«Вони прийшли нас знищити»

Репортаж «Дня» з-під Києва, де люди досі не можуть оговтатися від наслідків окупації рашистів

28 квітня в Україні побував генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш, який відвідав селище Бородянка та місто Буча на Київщині, де на власні очі побачив наслідки російської агресії та злочинів проти України. «Я уявляю свою сім'ю в одному з цих будинків, тепер зруйнованих та чорних. Я бачу, як мої онучки в паніці тікають. У 21 столітті війна не може бути прийнятною. Коли ми бачимо це жахливе місце, я відчуваю, наскільки важливим є розслідування та підзвітність. Я радий, що Міжнародний кримінальний суд бачить цю ситуацію. Прокуратура вже була тут», - заявив він.

Будь-яку нормальну людину, побачене у Бородянці, Бучі чи в інших містечках та селах Київської області, які більше місяця знаходилися під окупацією, не може залишити байдужим. І Антоніу Гутерріш не виключення. Але структура, яку він очолює, і яка була створена після Другої світової війни з метою упередження світових та локальних війн не виконує своєї основної функції. Так, ООН реалізує велику гуманітарну місію по всьому світу, допомагаючи мільйонам людей, але вона була абсолютно недієва у можливості упередити вбивства, насильство і розруху в Україні, і недієва зараз, щоб зупинити війну і допомогти людям в тому ж окупованому Маріуполі. Більш того, агресор, терорист і злочинець – росія досі є членом Ради безпеки ООН, де може накладати вето на будь-які рішення, які їй не подобаються. Якщо коротко – ООН потребує докорінного реформування або перезаснування.

Якраз в день приїзду генсека ООН в Україну, так співпало, ми проклали собі маршрут Київщиною (де не були раніше), щоб в черговий раз донести всьому світу реалії про наслідки російської окупації. При в’їзді в Ірпінь ліворуч нас зустрічає кладовище з погорілих, розстріляних та розчавлених автомобілів. Дивлячись на цю жахливу картину, розумієш, що кожна з цих машин була частиною життя десятків людей, більшість з яких, скоріше, вже немає в живих. Бо так захотіли рашисти, які розстрілювали авто з цілими сім’ями, і чавили машини танками.

Їдемо далі і розуміємо, що прекрасне містечко, яке ще в лютому жило мирним життям і було частиною Європи в Україні, розбите і морально понівечене. Але радує, що передмістя столиці все-таки поступово оговтується від злочинів орків – його продовжують розміновувати і розчищати, відновлювати подачу води і світла, ремонтувати дороги і інфраструктуру. Місцеві мешканці потрохи повертаються в свої будинки і квартири. Якщо, звичайно, є кому і куди повертатися.         

«Ми виїжджали під обстрілами, - розповідає в сльозах мешканка приватного будинку Світлана, яка вийшла шукати свою кішку (кицю знайшли, але вона не йшла до рук, бо досі перелякана). – Нас (мене, сестру та маму 1935 року народження) вивезли з міста добрі люди, волонтери Таня і Діма – дай Бог їм здоров’я. Вони нам врятували життя, тому що останнім часом тут лупили так, що все трусилося і горіло. Одні сусіди встигли виїхати раніше, а іншої сусідки вже немає з нами, вона загинула під обстрілами. Ми виїжджали фактично останніми з вулиці, а коли повернулися, то побачили ще жахливішу картину. Багато руйнувань і горя. Складно, дуже складно».

Прилітало як в приватні будинки, так і в багатоквартирні висотки. В Ірпені багато нових житлових комплексів. В одному з таких зустрічаємо пана Михайла, який ремонтує свій старенький «Жигуль» поряд із п’ятиповерховим напівзгорілим будинком, у якому фактично знесені верхні поверхи. На інших будинках також можна побачити великі отвори та значні руйнування від ворожих обстрілів артилерією. 

