Хребет протесту

У чому принципова різниця опозиції в Україні, Білорусі та Росії

Коли рухнув Радянський Союз і колись всесильна комуністична партія тріщала по швах, у високих кабінетах творилося «святотатство». Ще при «живому трупі» КПРС в розкладанні СРСР створювалася крамола - нові політичні проєкти. Саме в «кабінетах», а не на «кухнях», де, як заведено вважати, клубочилося дисидентство, як коріння протесту, розроблялися дієві схеми, які заведено зараз називати політтехнологіями. Ці проєкти мали відображати оголені під час «перебудови» різноманітні настрої суспільства. Для кожного з цих проєктів підшукувалися й відповідні лідери.

Дисиденти, які відсиділи, щирі борці, справжня інтелігенція «з легким відчуттям голоду» вкотре м'яко, але ефективно поглиналася вже в нібито вільному суспільстві тими, хто володів відповідними ресурсами, хто не втратив, утримав або вчасно схопив віжки реальної влади, тобто олігархами, що стрімко зароджувалися. Борці за якісь ідеали свободи, «сахарови», які дожили до ковтка плюралізму думок, просто розчинялися в постановочному популізмі політикуму нових часів. Пізніше вплив ФСБ (КДБ) знову зцементував владу, виклавши олігархічний фундамент башт Кремля зі своїх основ, вигнавши або підпорядкувавши при цьому «вискочок» типу Березовського, Гусинського та їм подібних.

І Україна, і Білорусь, і Росія були на старті 90-х років у цьому плані приблизно в подібній ситуації, але з важливою поправкою на те, що Кремль розглядав українську й білоруську держави як такий самий «проєкт». Ментальна особливість імперця викривлено сприймала українців і білорусів як сателітну похідну, не могла бачити в нас повноцінні держави й рівноцінних партнерів. Підкреслимо - не могла, передусім ментально. Більше того, національна ідентичність, історична глибина і своєрідність українців завжди являли і являють для Росії загрозу, бо суперечать штучно вигаданим і силоміць нав'язаним канонам своєї винятковості, першородності, в які сам же гнобитель і увірував.

Білорусь, на жаль, історично була ще більше пригнічена імперією, ніж Україна, ментально. Саме тому білоруси в потрібний момент не витримали удару від розриву союзних економічних зв'язків, соціальних потрясінь і всього того набору випробувань, який переживали всі країни колишнього Союзу. Не витримали й вхопилися за популярні тоді не лише в Білорусі гасла на кшталт «повернути все в зад». 1993 року «демократ» Борис Єльцин з такими тенденціями, що загрожували його особистій владі, вчинив радикально - розстріляв з танків Білий дім. Відтоді опозицію в Росії заведено відкрито називати маріонетковою, а вуличні протести абсолютно неефективними. 1994-го відставка Станіслава Шушкевича в Білорусі, дострокові перевибори Леоніда Кравчука в Україні стали останніми спробами пограти в наївну демократію, до якої суспільство було ще явно не готове й у підсумку сприйнялася в ньому як прояв слабкості. Визнаємо, що, як білоруси 1994 року спробували знайти «порятунок» у Олександрі Лукашенкові, який марив «союзною державою» та кремлівським троном, так і українці того ж року «повелися» на обіцянки Леоніда Кучми, від яких тхнуло «совком» і апеляцією до зв'язків з Росією. У результаті як Лукашенко почав цементувати свою владу за принципами авторитаризму, розбудовуючи йому зрозумілий «колгосп», так і Кучма, перетворював Україну на свій особистий клановий «флігель» у великій хаті російського сусіда. Не маючи харизми ні Єльцина, ні Лукашенка, Кучма був схожий на торговця національними інтересами, постійно мімікрував і, в підсумку, де-факто залишився впливовим, але ні за що не відповідаючим олігархом за будь-яких інших президентів після нього, незважаючи на Майдани.

Таким чином, боротьба за свободу в Україні, Білорусі та Росії грунтовно відрізнялася.

У Росії, як казав класик, «чесні думкою і чисті серцем» російські ліберали за дуже рідкісним одиничним винятком досі поводяться латентно шовіністично, але з «втіленим докором» по відношенню до офіційного Кремля. Опозиція в Росії - це або показово вбитий біля стін Кремля харизматичний лідер, або мстиво отруєний перебіжчик, або цілком живий, здоровий і небідний «ліберал-ідеаліст», який грає роль однієї з маріонеток і вже давно не затинається на запитанні «чий Крим?».

