прорив став справжньою сенсацією і реальною перемогою України, адже вперше це фундаментальне для нашої держави питання було винесено на найвищий політичний рівень у ФРН.
    Для того, щоб краще усвідомити всю унікальність цього моменту, слід згадати, що в 2019 р. було загалом ініційовано 13 529 петицій, проте лише 13 (!) із них, або менш ніж 0,1%, подолали встановлений бар’єр.

Ба більше, левова частка всіх ініційованих петицій не дотягла й кількох сотень голосів.

Натомість наша петиція про визнання Голодомору набрала рекордні 73 177 підписів лише за чотири тижні, ставши однією з найбільш успішних у історії німецького парламентаризму.

Усе це вкрай важливо знати, щоби краще зрозуміти величезну політичну відповідальність, яка лягла на плечі депутатів Бундестагу.

Отже, що ж ми маємо в сухому залишку на сьогодні?

По-перше, на жаль, нинішня урядова коаліція християнських і соціал-демократів по суті відмовилася ухвалювати позитивне рішення про визнання Голодомору геноцидом українців — попри всі наші дипломатичні зусилля. І це, звичайно, не просто розчаровує. Це — дійсно ганьба.

По-друге, усвідомлюючи надзвичайну чутливість порушеного питання, німецькі парламентарі все ж таки побоялися формально відхиляти нашу петицію.

Адже такий крок неминуче призвів би до суттєвого погіршення двосторонніх відносин, завдавши непоправної шкоди — поки ще жевріючій — довірі українців до Німеччини і її нинішньої політичної еліти.

По-третє, згідно з законодавством ФРН такі петиції не втрачають свою чинність після завершення повноважень чинним парламентом.

Іншими словами, українська петиція і надалі залишатиметься на столі також і для наступного складу Бундестагу.

І це, як кажуть, є good news для України, оскільки в нас і надалі зберігається шанс на перегляд наступною парламентською коаліцією цієї невиправдано стриманої, я б навіть сказала, відверто недружньої позиції Берліна щодо Києва.

І хоча особливих ілюзій щодо цього плекати не доводиться, все ж цим додатковим шансом наша держава може і повинна скористатися по повній.

Завдяки потужній медійній кампанії протягом останніх двох років вітчизняній дипломатії вдалося максимальною мірою сенсибілізувати політичний клас ФРН, а також німецьке суспільство, ЗМІ, експертні та наукові кола щодо колосальної важливості теми визнання Голодомору.

Наші дипломати змогли наглядно продемонструвати, що подальше відверте ігнорування німецькою владою цієї фундаментальної теми може мати — без перебільшення — руйнівні, катастрофічні наслідки для українсько-німецьких взаємин уже в близькій перспективі.


ФОТО ЯНИ ГРИНЬКО

Адже й досі має місце цинічне застосування двоїстих стандартів щодо України з боку ФРН так само і в ключовому питанні історичної пам’яті.

Нагадаю: єдиною офіційною причиною відмови з боку німецького уряду визнавати Голодомор геноцидом, яка була озвучена міністром з питань Європи Міхаелем Ротом (соціал-демократ) під час засідання Петиційного комітету 21 жовтня 2019 р., було названо притягнутий за вуха суто формалістичний факт: оскільки сам термін «геноцид» знайшов міжнародне закріплення лише 1948 року, отже, він не може бути застосований до подій, які мали місце до набуття чинності відповідної Конвенції.

На перший погляд, звучить нібито логічно. Втім, є одне велике АЛЕ: на цьому тлі уряд Німеччини — після шестирічних переговорів з Намібією — буквально днями погодився офіційно визнати масове вбивство племен гереро і нама в колишній колонії «Німецька Південно-Західна Африка» геноцидом.

Нагадаю: йдеться про трагічні події 1904—1908 рр., коли німецькі війська брутально знищили бл. 70 тисяч автохтонних мешканців цих африканських територій.

То що ж виходить: з одного боку, німецька влада спокійнісінько застосовує термін «геноцид» щодо злочинів, які були скоєні на самому початку ХХ століття як щодо гереро і нама, так і стосовно вбивств вірмен у 1915 р. (Бундестаг, як відомо, визнав їх геноцидом ще в 2016 р.).

А з іншого боку — Берлін зухвало відмовляє українському народу, який втратив під час Голодомору мільйони жертв, цинічно розповідаючи нам нині байки сивої кобили про, бачите, неможливість ретроактивної дії Конвенції 1948 р.

Цілком зрозуміло, що в такий принизливий, безсоромний спосіб Берлін прагне приховати єдину справжню причину такого відвертого ляпасу всім українцям.

Йдеться про банальне небажання німців дратувати Росію, яка всіма правдами і неправдами відбілює кривавий терор Сталіна, відновлює культ цього тирана і заперечує Голодомор.

На тлі триваючої впродовж довгих семи років московської агресії проти України така безпринципна, боягузлива позиція Німеччини викликає не лише розчарування, вона є до болю образливою і морально кульгавою.

До речі, з такими ж неприйнятними двоїстими стандартами з боку ФРН Україні доводиться стикатися в Берліні й у іншому не менш важливому для Києва питанні історичної пам’яті, а саме щодо гідного вшанування мільйонів українських жертв нацистської окупації.

Прийнявши в жовтні 2020 р. рішення спорудити в центрі німецької столиці монумент польським жертвам нацизму, Бундестаг свавільно відмовив у створенні такого меморіалу загиблим 8 — 10 мільйонам українців.  

Тобто по суті йдеться про те, що Німеччина наділила себе правом самовільно поділяти жертви Третього рейху на перший, другий чи третій клас, з панського плеча визначаючи, яка саме нація заслужила на пам’ятник і гідне вшанування, а яка ще, даруйте на слові, не доросла.

Від такої цинічної пріоритезації націй, замордованих Гітлером, просто волосся стає дибки.

Це свідчить насамперед про те, що, попри всі порожні запевнення, Німеччина і досі НЕ ВИЗНАЄ свою історичну відповідальність, а також свою провину перед Україною за злочини націонал-соціалістичного режиму загалом і нищівної гітлерівської окупації зокрема.

Це також означає, що ми не можемо говорити про жодне повоєнне примирення поміж двома країнами, допоки політичний істеблішмент ФРН кардинально не змінить своє ставлення до цієї найтемнішої сторінки українсько-німецьких відносин.

А повертаючись до Голодомору, дуже хочеться вірити, що Бундестаг наступного скликання все ж таки осягне всю хибність такого ставлення і накінець визнає цей найкривавіший злочин сталінізму саме тим, чим він був насправді — геноцидом українського народу.

Саме це історичне рішення і стане лакмусовим тестом на справжнє ставлення Німеччини до України.