«Спочатку ми були в квартирі, а коли почалися обстріли, то сховались внизу, в моїй електрощитовій, - розповідає пенсіонер Михайло. - Там хороше сховище. Снаряд потрапив в дах будинку, але Бог милував – всі вціліли. Чи спілкувався з окупантами. Так. Я не нарколог, але у них очі були круглі, як 5 копійок. Це були росіяни, а не «кадирівці». Вони приставили нас до стіни, наставили автомати, допитали, а потім відпустили. Задавали стандартні питання: чи є військові серед нас, чи є зброя, де живемо? Я сказав, що офіцерів серед нас немає, а зброя нам не потрібна. Показав їм паспорт, тоді вони нас відпустили. Якихось питань окупантам не задавав, бо хотів жити. Вони поводилися неадекватно. Будь-яке питання, яке б їм не сподобалося, могло закінчитись для нас чотирма трупами. Нічого їсти вони у нас не просили. Лише перевірили мою електрощитову на предмет зброї. Добре, що у нас багато людей виїхало своєчасно. Хоча знаю, що тут недалеко розстріляли хлопчину. Я переконаний, що росіяни прийшли в Україну, щоб нас знищити. Це їхній головний мотив. Вони не сприймають нас ні як державу, ні як окремий народ. Але знищити нас їм не вдасться. Ми не та нація, яка одразу підніме руки до гори і піде в полон. Я переконаний, що ми дамо гідну відсіч і відвоюємо всі наші землі, разом з Кримом та сходом України. А те, що вони нам спричинили руйнування, - відбудуємо».

Поряд ремонтує свою машину ще один мешканець цього будинку. Як виявилося, пан Віктор з Донецька, переїхав в Ірпінь в 2014-му, коли там почалася російська агресія. Взагалі українців з Донецької та Луганської областей, які були змушені тікати він першої атаки рашистів вісім років тому, і які поселилися в передмісті Києва, багато. Але втекти від війни, як бачимо, їм не вдалося. Окупанти прийшли і сюди.

«Цього разу, коли почались бойові дії, я вирішив залишитись у своїй квартирі, - куди нам знову тікати, - каже пенсіонер Віктор. - Почались «прильоти» артилерії. 120-мм снаряди прямою наводкою били по нам з Бучі, де стояв ворог. Два дні вони цілеспрямовано нищили житловий сектор. Коли почалось задимлення 4-го та 5-го поверхів, ми спустились на 3-й та 2-й, бо на 1-му пожежа, вийти на вулицю було неможливо. Ми дочекались вдалого моменту і перейшли до підвалу. Коли окупанти прийшли сюди, то виставили крупнокаліберні кулемети. Думали, що у них це буде супер позиція, а виявилось зовсім навпаки. Наші дали вогонь у відповідь, то ті не знали куди бігти (у нас у місті особливе розташування вулиць). В сусідньому будинку в двохсот квартирах вибили двері кувалдами, хоч там нікого і не було. Шукали може хто сховався, а також техніку – ноутбуки, телефони. Їх вчать, що треба знищувати всі електронні носії. Я знаю менталітет російських окупантів. Це просто зомбі. Вони так виховані з дитинства. Для них є придуманий ворог і вони його знищують під приводом «інтернаціонального боргу», як це було в Афганістані. При цьому їх самих переконують, що вони непереможні і у них мінімальні втрати. Рашисти розуміють тільки силу. Тому мені імпонує позиція Ердогана і Джонсона. Ми разом зруйнуємо плани окупантів».

Прямуємо далі за маршрутом, проїжджаємо Бучу, де ми вже були, і зупиняємося в селі Горенка. Тут великі руйнування. Будинки мешканців обстрілювали не тільки з артилерії та «Градів», а й авіаційними бомбами. Так знищувалися багатоповерховий будинок при в’їзді в село, склади та логістика.

