Гімн із пастки

7 років тому в Луганську розпочались реальні бойові дії, які закінчились остаточною окупацією міста

2 червня традиційно особливо спалахує російська пропаганда щодо подій на сході України, зокрема зайвий раз в ній згадується Луганськ. Натомість саме цей день 2014-го року є яскравим прикладом того, як окупант не просто вириває події з контексту, а й цинічно насичує їх протилежним смислом.

До того літаки української бойової авіації вже кілька місяців кружляли над Луганськом. Вже були захоплені росіянами адміністративні будівлі, вже пролунали перші постріли в до того мирному місті, вже по цьому ж місті блукали під хмелем і з автоматами «ополченці», в той час як на «віджатих» джипах їздили добре озброєні російські спецпризначенці. Луганськ якщо не був остаточно окупований, то точно перебував в заручниках, а у луганчан була вагома надія на те що Київ зробить все, щоб звільнити обласний центр від згаданих злочинців, яка з початку квітня ще й перегородила біля СБУ головну вулицю.

Тільки-но відбулися вибори Президента України і, здавалось би, вже ніяка формальність не стримує Головнокомандувача. Нагадаємо, що до того в.о. Президента України Олександр Турчинов так і не ввів воєнний стан, хоч не просто мав право, а був зобов’язаний це зробити на конкретній території, де вже майже господарював агресор. В дійсності цього не зробив згодом і Петро Порошенко оголосивши перше трьохденне «перемир’я» одразу після обрання його головою держави. Тоді цей крок оцінювався як демонстрація Заходу спроби мирним шляхом вирішити питання, хоч до того Порошенко після відвідання Луганська в інтерв’ю заявляв, «що терористи розуміють лише мову сили».

Більш того, Валерій Болотов, якого бойовики призначили ватажком «ЛНР», в особистих бесідах з тими хто начебто представляв Київ (а такі контакти були, як і були спроби втихомирити ображений «беркут»), називав столицю «центром» і навіть питав чи можуть йому виділити відповідні кадри для вирішення суто організаційних питань в місті. Зараз ці слова звучать дивно, але тоді вже чітко простежувалось, що використані кремлівські маріонетки в певний момент відчули свою безпорадність. З одного боку ними оперував Кремль, з іншого перед ними проявлялась невтішна перспектива загинути в бою з українською армією. І вони почали… торгуватись. Та схоже «расходный материал» не потрібен був ні Києву, з якого кандидати в президенти ще їздили до Луганська і Донецька з піарними обіцянками, ні навіть Москві.

Кремль також зіштовхнувся з прогнозованою проблемою некерованості локальних ватажків, яку він вирішив звичним способом згодом ліквідувавши – всіх сумнівних і непередбачуваних виконавців першого етапу збройної окупації України, а отже і головних свідків цього злочину. Київ в цьому плані відверто гальмував. Тим більше вже в квітні 2014-го маючи велику проблему із захопленим росіянами на чолі з Ігорем Гіркіним («Стрєлковим») Слов’янськом, де розгорнулись бойові дії і відповідно з’явились бойові втрати.

Українські військові та правоохоронці в Луганську все більше опинялись в стані заручників намагаючись втримати свої позиції та при цьому маючи досить неоднозначні настрої всередині останніх. Адже ще досить пам’ятними були події на Майдані та невизначена доля тих самих «беркутів». Але говорити про те, що Луганськ не чинив спротив окупанту (що інколи дозволяють собі деякі політики та журналісти) не варто.

Одним із яскравих прикладів такого опору є події 2 червня 2014-го року, коли відбувся штурм Луганської прикордонної бази, що розташовувалась на окраїні міста, російськими бойовиками та їхніми найманцями. Того глибокого ранку понеділкового дня «південні» квартали Луганська (так називають житловий масив – Південного, Мирного, Зарічного, Вільхівського і Степового кварталів) почули постріли і гімн України. Українські прикордонники відбивали штурм бойовиків під звуки національного гімну. Сама ж атака велась з житлових кварталів, що відчутно ускладнювало оборону, адже цивільні будинки фактично слугували «живим щитом» для атакуючих. Прикордонники були майже в пастці і потребували підкріплення.

Очевидно було, що ситуація щодо остаточної присутності української влади в місті була критична і допускати подальшого розгортання активності воєнізованого ядра бойовиків не можна. Необхідні були жорсткі невідкладні дії терміновість яких вже була подекуди «прострочена» до абсурдності.

В обід того ж дня літак Су-25 випустив ракети по захопленій будівлі Луганської облдержадміністрації, в наслідок чого загинуло 8 осіб. Ця подія на певний час відволікла увагу від того, що відбувалось навколо бази прикордонників. З’явилось відчуття, що Київ вже терпіти не буде і Луганськ чекає жорстка «зачистка» від озброєних бандитів. Але насправді цього так і не сталось.

Неоднозначна офіційна позиція української влади щодо цього факту створило тло для різного роду версій. Для російської пропаганди це був свого роду «козирний подарунок», де вона могла «розгулятись». Російські ЗМІ використали згаданий авіаудар і розмитість трактувань з боку української сторони сповна. Звичайний споживач такої інформації, який і без того вірив у «розіп’ятих хлопчиків» та «зґвалтованих бабусь» на блокпостах Нацгвардії, проковтнув цю драму за потрібним для Кремля рецептом. При цьому, звичайно, пропагандистами не брались до уваги, як факт злочинної атаки на базу українських прикордонників так і факт того, що будівля ОДА була захоплена бойовиками, а в країні з квітня проводилась антитерористична операція. Більш того сам Луганськ був майже повністю підконтрольний окупаційним «адміністраціям», над цивільними людьми проросійські бандити знущались в самому центрі показово знімаючи це на відео, а згаданий ватажок Валерій Болотов через кілька років розповість російським ЗМІ про те, як його наступник Ігор Плотницький влітку 2014-го року бомбив мінометами мирні квартали Луганська із самого ж міста для сіяння паніки серед місцевого населення. Після такої відвертості колишній десантник Болотов за кілька тижнів помре в Москві від філіжанки кави.

Понівечені тіла, їх фрагменти, зруйновані будівлі, воронки на вулицях – жаливі, але типові елементи війни, які особливо цікавлять російську пропаганду своєю наочністю. Цією «смальтою» жаху в репортажах можна оперувати як завгодно. Для тих, хто перебуває в епіцентрі подій, коли розібратись в ситуації важко з багатьох причин, відчуття небезпеки підсвідомо штовхає на пошук «захисника». Образ такого «захисника» російська пропаганда маючи абсолютну домінацію в інформаційному просторі ліпила із самого ж ката. Тоді приїзд RT («рашатудей)», Lifenews або ANNAnews для місцевих натякало на те, що час тікати, адже, як правило, майже туди, де з’являлись журналісти цих каналів згодом і «прилітало». Телевізійні російські війська завжди йшли поруч з військами озброєними реальними кулями, мінами і снарядами.

Тоді ж з ранку 2 червня 2014-го року українським прикордонникам в нерівному бою та умовах пастки вдалось протриматись ще кілька днів так і не дочекавшись обіцяної тодішнім головою ДПСУ Миколою Литвином підмоги. Український гімн в Луганську лунав в останній раз.