Цинізм... як він є

або Про мародерство і рейдерство заслуг перед державою і пам’яті українців від другого президента

Низка подій і дат історичного та державного значення останнім часом пробудили деяких давно відставних політиків, які насправді нікуди не уходили, а завжди впливали на політичні процеси в Україні. Як за допомогою своїх зв’язків, ресурсів, так і завдяки створеній ними системи, за правилами якої досі здебільше функціонує чинний політикум. І першість тут, звичайно, за другим президентом Леонідом Кучмою. 

До Дня незалежності він (скоріше руками своїх помічників) написав багато слів для різних видань, де, як і в попередні роки, продовжує відмивати свій імідж, формуючи образ найкращого президента і великого патріота. Але зараз через певні обставини, зокрема, на жаль, відхід у інший світ державного діяча Євгена Марчука, брехня ллється з особливою зухвалістю. Не будемо переповідати весь цей потік, зупинимося лише на деяких найбільш показових моментах.

«24 серпня 1991 року я мав честь віддати свій депутатський голос за Акт проголошення Незалежності України — найважливіший документ за всю мою політичну біографію. Відновлення української державності було не лише подією світового значення, а тріумфом історичної справедливості, завершенням шляху довжиною у кількасот років», — цим абзацом починається стаття другого президента «Здобутки та виклики» у виданні «Тиждень». Якби не підпис Кучми, то можна було подумати про автора патріота з великим стажем.

Але наведемо слова справжнього патріота своєї країни, на жаль, вже покійного Левка Лук’яненка, головного автора тексту Акта проголошення незалежності України, Героя України, колишнього радянського дисидента, народного депутата I, II, IV, V скликань Верховної Ради, який фактично спростовує брехню в першому ж реченні статті Кучми. «Він не голосував. Кучма від природи українець, але за документами і думками — росіянин. У першій Верховній Раді в картці з обліку кадрів Кучма написав, що він «русский», — заявив Левко Лук’яненко в інтерв’ю «Волинські новини» в 2016 році.

Читаємо далі. «За перші 10-15 років незалежності Україна пройшла шлях, який демократичні суспільства Заходу долали упродовж сторіч. Згадую про це невипадково — адже саме у роки мого президентства наш шлях вийшов на «західний» цивілізаційний напрямок. Використовуючи всі можливості зовнішньополітичної багатовекторності, ми чітко сформулювали як стратегічну мету приєднання України до НАТО та Євросоюзу», — пише Кучма.

Що? Кучма раптом став у нас засновником євроатлантичного курсу?..

Цинізм... як він є. Коли Євген Марчук не може відповісти, швидко оголосити себе головним «натівцем».

«Суцільне фарисейство», — реагує в коментарях у ФБ перший у незалежній Україні міський голова Києва Леонід Косаківський.

А як було насправді. Давайте ще раз нагадаємо реальну історію, про яку ми неодноразово писали.

Ще в 1990-х рр. в України була достатньо послідовна і змістовна співпраця з Альянсом. Наша країна брала участь в програмі «Партнерство заради миру» (ПЗМ), потім була «Хартія про особливе партнерство Україна — НАТО 1997 року», діяв Комітет Україна — НАТО (КУН), також відбувалося багато різних зустрічей і робочих контактів. Формувалась атмосфера довіри між Україною і НАТО. Головою Державної комісії зі співпраці з НАТО в грудні 1999 року було призначено секретаря РНБО Євгена Марчука. Далі відбулася кардинальна зміна вектору від простої співпраці до узаконення курсу на вступ України у майбутньому до НАТО.

Про намір України приєднатися до Північноатлантичного альянсу вперше на офіційному рівні було заявлено 23 травня 2002 року на засіданні Ради національної безпеки і оборони країни. «У зв’язку зі змінами ситуації в Європі подальше дотримання Україною політики позаблоковості безперспективне. А в окремих випадках і шкідливе», — заявив тоді Євген Марчук. Ну і дуже важливо наголосити на позиції тодішнього президента Леоніда Кучми, бо через деякий час вона зміниться: «Ми знаємо, що всередині НАТО ніхто ніколи не воював. І я хочу, щоб ми ніколи не воювали — ось головна мета нашої політики. Це прагматична мета. Це в інтересах усіх українців, бо європейську безпеку без України не побудуєш».

Вже у жовтні 2002 року у Верховній Раді відбулися парламентські слухання щодо НАТО. В результаті великих дискусій було ухвалено рішення: «Визначальним чинником успішного просування України цим курсом є підготовка України до членства в НАТО згідно з рішенням Ради національної безпеки та оборони України від 23 травня 2002 року «Про Стратегію України щодо Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та відповідного Указу Президента України від 8 липня 2002 року». 

Наміри України щодо інтеграції в структури Північноатлантичного альянсу підтвердив Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року, який було ухвалено конституційною більшістю. Проголосувала тоді навіть фракція Партії регіонів. У статті 8 Основних напрямів державної політики з питань національної безпеки було проголошено, що у зовнішньополітичній сфері Україна провадить активну міжнародну політику з метою «...набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також іншими державами світу».

Створював основу, представляв, доповідав і відповідав на запитання на всіх етапах цього процесу Євген Марчук. До літа 2003 року вже була створена вся необхідна правова база для реалізації цього курсу. Але і це ще не все. Більш конкретно наміри України щодо приєднання до НАТО було викладено у новій редакції «Воєнної доктрини України», яка була схвалена РНБО. Потім вона була введена в дію Указом Президента 15 червня 2004 року. У II розділі «Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини», у першому абзаці пункту 9-го «Умови забезпечення воєнної безпеки України» було викладено так: «Зміцнення довіри між державами, послідовне зниження загрози використання військової сили, проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки».