«Прийшов "русский мир" і знищив наше підприємство столярного виробництва, - розповідають нам на попелищі того, що залишилося від підприємства, його власники Наталія та Анатолій. – Сюди прилетіли запальні «Гради». Думаємо, вони цілилися на електричну підстанцію, яка тут поряд, але попали до нас. Ми знаходилися вдома довго, поки не прилетіли винищувачі і не почали скидати бомби. Я вийшла на балкон, а син (11 років) спав на дивані, - дивлюся летять, а від них йдуть червоні спалахи. Я зрозуміла, що зараз будуть вибухи. Тому швидко схопила дитину і в погріб, ледь встигли закрити вуха, як почалися вибухи. Вибухова хвиля була такою, що я думала навкруги нічого не залишиться. Коли вийшли, то побачили, що сусідні будинки зруйновані повністю. Після прильоту винищувачів, ми виїхали з сином звідти, пізніше повернулися. А чоловік залишився в Горенці, в місцевій самообороні. У нас ще є старша донька, вона займалася волонтерством, возила продукти військовим і цивільним. Люди повертаються, але поки немає ні світла, ні газу. Нам привезли плиту і балон, користуємося генератором. Покидати наше село і країну ми не збираємося, будемо відбудовувати і працювати тут, головне, щоб війна закінчилася. Хоча, розуміємо що це надовго – вигнати цих нелюдів так швидко не вийде. У нас в селі їх не було, а от в сусідній Мощун вони заходили, там взагалі знищене все село. Горенка знищена на 70%, а Мощун на 90%. Тут поряд, як бачите, зруйнований великий склад, тобто вони цілеспрямовано гатили по інфраструктурі, щоб покласти економіку. У нас працювали люди, отримували зарплатню, тепер вони без роботи. Рашисти хочуть, щоб ми були такими ж голодранцями, як і вони, бо "жаба давить", що у нас цивілізація. Краще наведіть лад у себе. Вони ж не прагнуть зробити свою країну кращою, а лізуть до нас – нащадки орди. Ми впевнені, що українська армія знищить цих антихристів і ми заживимо у своїй державі в мирі і злагоді, а наші діти будуть вільні і щасливі».

Далі за рекомендацією їдемо в село Мощун, куди прибувши, дійсно, побачили майже повністю зруйноване село. Вигоріли не просто будинки, а цілі вулиці. На одній з таких зупиняємося. Бачимо у дворі серед руїн і попелу лежить німецька вівчарка – вона вірно чекає на господарів. По сусідству з напіввцілілої хати виходить чоловік, навколо нього багато котів. Підходимо.

«Я тут ночую, бо мій будинок зруйнований, - каже пан Валентин. – Я був в селі до останнього, але потім виїхав, бо не вижив би під такими обстрілами. Накривали всім чим тільки можна. Собак та котів тут годують – приїжджають волонтери. Повертаються в село в основному чоловіки і ті, у кого хата більш-менш вціліла. Окупанти зайшли сюди, але наші військові їх невдовзі вигнали звідти. Тут недалеко в будинку був їхній штаб. Там в кінці села рашисти розстріляли молодого хлопця, діда розстріляли на дачах. Багато говорять про Бучу, Ірпінь, окремі села, а про Мощун розповідають мало, хоча тут було справжнє пекло, вцілілих будинків майже не залишилося. З того часу, як я повернувся в село, ніхто нічого не казав з приводу відбудови житла чи компенсацію». 

Серед небагатьох, хто не покидав Мощун – пані Галина. «Я колись возила в ту росію полуницю, смородину, та мала там багато знайомих, - каже вона емоційно. - Але після того, що натворили ці кацапи, я взагалі не хочу їх знати. Кого вони прийшли тут захищати та звільняти? Той же Маріуполь, який вони повністю знищили, майже весь російськомовний. Вони тут гатили так, що все тряслося і горіло. Я як вийшла на вулицю, бачу з одного боку летять 15 гелікоптерів, і з іншого 15. Видно висаджувався десант, бо потім почали все трощити. Хлопця тут одного «Градом» розірвало на частини. Збирали потім, щоб хоч якось поховати. До мене також прилетіло, то як підхопило ударною хвилею, та перекинуло з веранди через погріб, пів обличчя було синє. Багато крали, ходили по селу і хатах, виносили все, що могли. Картоплю з погріба винесли, консервацію винесли. Такі ось вони ці кацапи».      

Можна, звичайно, називати їх кацапами, москалями і як завгодно, але термін «рашизм», думаємо, має закріпитися і в побутовому використанні, і в науковому середовищі, і в міжнародному праві.  Для того, щоб ці нелюди і злочинці обов’язково понесли покарання, як колись понесли покарання італійські фашисти і німецькі нацисти.