Українські патріотичні рухи в момент відродження державності хоч і не були ще готові до повноцінної роботи щодо побудови інституційного каркасу (що зіграло драматичну роль у новітній історії України), тим не менш їхня боротьба за свободу означала екзистенційний бій за життя своєї нації. У народу ж, у свою чергу, такі заклики мали відгук, без якого будь-який протест і ідея просто захлинуться. Українська нація, хоч і покалічена, але все-таки зберегла в собі тримальні стіни ідентичності, небайдужа до своєї суб'єктності, спирається на неї в момент опору, чітко заявляючи: «геть від Москви!».

У цьому плані навіть прозахідні гасла для українських учасників протесту часів Кучми-Януковича були більше засобом всіляко відірватися від московської імперської павутини, що обплутала Україну, від джерела небезпеки з його вічними війнами, етноцидами й геноцидами. Для них завжди був важливим розрив нав'язаних підроблених ментальних зв'язків з Москвою.

Ця особливість виявлялася в усіх справжніх протестних спалахах - від Революції на граніті, Помаранчевого майдану до Революції гідності. Вона ж стала феноменальним і ключовим фактором підняття національної самосвідомості в момент початку російської військової агресії проти України.

Тому вкрай важливо позначити існування й превалювання національного остова реальних протестів у нашій державі. Це, передусім, боротьба за суб'єктність, а не лише за справедливі, популярні, але часто фальшиві партійні гасла на кшталт «боротьби з корупцією». Революція на граніті виступала проти імперії - Радянського Союзу; Помаранчевий майдан - проти батька кланового олігархату Леоніда Кучми, який впевнено перетворював Україну на лукашенківську Білорусь і його проросійського наступника Віктора Януковича, який тоді зазнав поразки; Революція гідності - проти регресу в бік Росії та Митного союзу.

На жаль, позбувшись режиму, український протест стикався з іншою проблемою - побудовою інституцій на основі обойми професіоналів, які, як правило, служили до цього попередній владі. Кадровий потенціал був на боці тих, хто формував цю владу. У підсумку, перемігши, протестувальники делегували (а попросту віддавали) свою перемогу тим, хто «окупував» сцену Майдану, тобто похідним від нібито поваленого режиму.

Білоруська ж опозиція до Лукашенка взагалі виявилася майже безликою, хоч її й представляють, як правило, особистості на кшталт Світлани Тихановської, які перебувають за кордоном. По суті, опозицію в нинішньому вигляді мало не силоміць породив сам же режим своїми явно надмірними діями. При цьому нездатні захистити учасників протесту організатори фактично «розкривають» їх, «засвічують» і, таким чином, підставляють під удар тирана, що ще більше культивує паралізуючий страх. А те, що режим подібний до лукашенківського здатен на немислимі прояви середньовічної жорстокості, - це, на жаль, факт. Страх перед розправою безкарного Лукашенка, його повна домінація у країні і, як бачимо з останніх подій із затриманням Романа Протасевича, можливість дістати кого потрібно за її межами (що свідчить про пряму російську участь) підсилюють заціпеніння.

Відзначимо також і одвічну проблему опозиції (як білорускої, так і української): замість дієвого об'єднання проти режиму та вибудовування конструктивних планів маємо внутрішні чвари, чим користується диктатор. Останній при цьому розуміє, що опозиція може бути ще й інструментом для тиску на нього з боку, зокрема, Кремля. Щоб не розслаблявся й пам'ятав, кому завдячує своїми нескінченними «переобраннями».

Ну й головне - Україна вже пройшла свій Майдан, і не раз. Ми багато чого навчилися у цьому плані. Найважливіша складова цієї науки у прагненні відірватися від Москви, а не загравати з нею, як це було на початку протестів у Білорусі. А це неминуче означає ризик пролиття крові, чого так бояться білоруси. «Хочете як в Україні?» - часто спекулює Лукашенко.

Коли виникають запитання, в чому різниця між протестами в Україні й Білорусі, варто задуматися - чи дозрів сам народ для боротьби, на якому етапі національної самосвідомості він перебуває й чи готовий йти на жертви, чітко розуміючи, хто є джерелом бід і небезпек. Для Білорусі зараз протест – це, скоріше, не просто виклик тирану й засліпленому пригніченому пропагандою народу, це закоркована пляшка з посланням майбутнім поколінням про те, що «Живе Білорусь!».