Серйозна налаштованість України на членство в Альянсі змінила ставлення самого НАТО до нашої країни. На Празькому саміті організації було введено новий більш високий режим відносин України з НАТО — «План дій». «Це вже погоджений обома сторонами не просто план співпраці, а щорічний план внутрішньої трансформації України до стандартів НАТО і не тільки у військові сфері, а й реформування судової та правоохоронної систем, економіки, свободи слова, прав людини та інше, — писав на своїй сторінці у Фейсбуці Євген Марчук. — В Україні була введена Указом Президента система державних координаторів співпраці з НАТО на рівні заступників міністра. Вдалося підняти рівень підтримки серед населення ідеї вступу до НАТО до 32-33%. З’явилися нові громадські організації на підтримку цього курсу. Весь процес почав набувати наростаючого динамізму. НАТО також почав проявляти в цьому активність. І тоді Росія почала хвилюватися і діяти».

Робота Кремля одразу проявилася. І тут ми підходимо до головного. Вже влітку 2004 року — після Стамбульського саміту НАТО — Леонід Кучма робить розворот на 180 градусів від Альянсу. Коли стало зрозуміло, що Україна дуже близька до підписання ПДЧ (Плану дій з членства в НАТО), і саме в цей час Леонід Кучма на 1-2 дні разом із Володимиром Путіним зникли з поля зору преси десь на Азовському морі. Повернувшись у Київ, Кучма дає команду негайно виключити з військової доктрини згадану формулу про співпрацю з НАТО... А далі, прийшовши до влади, вже команда Віктора Януковича вилучила цю формулу через парламент і зі згаданого Закону «Про основи національної безпеки України».

Також треба згадати історію про Бухарестський саміт 2008 року, коли німецький канцлер Ангела Меркель та тодішній президент Франції Ніколя Саркозі заблокували надання Україні та Грузії ПДЧ. І як результат у серпні того ж року Росія напала на Грузію і незаконно окупувала 20 відсотків території цієї країни. А в 2014-му Москва, очевидно, розуміючи, що НАТО не буде реагувати, як у випадку із Грузією, незаконно анексувала Крим і розв’язала війну на сході України, яка триває вже сім з половиною років.

До речі, у згаданій статті Кучма бравує: «Тим «дослідникам» з недалекої Півночі, які заявляють, що Україна нібито перебуває під «зовнішнім управлінням», я відповідаю, що під зовнішнім управлінням знаходяться лише два фрагменти території України — Автономна республіка Крим та «окремі райони Донецької та Луганської областей». Причому знаходяться абсолютно незаконно і тимчасово».

Хоча в травні 2014-го Кучма фактично заявляв, що про Крим можна забути (УНІАН): «Раніше, перед закінченням свого президентства, я сказав, що хотів би подивитися на Україну без Кучми. Тоді був популярним такий рух. І зараз ми його бачимо. Крим ми втратили, і я вважаю, що повернути його вже нереально, адже Росія пішла ва-банк. Для неї назад дороги немає. Вона Крим уже ніколи не віддасть...».

Можна, звичайно, продовжувати наводити реальні контрфакти на все, що понаписував Кучма. До речі, в... «Українській правді» днями вийшов ще один опус другого президента. Точніше відповіді на 10 запитань від редакції для всіх президентів, яка в преамбулі вказує, що у них «є і інші питання до колишнього президента». «І через 20 років з моменту вбивства засновника УП Георгія Гонгадзе, крапки над «і» щодо ролі Леоніда Кучми у цій справі не розставлені. Як і щодо подальшого перебігу подій, які у підсумку призвели країну до Помаранчевої революції. Втім ми віримо, що колись цей відвертий і болючий діалог відбудеться», — пише УП.

Так чому не зараз? І що ваше видання зробило, щоб були розставлені крапки над «і»? Може ваші журналісти приходили на судові засідання у справі Гонгадзе-Подольського? Щось я, як постійний учасник цих засідань, ніколи їх там не бачив... Складається враження, що всі грають свою роль, а насправді яблуко від яблуні далеко не впало.   

Не будемо більше цитувати доробки помічників Кучми. Цього достатньо, щоб зрозуміти його реальні наміри — мародерство і рейдерство заслуг перед державою і нашої пам’яті.

Але не вийде! Виросло інше покоління. Можливо хтось ще не в курсі, але є люди, які знають і пам’ятають реальну історію нашої країни, і заслуги окремих політиків перед нею. Суть у тому, що два терміни Кучми (дуже коротко) — це побудова кланово-олігархічної системи, поширення корупції, «підготовка» кадрів, «справа Гонгадзе-Подольського», бажання підім’яти Конституційний суд і незаконно переобратися на 3-й термін ..., а як результат — перший Майдан! І якби свого часу другий президент не грався із зовнішнім курсом (це до питання НАТО), а займався справжніми реформами і мав чітку зовнішньополітичну орієнтацію, як і його кращий учень — Янукович, навряд чи в 2014-му Росія наважилася б на відкриту агресію. Україна мала б зовсім інший статус і відносини з Альянсом, як і в цілому — інший рівень розвитку.